Зниження рецидивної злочинності - законодавчі пропозиції

Не потребує особливого доведення той факт, що допущення нераціональності, необґрунтованості в питаннях призначення покарання може нівелювати успішність усіх інших кримінально-правових інститутів, породити відчуття несправедливості, знизити довіру до правосуддя та насамкінець поставити під сумнів визначення певної держави як правової.

Справді, досягти мети, яка встановлюється законом про кримінальну відповідальність, можливо шляхом урізноманітнення кримінальних покарань, що, насамперед, дає змогу суду в кожному конкретному випадку, призначаючи особі, винній у скоєнні злочину, покарання, застосувати принцип індивідуалізації і справедливості відповідальності.

Одним із показників, який може свідчити про те, чи досягає покарання такої мети, як виправлення засуджених, є показник рецидиву, у широкому сенсі цього поняття, а саме показник, що відображає кількість осіб, які засуджуються за вчинення злочину за умови, що вони раніше вже засуджувались за вчинення принаймні одного злочину.

Найбільш поширеним видом покарання, який на сьогодні застосовується, є позбавлення волі. Однак, на жаль, цей вид покарання здебільшого не виконує свого призначення щодо виправлення засуджених, а навпаки, відсутність соціальних зв'язків та підтримання тюремної субкультури сприяє укоріненню злочинної поведінки.

Негативні аспекти впливу тюремної субкультури на свідомість та поведінку засуджених досліджувалися багатьма вченими.

У теоретичному плані позицію про те, що перебування в установах виконання покарань сприяє набуттю злочинних навичок і засвоєнню злочинної та тюремної субкультури, що надалі призводить до рецидивів злочинів, поділяє значна кількість дослідників-кримінологів (М. М. Бабаєв, І. М. Мацкевич, В. І. Борисов, І. М. Гальперин, В. О. Глушков, Л. М. Давиденко, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. І. Долгова, І. І. Карпець, О. М. Костенко, Гула Л. Т., та ін.).

Так, Гула Л. Т. у статті «Кримінальна субкультура як детермінант злочинності в установах виконання покарань» зазначає, що потрапивши до кримінальної групи і сприйнявши її субкультуру, особа звільняється від соціальних заборон, а нерідко порушення цих заборон не тільки схвалюється, а і є однією із норм кримінальної субкультури, що впливає на рецидивну злочинність у місцях позбавлення волі.

І. М. Мацкевич у статті «Кримінальна субкультура» вказує, що кримінальна субкультура не є частиною загальної культури, а виступає її антиподом; вона паразитує на досягненнях останньої, перетворюючи дійсно культурні цінності та досягнення людства на їх сурогат. Тому, вважає вчений, кримінальна субкультура не лише проникає у загальну (офіційну) культуру, а й знищує її.

Російський прозаїк і поет доби сталінізму Варлам Тихонович Шаламов, який кращі роки життя провів у колимських таборах, у своїй книзі «Нариси злочинного світу» розвіяв міф про місця ув'язнення як університет життя.

Він писав Олександру Солженіцину: «Табір - негативна школа з першого до останнього дня для кого завгодно. Людині - ні начальникові, ні арештантові - не треба його бачити»

З метою підвищення якості й ефективності законодавства в частині наявних видів покарань та практики їх застосування Міністерством юстиції України проаналізовано зазначене питання та визначено пріоритетні шляхи його удосконалення.

Статтею 51 Кримінального кодексу України (далі - КК) визначено вичерпний перелік покарань, до яких належать обмеження волі та арешт.

Аналіз практики застосування цих видів покарання протягом майже 20 років свідчить про їх неефективність та необхідність перегляду.

Зокрема, покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх місця проживання до засудження.

Згідно статті 16 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК) виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за проступки або нетяжкі злочини, а також засуджених, яким даний вид покарання призначено відповідно до статей 82 КК.

На цей час у 14 виправних центрах тримають 1432 особи. На їх утримання (заробітна плата та оплата комунальних платежів) витрачається з Державного Бюджету України 200 000 000,00 гривень. У перерахунку лише цієї суми на утримання 1 засудженого на 1 рік витрачається майже 140 000,00 гривень, або 11 600,00 гривень щомісяця.

