Ми даємо ЗНАННЯ для прийняття рішень, ВПЕВНЕНІСТЬ в їх правильності і надихаємо на розвиток чесного бізнесу, як основного двигуна розвитку України
ВЕЛИКОМУ БІЗНЕСУ
СЕРЕДНЬОМУ ТА ДРІБНОМУ БІЗНЕСУ
ЮРИДИЧНИМ КОМПАНІЯМ
ДЕРЖАВНОМУ СЕКТОРУ
КЕРІВНИКАМ
ЮРИСТАМ
БУХГАЛТЕРАМ
ФОПам
ПЛАТФОРМА
Єдиний інформаційно-комунікаційний простір для бізнесу, держави і соціуму, а також для професійних спільнот
НОВИНИ
та КОМУНІКАЦІЇ
правові, професійні та бізнес-медіа про правила гри
ПРОДУКТИ
і РІШЕННЯ
синергія власних і партнерських продуктів
БІЗНЕС
з ЛІГА:ЗАКОН
потужний канал продажів і підтримки нових продуктів

Нормотворчество или правоприменение: должны ли солидарные должники быть солидарными ответчиками?

13.07.2015, 14:09
11
0
Тимур Михайлов
адвокат АО «Скляренко, Сидоренко и партнеры»

НОРМОТВОРЧІСТЬ ЧИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ: Чи мають бути солідарні боржники солідарними відповідачами? Співставлення позицій вищих суддів

Часто державні органи з’ясовують між собою відносини, кожний хоче бути найбільш важливим, кожний бажає, щоб його рішення були визначальними та остаточними.                     У судовій владі з певною періодичністю має місце перерозподіл впливу між вищими судами. Так, судовою реформою у 2010 році роль Верховного Суду України (далі - ВСУ)                      у правозастосовній практиці була мінімізована через процедуру допуску справ до Верховного Суду. Судова реформа 2015 року навпаки, майже повернула Верховному судові колишнє значення у правозастосовній діяльності.

Нерідким є і інше явище – коли державні органи не можуть між собою домовитись, вирішити, як бути, стосовно якогось конкретного питання. Щодо подібної проблеми у судовій системі і буде йти мова у цьому матеріалі. Суть проблеми – неузгодженість позицій вищих судів з питання визначення підсудності справ про стягнення заборгованості за кредитом, коли боржник – фізична особа, а поручитель - юридична, і навпаки. ВСУ у своїх узагальненнях та правових позиціях в судових рішеннях наполягає, що неможна об’єднувати вимоги в одному позові та розглядати їх у цивільному судочинстві. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (тут і далі - ВССУ), у наведений нижче постанові Пленуму навпаки, передбачає можливість такого об’єднаного позову у цивільному судочинстві.

Норми матеріального права встановлюють, що боржник та поручитель є солідарними боржниками. При цьому поручителі за різними договорами не є солідарними боржниками між собою (постанова ВСУ від 17.12.2014 у справі № 6-185цс14).

Так, відповідно ч. 1 ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За ч. 1 ст. 543 ЦК України, у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Але чи означає матеріальне суб’єктивне право кредитора пред’явити вимоги часткового або в повному обсязі до всіх боржників і до кожного окремо, що він має також право об’єднати ці вимоги в одному позові, навіть якщо хтось з боржників є суб’єктом господарювання?

Для відповіді на це питання потрібно проаналізувати ст. 16 ЦПК України, відповідно до якої не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Чи можна вважати наведені норми Цивільного кодексу України, норми матеріального права, встановленням винятку з процесуального правила ст. 16 ЦПК України? Чи правильно вважати, що при поданні позову про солідарне стягнення заборгованості з боржника та з поручителя, заявляються дві «паралельні» одночасні вимоги? Чи це все ж єдина солідарна вимога?

У п.2 Постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012  № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи - позичальника і до юридичної особи - поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих правовідносин - отримання кредиту.

Разом із тим, як зазначає Пленум ВССУ, оскільки пред'явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов'язком банку чи іншої фінансової установи (частина перша статті 543 ЦК), у разі пред'явлення позову до кожного з них окремо суди мають враховувати визначену ЦПК компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. Зокрема, позов банку (іншої фінансової установи) до юридичної особи - поручителя із залученням фізичної особи - позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

В ухвалі від 09.11.2011 року ВССУ наводить цікаву позицію у справі № 6-27035св11, зокрема вказує: «Враховуючи вищенаведене, положення ч. 1 ст. 543 ЦК України є виключенням із загального правила встановленого ст. 16 ЦПК України, а тому у випадку виникнення солідарного обов’язку фізичної та юридичної особи позов може бути пред’явлено до обох боржників в порядку цивільного судочинства. Отже, висновок апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ПМП «Золота Липа» та ТОВ «Надія Нова» не відповідає вимогам закону».

Верховний суд України з цих питань послідовно займав іншу позицію, на думку суддів ВСУ неможна у цивільному судочинстві заявляти вимоги і до фізичної особи, і до юридичної саме через обмеження ст. 16 ЦПК України.

