Помилки в господарських договорах: вирішення спорів, актуальна судова практика

Чинне цивільне законодавство встановлює принцип свободи договору, зміст якого полягає в наданні сторонам права на укладання договору, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам. Сторони мають право врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Втім, як свідчить численна судова практика, реалізуючи право на договірну свободу, контрагенти досить часто допускають помилки, які суттєво впливають не тільки на належне виконання зобов'язань, а несуть несприятливі наслідки для сторін договору.

У цій статті ми наведемо приклади та поговоримо про судову практику щодо помилок у господарських договорах, які стосуються нарахування штрафних санкцій (пені), умов розірвання договору, поняття початку дії договору, юридичної сили факсиміле, а також зазначимо деякі, на наш погляд, важливі умови, які мають містити договори з урахуванням змін законодавства останніх років.

Щодо умов звільнення від орендної плати та дострокове розірвання договору оренди

З початку карантину у березні 2020 року, а далі з оголошенням воєнного стану в Україні питання звільнення наймача від сплати орендної плати на підставі ч. 6 статті 762 ЦК України стало вкрай актуальним. Але далеко не в кожному випадку і не «автоматично» з настанням вказаних обставин застосовується зазначена норма закону.

У справі № 909/1199/21 в постанові від 07.03.2023 КГС ВС, розглядаючи спір про стягнення заборгованості з орендної плати, операційних та експлуатаційних витрат, пені та річних, зробив декілька цікавих висновків.

Так, Суд послався на постанову ВП ВС від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 щодо застосування ч. 6 ст. 762 ЦК, в якій сформовано ознаки її застосування: підставою для звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату є об'єктивна неможливість використовувати передане у найм майно через незалежні від орендаря обставини; ці обставини включають форс-мажор, але є ширшими за його поняття та можуть включати, зокрема, безпосередньо вольову дію орендодавця; підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.

Також Суд застосував висновки ВС у постанові від 12.04.2023 у справі № 910/14244/20: для застосування ч. 6 ст. 762 ЦК України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає і саме наймач повинен довести такі обставини. Це може бути, зокрема, внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили тощо. За наявності таких обставин орендар вправі порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати за ст. 762 Кодексу. Звільнення від сплати орендної плати є істотним втручанням у правовідносини сторін договору, а тому може застосовуватись за виключних обставин.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах ВС у справах № 914/1248/18, № 914/2264/17, № 910/13158/20, № 911/3067/20, № 911/654/21.

Отже, для застосування ч. 6 ст. 762 ЦК, яка звільняє орендаря від орендної плати за період неможливості користування орендованим майном, необхідна наявність низки обставин (об'єктивна неможливість користування майном через незалежні від наймача обставини, які можуть бути як форс-мажором, так і іншими діями чи бездіяльність орендодавця, третіх осіб, випадку тощо; доведення яких покладається саме на наймача).

З цього слідує, що застосування даної статті Кодексу не залежить від умов договору оренди, а застосовується згідно із законом незалежно від них.

Крім того, у цій же постанові КГС ВС сформулював ще один важливий висновок - щодо умов розірвання договору.

Так, ВС зазначив, що одностороння відмова від договору оренди не допускається (ст. 291 ГПК України) і сторони не можуть відступити від цього положення, керуючись свободою договору (абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України). Але на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний. Сторона, яка має бажання розірвати договір оренди, повинна мати підстави, передбачені Кодексом для розірвання договору найму, та дотриматися порядку, встановленого статтею 188 ГК України.

Реалізація права на розірвання договору оренди здійснюється з дотриманням порядку, встановленого статтею 188 ГК України. Це означає, що якщо одна сторона надіслала повідомлення про дострокове розірвання договору оренди, а інша не відповіла, і сторони не дійшли згоди щодо розірвання договору, то в такому разі заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. І лише якщо судовим рішенням договір розірвано, такий договір вважається розірваним з дня набрання чинності даним рішенням.

Тобто щоб вважати договір розірваним, недостатньо факту надсилання листа-попередження про розірвання договору, якщо інша сторона заперечує або ігнорує його.

Висновок: щоб передбачити можливість одностороннього розірвання, в договорі слід чітко вказати умову, за якої таке розірвання настає, наприклад: «договір вважається розірваним на тридцятий день після надсилання пропозиції про розірвання договору іншій стороні». При цьому саме лише зазначення в договорі про можливість надсилання пропозиції про розірвання договору однією із сторін не означає, що договір є розірваним.