На сьогодні за своїм технічним обладнанням, архітектурою (паркани суцільного заповнення, вежі, колючий дріт, інженерно-технічні засоби охорони, локальні сектори) та організацією діяльності ці установи майже не відрізняються від виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання.

Крім того, особи, засуджені до покарання у виді обмеження волі, мають фактично такі ж права, як і засуджені до позбавлення волі, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та виправних колоній середнього рівня безпеки (можуть носити цивільний одяг; мати при собі портативні персональні комп'ютери та аксесуари до них, гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмеження; мають право одержувати короткострокові побачення без обмеження, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць).

Проте у КВК немає жодних положень, що регламентують порядок тримання засуджених до обмеження волі залежно від тяжкості злочинів.

Так, засуджені за проступки та нетяжкі злочини, а також тяжкі та особливо тяжкі злочини, яким невідбуту частину покарання у вигляді позбавлення волі замінено в порядку статті 82 КК більш м'яким у вигляді обмеження волі, відбувають покарання в одному виправному центрі. Відсутні обмеження й щодо роздільного тримання засуджених, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції, правоохоронних органах, що суттєво впливає як власне на процес виконання та відбування покарання, так і на процес виправлення та ресоціалізації таких осіб.

Покарання у виді обмеження волі з урахуванням порядку, умов відбування та виконання цього виду покарання, відсутності ізоляції від суспільства та суттєвих обмежень, фактично встановлює особливі правила поведінки цієї категорії засуджених. Законодавством встановлено дві основні вимоги до відбування покарання у виді обмеження волі - нагляд та обов'язкове залучення до праці.

Згідно частини першої, статті 63 КВК лікувально-профілактична та протиепідемічна робота у виправних центрах організовується і проводиться на загальних підставах, відповідно до законодавства про охорону здоров'я закладами охорони здоров'я. Таким чином, існуючі норми КВК не передбачають можливості надання засудженим до обмеження волі невідкладної та амбулаторної медичної допомоги безпосередньо за місцем відбування покарання на відміну від засуджених до позбавлення волі.

У зв'язку з цим для встановлення діагнозу, проведення обстеження та отримання медичної допомоги засуджені супроводжуються спеціально призначеними працівниками, як правило, молодшими інспекторами відділу нагляду і безпеки до закладів охорони здоров'я, які найчастіше знаходяться на значній відстані від виправних центрів. Відволікання персоналу від виконання посадових обов'язків негативно впливає на забезпеченням режиму безпеки та нагляду за засудженими у виправному центрі.

За таких обставин обмеження волі як вид покарання при передбаченому порядку його виконання, втрачає своє кримінально-правове і соціальне призначення, а за умов значної фінансової витратності створює умови для його перегляду.

Щодо арешту, то цей вид покарання з моменту закріплення його в законодавстві України, зазнав багатьох змін. Порядок і умови його виконання постійно «удосконалювались» і на цей час воно фактично втратило своє соціальне і правове призначення, що передбачалось з моменту започаткування.

Протягом усього часу існувала проблематика функціонування арештних домів, які і до цього часу належним чином не створені. Практика поєднання в одному закладі установи виконання покарань та арештного дому суперечить логіці виконання покарань, і є організаційно не вивіреною.

Станом на 01.02.2020 лише 450 осіб відбували покарання у вигляді арешту.

Системний аналіз порядку і умов виконання та відбування покарання у виді арешту і позбавлення волі на певний строк, сукупність правообмежень засуджених вказує на ідентичність цих покарань. Їх відмінність це строки покарань - арешт призначається на строк до 6 місяців, а позбавлення волі від 1 до 15 років (в окремих випадках до 25 років). Специфічність арешту, що відмежовує його від позбавлення волі, втрачено із прийняттям законів щодо розширення прав засуджених.

Однією із проблем функціонування установ виконання покарань є система первинної класифікації засуджених. Ця система традиційно заснована на формальних критеріях та залежить від виду вчиненого злочину. При цьому, поза увагою залишається той факт, що «небезпечність» засуджених визначається не тільки видом злочину, який ними вчиняється, а й низкою інших криміногенних факторів (прокримінальне мислення, підтримка злочинних традицій, вік тощо).

