Верховний Суд дійшов висновку, що господарські суди при вирішенні питання про визнання заявлених забезпечених кредиторських вимог та включення їх окремо до реєстру повинні застосовувати ст. 19 Закону "Про заставу" і ст. 7 Закону "Про іпотеку" та встановити на підставі належних і допустимих доказів, які саме зазначені в заяві кредитора вимоги забезпечені заставою майна та розмір цихвимог незалежно від вартості майна за забезпечувальним договором.
Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 у справі № 3-1591гс16(№ 918/169/16), де зазначено, що відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов'язанні, обмежується договірною вартістю майна, переданого в іпотеку.
Рішення прийняте також з також з огляду на таке.
Іпотекодержатель (заставодержатель) має право задовольнити всі забезпечені заставою чи іпотекою вимоги до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому законодавством.
Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом" не пов'язує визначення вимог, забезпечених заставою (іпотекою), для включення їх до реєстру вимог із договірною вартістю предметів забезпечення.
Натомість правове значення має розмір підтверджених документально зобов'язань боржника за основним зобов'язанням та вартість фактичної реалізації предмета забезпечення, яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами попереднього засідання ще не відома.
Інформація подана за повідомленням прес-служби суду. Повний текст рішення у справі № 902/492/17 (провадження № 12-52гс18) поки не доступний в ЕДРСР. Ознайомитися з аргументами Великої Палати Ви вже можете в системі Verdictum.