Так, в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають кредитних правовідносин судової палати у цивільних справах (http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VSS00014.html), вказано, що «законодавчі акти, які застосовує суд при вирішення справ із кредитних правовідносин, не встановлюють жодних виключень із наведених положень процесуального закону», а тому заборона статті 16 ЦПК України повинна застосовуватися судами.

В іншому Аналізі нещодавно опублікованому ВСУ, щодо застосування судами законодавства, яке регулює поруку, як вид забезпечення виконання зобов’язання (http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VSS00093.html), зазначено, що позовні вимоги кількох осіб до одного й того ж відповідача або позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову (наприклад, позови кількох осіб про стягнення зарплати чи про поновлення на роботі). Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст. 16 ЦПК).

Як у першому, так і у другому узагальненні ВСУ норми ст. 16 ЦПК України тлумачить у системному аналізі зі нормами про інститут процесуальної співучасті, наводить положення ст. 32 ЦПК України, частиною другою якої процесуальна співучасть допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів (вірогідно, ВСУ не бачить спільних солідарних обов’язків боржника та поручителя);

2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави (ВСУ посилається на наявність двох договорів, однак, ймовірно, не вважає додаткове зобов’язання частиною єдиних кредитних правовідносин);

3) предметом спору є однорідні права і обов'язки (не можна навіть здогадатись, чому обов’язки поручителя та боржника не вважаються однорідними).

Слід також зазначити, що на підтвердження позиції у аналізі застосування законодавства про поруку наводиться ухвала Верховного суду  від 17 лютого 2010 року у справі № 6-27979св09, якою були скасовані рішення судів першої інстанції, оскільки «суд на порушення вимог ч. 1 ст. 15 ЦПК не звернув уваги на те, що в одне провадження об’єднані вимоги юридичної особи до інших юридичних осіб, які виникли з укладених ними договорів (кредитного та поруки) і підлягають розгляду в порядку господарського судочинства (ст. 12 ГПК), та позов юридичної особи до фізичної особи, що виник з окремого договору поруки, який може бути самостійним і окремим предметом позову».

Також, як вже було вказано, нещодавно ВСУ у постанові від 17.12.2014 по справі № 6-185цс14 зробив висновок, що не є солідарними між собою обов’язки поручителів за різними договорами поруки. При обґрунтуванні зазначеної постанови ВСУ послався на необхідність врахування судами під час нового розгляду справи саме ст. 16 ЦПК України.

Аргументацію ВСУ зі справи 6-185цс14 почав майже без змін викладати і ВССУ у своїх рішеннях, наприклад за справами № 6-228св15 та № 6-7516ск15.

З наведеної інформації вбачається, що позиція ВССУ, викладена у постанові його Пленуму, суперечить позиції узагальнень ВСУ та його висновків, які викладені у справі               6-27979св09, однак, ВССУ поступово змінює свою позицію, і в судових рішеннях вже застосовує обмеження ст. 16 ЦПК України у справах, де одним з відповідачів – боржників є юридична особа.

Також суди першої інстанції продовжують у цивільному судочинстві ухвалювати рішення щодо боржників – юридичних осіб. Наприклад, у справі 760/920/15-ц Солом’янський районний суд м. Києва рішенням від 26.06.2015 року стягнув заборгованість одночасно і з фізичної, і з юридичної особи. Таким самим чином вчинив і Святошинський районний суд м. Києва у рішенні від 23 червня 2015 року за справою 759/623/15-ц.

Стосовно господарського судочинства необхідно навести положення частини 2 ст. 1 ГПК України, за якою у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Тобто фізичні особи можуть звертатись до господарських судів тільки у випадках, окремо передбачених законами, такими випадками є корпоративні спори та спори щодо приватизації державного майна. Також, відповідно до п.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011  N 10  «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» Господарський  спір  підвідомчий  господарському   суду, зокрема, за умов  участі у спорі суб'єкта господарювання; наявності між сторонами,  по-перше, господарських відносин, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми,  що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність норми, яка б забороняла це. Отже, за практикою господарських судів не вважаються їм підсудними справи за участі фізичних осіб, які не є підприємцями.

На думку автору цього матеріалу, зовсім непоганою є така судова практика, коли в одній цивільній справі вирішуються одразу вимоги і за фізичними, і за юридичними особами – боржниками. Це економить судовий час, зменшує витрати стягувачів, боржників та держави на здійснення та супроводження судового процесу. Також, встановлена нормами матеріального права можливість кредитору пред’явити свої вимоги одночасно до всіх солідарних боржників не повинна обмежуватись забороною подання об’єднаного позову через норми процесуального права. Повторний «системний аналіз» у стилі Верховного суду України може привести до інших висновків, подібних до зазначеної вище позиції ВССУ.

Отже, було б непогано, якщо б вищі суди «поручились» один за одного, а основним зобов’язанням, забезпеченим такою порукою, став би обов’язок з  узгодження позицій та усунення розбіжностей у відповідних роз’ясненнях та постановах Пленумів.

Зв’язатися з редактором

Увійдіть, щоб залишити коментар