Єдиний дієвий механізм заохочення засуджених - умовно-дострокове звільнення. Рішення щодо можливості умовно-дострокового звільнення ухвалюються адміністрацією установи виконання покарань та судом виходячи з суб'єктивної оцінки «виправлення» засудженого та без застосування сучасних інструментів, які діють у розвинених країнах й дозволяють оцінити ризик таких осіб для суспільства у числовому виразі. Разом з тим, механізм такого звільнення передбачає значний ступінь дискреції адміністрації установ виконання покарань, що часто позбавляє засуджених визначеності і призводить до їхньої демотивації.

Так, відповідно до частини другої статті 81 КК України, умовно-дострокове звільнення може бути застосовано, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.

При цьому частина перша статті 6 КВК визначає «виправлення» як процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Тобто мова йде про психологічну характеристику, встановити яку на практиці досить складно.

Це призводить до того, що єдиним індикатором для дострокового звільнення стає «хороша поведінка», а вона часто оцінюється на підставі банального кількісного переважання дисциплінарних заохочень над стягненнями та/або позитивних особистих відносин із адміністрацією (не беремо до уваги корупційну складову).

Слово «може» при цьому використовується для заперечення існування суб'єктивного права на умовно-дострокове звільнення навіть за наявності «хорошої поведінки».

Доктрина навіть створила спеціальну категорію на заміну категорії «законний інтерес», яка означає, що особа не має права на дострокове звільнення навіть за умови задоволення вимог-підстав для його реалізації, а лише може клопотати з цього приводу.

Усе це призводить до повного та безмежного розсуду адміністрації установ виконання покарань та, як наслідок, стає інструментом боротьби із засудженими, які або негативно себе поводять, або, наприклад, багато скаржаться чи намагаються скаржитись на умови відбування покарань, на неналежне поводження з ними.

Недосконалим є і механізм реінтеграції засуджених у разі звільнення умовно-достроково. На сьогодні, особи, які були звільнені завдяки механізму умовно-дострокового звільнення, практично не мають жодних обов'язків, окрім загальновідомого обов'язку не вчиняти нових злочинів. Водночас у розвинених країнах звичним є застосування певних обмежень до засуджених, які звільнилися умовно-достроково, з метою забезпечення контролю за їхньою поведінкою щонайменше протягом першого періоду після звільнення .

У США процедура умовно-дострокового звільнення («parole») передбачає дві взаємопов'язані стадії: 1) звільнення особи з установи виконання покарань; 2) встановлення за нею нагляду після звільнення.

У ФРН наприклад, особі, умовно-достроково звільненій від відбування покарання, встановлюється іспитовий строк у межах невідбутої частини строку покарання. Для здійснення контролю за звільненими використовують професійну службу пробації разом із добровільними представниками громадськості, які безкоштовно здійснюють нагляд за такими особами та надають допомогу у їх ресоціалізації.

У Норвегії також передбачено відповідну вказівку на необхідність здійснення пост-пенітенціарного нагляду за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, суб'єктом якого виступають органи пробації. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 43 Закону Норвегії «Про виконання покарань» та ст. 3-42, 3-43 Правил «Про виконання покарань», на особу умовно-достроково звільнену від відбування покарання, протягом іспитового строку (невідбутої частини покарання) можуть бути покладені такі обов'язки: а) виконувати рішення щодо місця проживання; б) з'являтися у тверезому стані до державного або муніципального органу, до визначеної особи або до громадської організації за вказівкою Виправної служби (дата першої явки та періодичність явки встановлюється начальником тюрми спільно зі службою пробації); в) виконувати рішення про проходження лікування; г) виконувати рішення щодо місця перебування, роботи або навчання; д) утримуватися від контактів із визначеними особами.