Щодо порядку використання факсиміле та належних способів листуання

Існування усталеної практики між контрагентами щодо використання відповідного факсиміле, без дотримання вимог ч. 3 ст. 207 ЦК України не впливає на вирішення питання щодо правомірності його використання у випадках, коли інша сторона заперечує юридичну силу підписаного таким чином документа.

У постановах ВС від 19.04.2018 у справі № 910/4050/17 та від 28.04.2020 у справі № 902/452/19 зазначено, що для застосування факсимільного підпису для оформлення правочинів, вчинення інших господарських операцій необхідна письмова згода сторін, яка може виражатись, зокрема, в укладеній між сторонами письмовій угоді, в якій погоджується використання факсиміле і зразки справжнього та факсимільного підписів посадових осіб або представників сторін договору чи іншого документа. Саме таким способом закріплюється юридична сила факсиміле як особистого підпису і засвідчені ним документи вважатимуться укладеними відповідно до вимог законодавства.

Тобто саме сторони правовідносин мають визначати питання щодо допустимості використання у їх господарських відносинах факсимільного відтворення підписів їх повноважних представників у формі чіткої письмової домовленості сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. У разі відсутності такої домовленості факсиміле використовуватись не може.

До речі, така ж ситуація складається і з порядком листування між сторонами договору. Так, КГС ВС у постанові від 24 жовтня 2023 року у справі № 910/7352/22 вказав, що Суд не заперечує те, що листування шляхом надіслання електронних листів уже давно стало частиною ділових звичаїв в Україні, а здійснення електронної переписки як усталеного звичаю ділового обороту в Україні, що не вимагає договірного врегулювання, визнається цивільним звичаєм за статтею 7 ЦК України. Однак відповідно до приписів статті 7 ЦК України цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Отже, якщо сторони бажають закріпити правомірність та надати юридичної сили електронному листуванню, то мають в договорі чітко прописати таку умову, а також зазначити адреси електронних поштових скриньок, листування між якими буде вважатися належним і погодженим.

Щодо визначення правильної назви арбітражної установи

Можливість виконання арбітражного застереження, передбаченого в договорі, може залежати, зокрема, від правильного зазначення назви арбітражної установи та інформації про місце проведення арбітражу, що дасть змогу визначити, до якої саме арбітражної установи має звернутися сторона для вирішення спору, що виник з договору.

У постанові від 14.06.2023 у справі № 914/2039/18 ВС зазначив, що суди попередніх інстанцій у вказаних судових рішеннях дійшли висновку, що арбітражне застереження, передбачене договором, не може бути виконане, оскільки назва арбітражної установи "Арбітражний суд Угорщини" та відсутність інформації про місце проведення арбітражу не дають можливості визначити, до якої саме арбітражної установи має звернутися сторона для вирішення спору, що виник з Договору. Цей висновок зроблений у постанові суду апеляційної інстанції у цій справі, яка не була оскаржена у касаційному порядку. У касаційній скарзі такий висновок також не оскаржується.

Отже, між сторонами спору відсутня дійсна, чинна та виконувана арбітражна угода (застереження) про передачу спору, що виникає з Договору, на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу. За таких умов, господарський суд мав вирішити питання щодо підсудності спору, відповідачем у якому є юридична особа - резидент іншої країни, тобто спору з іноземним елементом, господарському суду.

Щодо неправомірного ототожнення поняття "момент укладення договору" та "момент набрання чинності договором" у договорі оренди землі

Відповідно до ст. 640 ЦК моментом укладення договору є одержанням оферентом відповіді від акцептанта про прийняття пропозиції. Водночас відповідно до частини 2 статті 631 ЦК України договір набуває чинності з моменту його укладення. Втім, у сфері орендних відносин існує своя специфіка.

ВС України вказував, що поняття "момент укладення договору" та "момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки" різняться за змістовним наповненням, а також можуть відрізнятися у часі (постанови від 19.02.2014 у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16)). Також ВП ВС у вказаній постанові дійшла висновку, що сторони в договорі оренди землі мають право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства. Разом з тим, якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом України "Про оренду землі", який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації.

