Ми даємо ЗНАННЯ для прийняття рішень, ВПЕВНЕНІСТЬ в їх правильності і надихаємо на розвиток чесного бізнесу, як основного двигуна розвитку України
ВЕЛИКОМУ БІЗНЕСУ
СЕРЕДНЬОМУ ТА ДРІБНОМУ БІЗНЕСУ
ЮРИДИЧНИМ КОМПАНІЯМ
ДЕРЖАВНОМУ СЕКТОРУ
КЕРІВНИКАМ
ЮРИСТАМ
БУХГАЛТЕРАМ
ФОПам
ПЛАТФОРМА
Єдиний інформаційно-комунікаційний простір для бізнесу, держави і соціуму, а також для професійних спільнот
НОВИНИ
та КОМУНІКАЦІЇ
правові, професійні та бізнес-медіа про правила гри
ПРОДУКТИ
і РІШЕННЯ
синергія власних і партнерських продуктів
БІЗНЕС
з ЛІГА:ЗАКОН
потужний канал продажів і підтримки нових продуктів

Конституционная юстиция в системном кризисе или пути выхода в свете крымского референдума

13.03.2014, 09:19
14
0
Михаил Савчин
к.ю.н, директор Центра правотворчества УжНУ

Конституційний Суд України у серйозному боргу перед громадянським суспільством України. Автор цієї статті став свідком деяких із означених подій, які залишили неприємний осадок, оскільки у тих ситуаціях відчував відсутність достатніх засобів вплинути на ситуацію (материал публикуется на языке оригинала).

Конституційний Суд України у серйозному боргу перед громадянським суспільством України. Автор цієї статті став свідком деяких із означених подій, які залишили неприємний осадок, оскільки у тих ситуаціях відчував відсутність достатніх засобів вплинути на ситуацію.

Такі періоди притаманні не лише Україні. Так, у зв’язку із тим, що перша каденція Конституційного суду Чехословаччини ухвалила лише два рішення, у 1930 році не було сформовано нового складу Конституційного суду і до 1938 року він так і не діяв.

В Україні інститут Конституційного Суду також зустріли у політичних колах з недовірою – Верховна Рада призначивши Головою Конституційного Суду В. Юзькова надалі так і не призначила суддів до його складу. Лише з ухваленням Конституції України з жовтня 1996 року розпочав функціонувати Конституційний Суд, до складу якого ввійшли переважно професори права та відомі правники, які переважно фахово спеціалізувалися з теорії права та публічного права.

Однак вже наприкінці 2003 року Конституційний Суд ухвалив скандальне рішення, згідно з яким чинний тоді Президент Л. Кучма отримав можливість балотуватися на пост глави держави втретє. При цьому Суд порушив засади континуїтету, адже попередня Конституція також містила заборону обіймати цю посаду не більше двох строків підряд, а також подібну президентсько-парламентську форму правління. При цьому у цілком легалістському стилі Конституційний Суд зазначив, що «особа, яку вперше було обрано Президентом України за чинною Конституцією України в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році».

Це рішення заклало кризу вітчизняної конституційної юстиції, що виразилося в тім, що Верховна Рада починаючи з кінця 2004 року по вересень 2005 не приводила до присяги суддів, призначених на посаду з’їздом суддів та Президентом, та не призначаючи суддів за своєю квотою, таким чином паралізувавши діяльність Конституційного Суду майже на півтори роки.

Протягом 2007 – 2010 років діяльність Конституційного суду пожвавилася, що виразилося в ухвалені понад 40 рішень і висновків у 2009 році, що стало своєрідним рекордом в історії вітчизняної юстиції. Однак Конституційний суд другої каденції мав декілька істотних вад.

По-перше,у складі другої каденції Суду була переважна більшість колишніх суддів із числа судів загальної юрисдикції. Це призвело до перенесення юридичних конструкцій, притаманних для загальносудової юрисдикції, до конституційної юстиції, що лише зашкодило Суду. Як правило, цей Суд стояв переважно на легалістських позиціях. Зокрема, міркування про співвідношення теорії і практики, чи про необхідність детального регулювання ходу судового процесу стало загальним місцем, що загалом засвідчувало непридатність захисту основоположних конституційних цілей – гарантій праві свобод людини та забезпечення обмеження влада. Легалістська риторика повертається і стає домінуючою.