З метою покращення системи покарань Міністерством юстиції підготовлено проєкти Законів «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розвитку системи пробації, збільшення альтернатив позбавленню волі та створення умов для зниження рецидивної злочинності» (зареєстрований у Верховній Раді України 12.04.2021 за № 5359) (далі - проєкт Закону № 5359) та «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України щодо розвитку системи пробації, збільшення альтернатив позбавленню волі та створення умов для зниження рецидивної злочинності» (зареєстрований у Верховній Раді України 12.04.2021 за № 5360) (далі - проєкт Закону № 5360).

Вони передбачають впровадження нової політики як щодо «наповнення» установ виконання покарань, так і «вивільнення» цих установ.

Так, проєктом Закону № 5360 пропонується змінити існуючий перелік видів покарань та встановити, що покарання у виді арешту може бути застосоване виключно до військовослужбовців, виключається покарання у виді обмеження волі, а також запроваджується новий вид покарання у виді пробаційного нагляду.

Покарання у виді пробаційного нагляду полягає в обмеженні прав і свобод засудженого, що спрямовані на виправлення засудженого без ізоляції від суспільства, запобігання вчиненню ним нових правопорушень на строк від одного до п'яти років та як додаткове покарання може застосовуватися на строк від одного до трьох років. При цьому у разі призначення пробаційного нагляду як додаткового покарання до покарання у виді штрафу, його строк не може перевищувати одного року.

На особу, засуджену до покарання у виді пробаційного нагляду можуть бути покладені обов'язки. Зокрема, судом може бути покладено обов'язок носити засіб електронного контролю та перебувати за вказаною у рішенні суду адресою.

Також аналіз застосування такого покарання, як громадські роботи, свідчить про необхідність вдосконалення положень законодавства, якими регулюється цей вид покарання.

Громадські роботи полягають у виконанні правопорушниками у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт.

Збільшення верхньої межі одноденної норми виконання покарання у виді громадських робіт для неповнолітніх з двох до чотирьох годин надасть можливість неповнолітньому швидше відбути це покарання (наприклад, коли покарання призначене у період літніх канікул).

Крім цього, 8 годин - це загальновстановлена тривалість робочого часу, протягом якого можливо повноцінно та якісно виконати певний обсяг роботи.

Цим самим становище засуджених до громадських робіт покращується, адже виконання громадських робіт може «розтягуватися» на тривалий час. Більше того, строк щоденного виконання громадських робіт визначається уповноваженим органом з питань пробації з урахуванням особистих обставин засудженого, а такі обставини включають і паралельне навчання та роботу засудженого. Таким чином, пропонований порядок відбування громадських робіт є більш гнучким, ніж існуючий на тепер, та краще враховує інтереси засудженого продовжувати корисну зайнятість у громаді, оскільки не рідко працюючі особи, яким призначено таке покарання, задля відпрацювання громадських робіт вимушені брати відпустку або відгули, тривалості яких, як правило, не вистачає для повного відбуття покарання.

При цьому, проєктом Закону № 5359 передбачено, що строк щоденного виконання громадських робіт визначається уповноваженим органом з питань пробації з урахуванням особистих обставин засудженого, але не більше восьми годин на день, а для неповнолітніх - чотирьох годин на день. Тобто запроваджується індивідуальний підхід до визначення одноденної норми виконання покарання для кожного засудженого.

Щодо призначення покарання у виді громадських робіт особам, які досягли пенсійного віку, а також особам з інвалідністю ІІ групи за їх згодою, зазначаємо, що відсутність можливості призначення громадських робіт цим категоріям осіб суттєво погіршує їхнє становище.

Насьогодні КК передбачає низку санкцій, коли громадські роботи закріплені у альтернативі з покараннями, пов'язаними з ув'язненням. Крім того, іноді у санкціях статті передбачається покарання у виді виправних робіт, але таке покарання не може бути призначене відповідній особі у зв'язку з відсутністю працевлаштування. Таким чином, у разі відсутності можливості призначення громадських робіт особам з інвалідністю ІІ групи, а також особам пенсійного віку - єдиною альтернативою для них буде покарання, пов'язане з перебуванням в установі виконання покарань.