Що ж до договору оренди нерухомого майна, то правова позиція стосовно відліку початку і закінчення його дії викладена в постанові ВС від 12 червня 2019 року в справі № 640/12616/17.

Хоча норма статті 795 ЦК України прив'язує момент обчислення строку договору найму до підписання сторонами відповідного документа (акта) про передачу майна орендарю або його повернення з оренди, але якщо інше не встановлено договором.

Законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди нерухомого майна. Але сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти в договорі оренди.

Висновок: якщо сторони договору мають намір передбачити іншу, ніж встановлена договором оренди, дату набрання ним чинності, слід це чітко зазначити в умовах договору, інакше діє загальне правило, визначене законом.

При цьому слід мати на увазі, що моментом укладення договору не завжди є момент набрання ним чинності.

Щодо незазначення в договорі порядку підтвердження сторонами форс-мажорних обставин

Для підтвердження форс-мажору та звільнення в майбутньому від відповідальності договір має містити обов'язкові положення, зокрема: види (перелік) обставин, які сторони договору визнають як форс-мажорні, строк і порядок повідомлення сторонами одна одну про настання форс-мажорних обставин, порядок підтвердження сторонами форс-мажорних обставин, наслідки недотримання порядку повідомлення іншої сторони про наявність таких обставин, дії контрагентів за наявності таких обставин і підтвердження їх належними доказами тощо. Чим чіткіше буде відображений у договорі порядок дій сторін у випадку настання таких обставин, тим легшим буде процес доказування їх настання як у позасудовому, так і у судовому порядках.

Так, ВС у постановах від 01.06.2021 у справі № 910/9258/20 та від 17.08.2022 y справі № 922/854/21 вказав, що підтвердженням існування форс-мажорних обставин є відповідний сертифікат ТПП України чи уповноваженої нею регіональної ТПП. Водночас сертифікат ТПП не є єдиним доказом існування форс-мажорних обставин; обставин форс-мажору має оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та а сукупності з іншими доказами (подібні висновки викладені в постановах ВС у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17, від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20, від 25.11.2021 у справі № 905/55/21).

Слід також додати, що розміщений на сайті ТПП України лист № 2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, що адресований "Всім, кого це стосується", згідно з яким засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію Російської Федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану, є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин. Вказаний лист не можна вважати сертифікатом у розумінні статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", а також такий лист не є документом, який був виданий за зверненням відповідного суб'єкта (відповідача), для якого могли настати певні форс-мажорні обставини (постанови ВС від 13.12.2023 у справі № 912/750/22, від 07.06.2023 у справі № 906/540/22, від 02.08.2023 у справі № 916/1788/22, від 24.10.2023 у cправі № 910/7352/22).

Щодо стягнення господарських санкцій (граничного розміру пені)

За змістом ч. 1 ст. 546 ЦК України пеня є видом забезпечення виконання зобов'язання. Відповідно до ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (ч. 6 ст. 231 ГК України).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. За ст. 3 Закону розмір пені, передбачений ст. 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Розмір пені за порушення строків виконання грошових зобов'язань за договором повинен визначатися відповідно до приписів частини третьої статті 549 ЦК України, а саме у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання.

Таким чином, правова позиція КГС ВС згідно з постановою від 20.01.2022 року у справі № 910/20734/20 звучить так: яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислена на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Також слід пам'ятати про ч. 6 ст. 232 ГК України, яка обмежує строк нарахування пені 6 місяцями. Проте, якщо в договорі сторони передбачать інший строк, то вказана норма закону не застосовується.

Отже, якщо необхідно встановити більшу відповідальність, ніж пеня у вигляді подвійної ставки НБУ, немає сенсу договором збільшувати розмір пені порівняно з подвійною ставкою НБУ; варто включити додаткові штрафи за невиконання зобов'язань, які не будуть залежати від пені, а отже, і від подвійної ставки НБУ.

У цій статті ми розібрали лише декілька із сотень випадків помилок у господарських договорах, які можуть призвести до значних негативних наслідків для бізнесу. Отже, при складанні договору слід звертати особливу увагу на точність формулювання його положень з урахуванням судової практики, розумінням правової природи того чи іншого договору та особливостей його практичного виконання.

Тетяна Венгаренко,

керуюча Адвокатського бюро «Тетяни Венгаренко»

Валерія Богданова,

помічник судді Господарського суду Київської області