Відсутність стратегічного бачення вирішення конституційних спорів у світлі верховенства права призвело до трагічних рішень № 11-рп/2010 (відомого як рішення про «тушок») та рішення № 20-рп/2010 (визнання неконституційним закону № 2222 у зв’язку із порушенням процедури розгляду і ухвалення), а пізніше рішення № 20-рп/2011 (про соціальні виплати).

Сучасний стан конституційної юстиції в Україні

Рішення № 11-рп/2010 всупереч позиції, сформульованій у рішенні № 16-рп/2008, перевернуло з ніг на голову стан конституційної юстиції в Україні. Адже рішенням № 16-рп/2008 було визначено, що уряд може формуватися більшістю депутатів парламенту, яка може утворюватися виключно на основі фракцій. Це випливало із положень чинної на той час статті 83 Конституції, яка могла тлумачитися лише буквально.

Однак у рішенні № 11-рп/2010 Конституційний суд без належного обґрунтування різко змінює свою позицію і встановлює, що уряд може створюватися на основі більшості депутатів парламенту, сформованої фракціями та позафракційними депутатами. При цьому Суд взяв за основу положення Закону про Регламент Верховної ради, тобто давши тлумачення Конституції через положення Регламенту. А це є неприпустимим з точки зору верховенства Конституції.

Прийняття рішення № 20-рп/2020 є ніщо іншим є перевищенням повноважень Конституційним судом, оскільки він, ухваливши таке рішення, винищив себе над установчою владою народу, яку згідно з розділом ХІІІ Конституції складають механізм узгодження рішень між Верховною радою, Президентом і народом України. Конституційний суд міг зробити це лише у порядку формального контролю за додержанням процедури ухвалення закону про внесення змін до Конституції до моменту набрання ним чинності, тобто до 1 вересня 2006 року. За аналогією, Суд просто проігнорував усталені уявлення в юриспруденції про строки давності.

Адже на той момент склався консенсус щодо чинності закону № 2222 і як найшвидшого внесення змін до Конституції, для чого почала діяти Національна комісія зі зміцнення демократії й утвердження верховенства права.

До речі, працюючи вже на той часу Секретаріаті Конституційного суду я написав негативний альтернативний висновок, в якому обґрунтував відсутність у Суду юрисдикції по цій справі, на підставі чого провадження у справі мало бути закрито.

Джерелами такого конформізму Конституційного суду стало те, що судді можуть бути притягнуті за дисциплінарної відповідальності і звільнені з посади органом влади, який призначив їх на посаду. Правда, у Регламенті Конституційного суду є положення,згідно з якими звільнення конституційного судді з посади допустиме лише за наявності позитивного висновку самого Суду за пропозицією постійної комісії суддів із питань регламенту і етики.

Дивні відставки перед ухваленням або після ухвалення вище згаданих рішень засвідчило про фіктивність конституційних гарантій незалежності і безсторонності суддів Конституційного суду. Неякісний підбір складу та низькі гарантії незалежності абсолютно зневілювали конституційну юстицію, що ми спостерігаємо й сьогодні. Адже ступінь довіри до Конституційного суду нині критично низька.

То чи зможе сьогодні Конституційний суд хоча би частково поновити свою репутацію?

Конституційний Суд України та Революція гідності: обмеженість засобів конституційної юстиції

Після ескалації насильства проти учасників Євромайдану та неправомірним викраденням, катуванням та заподіянням тілесних ушкоджень учасникам масових протестів з боку спецпідрозділів міліції стало очевидним становлення особистої диктатури Януковича у формі мафіозної держави. Мафіозна клептократична держава Януковича трималася на трьох китах – шантажі, корпоративізмі та jus patrimonium (розумінням влади як вотчинного володіння).