З огляду на зазначене проєктом Закону № 5360, пропонується запровадити можливість призначення покарання у виді громадських робіт особам, які досягли пенсійного віку, а також особам з інвалідністю ІІ групи за їх згодою, оскільки відсутність можливості призначення громадських робіт цим категоріям осіб суттєво погіршує їхнє становище.

Разом з тим, слід зазначити, що особи з інвалідністю, так само як і особи пенсійного віку, можуть працювати за власним бажанням відповідно до чинного законодавства.

З метою підвищення ефективності механізму виконання вже існуючих покарань проєктом Закону № 5359 передбачається планування та здійснення соціально-виховної роботи з засудженими, прийняття рішення про їхнє умовно-дострокове звільнення, запроваджується оцінка криміногенних ризиків вчинення нового кримінального правопорушення.

Оцінка криміногенних ризиків вчинення нового кримінального правопорушення - дієвий інструмент, що застосовується в різних варіантах у всіх розвинених країнах та дозволяє визначити основні фактори у житті особи, які сприяють вчиненню злочинів, та побудувати роботу з засудженими, спрямовану на подолання таких факторів. На сьогодні існує низка інструментів для оцінки таких ризиків. Їхня ефективність у прогнозуванні вірогідності майбутнього вчинення засудженим нового злочину науково доведена. В Україні зараз започатковано пілотування власного інструменту оцінка криміногенних ризиків вчинення нового кримінального правопорушення в установах виконання покарань з урахуванням вже існуючого позитивного досвіду використання такого інструменту органами пробації.

Передбачається, що всі засуджені матимуть конкретний план відбування покарання, спрямований на їхнє виправлення шляхом роботи над ризиками, які призводять до вчинення злочинів. Виконання такого плану слугуватиме чітким критерієм успішності відбування покарання та підставою для прийняття рішення про умовно-дострокове звільнення особи. Цим самим умовно-дострокове звільнення засудженого стане більш безпечним для суспільства.

Запроваджується більш чіткий критерій-підстава для застосування умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутого строку покарання більш м'яким - ризик вчинення нового злочину, який підлягає регулярному вимірюванню. За результатами оцінки криміногенних ризиків вчинення нового кримінального правопорушення адміністрацією установи виконання покарань спільно з органом пробації складається висновок, який разом з клопотанням подається до суду у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку.

Разом з тим, у разі порушення засудженим до позбавлення волі встановленого режиму відбування покарання, передбаченого частиною першою статті 154¹ КВК термін, з якого застосовується умовно-дострокове звільнення, може бути відкладено за рішенням адміністрації установи виконання покарань. Відкладення терміну може здійснюватися не частіше двох разів на рік на строк не більше трьох місяців.

Пропонована проєктом Закону № 5359 система оцінки криміногенних ризиків вчинення нових кримінальних правопорушень та ризиків порушення обов'язків в межах застосованих запобіжних заходів ґрунтується на використанні машинного навчання та алгоритмів автоматизованих висновків (прогнозів), заснованих на результатах обробки великих структурованих масивів даних.

Окрім того, передбачено впровадження нагляду за умовно-достроково звільненими особами, який здійснюватимуть органи пробації. Наразі такий нагляд відсутній.

З метою покращення системи відбування покарань запроваджуються критерії оцінки установ виконання покарань та передбачається нова система класифікації та розподілу засуджених на підставі оцінки ризиків та потреб засуджених. Ці критерії спрямовані на встановлення нових орієнтирів у діяльності пенітенціарних установ, таких як успішність у соціально-виховній роботі із засудженими та дотримання прав людини.

Положеннями проєкту Закону № 5359 також пропонується покращити умови перебування у слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, зокрема, встановити можливість надання платних послуг з поліпшених побутових умов та харчування, змінити порядок надання побачень, надати можливість доступу до глобальної мережі Інтернет.

Вважаємо, що внесення змін до законодавчих актів, передбачених вказаними законопроєктами, дозволить підвищити якість та ефективність законодавства про кримінальну відповідальність, створить умови для зниження рецидивної злочинності та заощадить відповідні бюджетні кошти.

Олександр Олійник

Директор директорату правосуддя та кримінальної юстиції,

к.ю.н., заслужений юрист України.