Такі диктаторські повноваження, якими не володіли навіть гетьмани під час військових походів, збурило суспільство і тому однією із вимог Євромайдану стало повернення до Конституції зразка 2004 року.

Апофеозом диктаторства Януковича стало ухвалення із брутальним порушенням конституційної процедури так званих «законів про заручників» від 16 січня 2014 року. Дозволю ці закони саме так назвати, оскільки вони фактично поновлювали середньовічний інститут обміну заручниками, зважаючи на практику спецпідрозділів міліції по викраденню та катуванню учасників масових протестів.

Вельми сумно, що Уповноважена Верховної ради з прав людини майже не реагувала на факти брутального порушення прав людини у ході затримання, тримання під вартою учасників масових процесів, стосовно яких суди, як правило, застосовували запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Діяльність Конституційного суду була повністю паралізована у зв’язку із низьким ступенем довіри.

Таким чином, судова система і правозахисні інститути в державі перебували в умовах диктатури у паралічі. Засоби конституційної юстиції стали недієвими.

Власне Угода від 20 лютого, яку підписали тоді чинний Президент В. Янукович, лідери трьох опозиційних фракцій парламенту та міністри закордонних справ Німеччини, Польщі, Франції власне відобразила прагнення Євромайдану до повернення до Конституції – 2004 та була оформлена Законом від 21 лютого.

І завжди, починаючи ще із зорі незалежності, зловісною тінню над всією Україною висіла відсутність місцевого самоврядування. А це, на секундочку, одна із провідних рис конституційної традиції України.

Відсутність належної комунікації між центром і регіонами і відсутність належної фінансової і ресурсної бази, яке особливо відчувалося у цьому регіоні, породило джина у вигляді намагання Верховною радою Автономної республіки Крим сформувати власну протодежавність чи приєднатися до Росії. У результаті маємо неконституційно ухвалені рішення легіслатури Криму про призначення кримського референдуму та проголошення декларації про незалежність. І це на фоні байдужої політики держави до кримських татар, які завжди стояли на сторожі української державності.

Засоби конституційної юстиції при розгляді справи про призначення кримського референдуму

Ухвалення Верховною радою Автономної республіки Крим постанови про призначення кримського референдуму є грубим порушенням Конституції України, що власне і стало причиною звернення із конституційним поданням виконуючого обов’язки Президента.

Згідно з Конституцією питання територіального устрою вирішуються виключно на національному референдумі. На місцевий референдум можуть виноситися питання перейменування населених пунктів, адміністративно-територіальних одиниць  тощо.

Слід відмітити, що з ухваленням закону про всеукраїнський референдум втратили чинність правила, які встановлювали процедуру місцевого референдуму. На сьогодні такі правила не існують.

Взагалі як з точки зору матеріального права, так і процесуального права ця постанова легіслатури Криму не витримує ніякої критики.

Зокрема, питання, що винесені на референдум вимагають лише стверджувальної відповіді, а за демократичними стандартами проведення референдумів насправді потребують двох відповідей – «так» або «ні».

З точки зору правової визначеності вони викладені цілком недосконало, що також не сприятиме справжньому волевиявленню виборців.

Перенесення референдуму двічі на більш ранні строки також не відповідає засадам правової визначеності та обґрунтованим очікуванням.

Процедура ухвалення постанови була грубо порушена Верховною радою АРК, оскільки на засіданні легіслатури не було чітко зареєстровано необхідної кількості депутатів, що викликає сумнів у легітимності розгляду та ухвалення цього рішення.

Однак не в тім лише справа. Справа у не легітимності дій Верховної ради Автономної республіки Крим.

Тому Конституційному суду недостатньо ухвалювати рішення щодо конституційності чи неконституційності зазначеної постанови.

У Конституційного суду є адекватний процесуальний засіб впливу – так зване «правило зв’язаної ініціативи». Згідно з частиною третьою статті 61 Закону про Конституційний суд існує можливість визнання неконституційними інших правових актів, які впливають на його рішення.

З урахуванням цього положення та на підставі статті 98 Закону про КСУ можна констатувати у діях Верховної ради Автономної республіки Крим порушення Конституції і законів України.

Але є одне але. Стаття 98 Закону про КСУ вказує, що питання про наявність у діях ВР АРК порушення Конституції і законів України має розглядатися лише ініціювання Верховною радою України питання про дострокове припинення повноважень ВР АРК.

Оскільки Конституційний суд призначив слухання у справі щодо неконституційності рішення ВР АРК про призначення кримського референдуму на 16 годину 13 березня, Верховна рада України може зініціювати розгляд цього питання на пленарному засіданні вранці і фельд’єгерським зв’язком передати до Конституційного суду відповідне конституційне подання.

Конституційний Суд на підстав положень Регламенту може об’єднати провадження у справі і ухвалити відповідний висновок. Дана категорія справ має розглядатися Конституційним судом невідкладно, тим більше, що референдум у Криму призначено на 16 березня.

Такий висновок Конституційного суду є важливим для визначення у діях ВР АРК юридичного складу узурпації влади і притягнення винних посадовців автономії до юридичної відповідальності у майбутньому.

При цьому судді КСУ мають відчувати на собі відповідальність і соціальну місію, адже йде атака на фундаментальні цінності – суверенітет і територіальну цілісність України. Українська державність як засвідчив сумний досвід Голодомору – 1932/33 має критичне значення для забезпечення прав людини і основоположних свобод.

Конституційні судді мають бути цілком свідомими щодо цього.

Шляхи подолання кризи конституційної юстиції у світлі справи про призначення кримського референдуму

По суті, ця справа є одним із останніх шансів для реабілітації здискредитованого Конституційного суду. На сьогодні Суд має достатньо засобів для впливу на ситуацію згідно вимог верховенства права.

Таке рішення може бути одним із кроків до поновлення конституційного порядку. І це шанс до самопорятунку і самозбереження Суду.

При цьому хочу наголосити на наступному. З боку багатьох авторитетних юристів, науковців, деякі з яких мене колись навчали юриспруденції, звучать пропозиції по ліквідації Конституційного суду та створення конституційної палати у Верховному суді.

Однак це не відповідає засадам компаративістики та правому стилю романо-германської правової сім’ї, до якої належить і правова система України.

Якщо обиратимемо цей варіант, то нам треба придумати філігранну систему конституційного контролю, як це існує в Естонії із мережею омбудсманів, канцлером юстиції, спеціалізованою палатою у складі Верховного суду.

Взагалі є небезпечним накладання юридичних конструкцій, притаманних загально судовій юрисдикції, на конституційну юрисдикцію. Ми бачимо чим це закінчується – приклад Конституційного суду другої каденції, яка добігає вже кінця, – з цілковитою очевидністю доводить неспроможність цього підходу.

Для поновлення авторитету Конституційного суду потрібні на нинішньому етапі принаймні такі заходи:

1. Формування Конституційного Суду переважно із числа науковців-конституціоналістів, також у його складі можуть бути декілька цивілістів, правозахисників і адвокатів, а також процесуалістів із числа суддів Верховного суду.

2. Істотна ревізія Регламенту Конституційного суду, який має реформувати розгляд справ на засадах змагальності, рівності сторін, публічності і транспарентності, довіри, принципу розслідування, в тому числі дослідження фактичних обставин, можливості сторін бути заслуханим  і пред’являти належним чином свої аргументи перед судом. Для цього процедура має бути чітко виписана як чіткий алгоритм послідовних кроків, а не набір різного роду класифікацій та абстрактних положень.

3. На законодавчому рівні слід визначити, що питання відповідальності суддів Конституційного суду вирішуються органом, що призначив конституційних суддів, на підставі висновку Суду, який ухвалюється на підставі розгляду матеріалів розслідування обставин вчинення суддею діяння, що свідчать про порушення правил несумісності чи порушення присяги.

Михайло Савчин,
к.ю.н., доц., директор Центру правотворчості УжНУ,
радник Голови Конституційного Суду України (2008-2010)

Підготовано спеціально для Платформи ЛІГА:ЗАКОН
Зв’язатися з редактором

Увійдіть, щоб залишити коментар