В наші дні торгові і інвестиційні стосунки між більшістю країн СНД і Німеччиною, що є однією з провідних країн Євросоюзу, досягли небувало високих темпів розвитку. Так, наприклад, на сьогодні торговельно-економічні угоди між Росією і Німеччиною складають близько 70 мільярдів доларів, що рівне майже 15% усього російського зовнішньоторгового обігу, а об'єм прямих німецьких інвестицій в Україну займає в цій країні друге місце і має тенденцію до постійного росту. Зрозуміло, що такий активний розвиток ділових стосунків не обходиться без необхідності вникати в певні національні особливості країни-партнера. У цих умовах грунтовне знання вітчизняними фахівцями і бізнесменами економіки і культури ділової сфери Німеччини представляється одним з важливих умов взаємовигідної і плідної співпраці.
|
Володимир Захватаев, Адвокат Юрист міжнародної юридичної фірми Salans |
Однією з таких сфер, безумовно, є юридична культура Німеччини, що знайшла своє віддзеркалення в діючій судовій і арбітражній системі цієї країни. Саме з цією сферою найчастіше стикаються вітчизняні підприємці і юристи, коли доводиться вирішувати різні проблеми ділового характеру, які виникають в процесі реалізації тих або інших торговельно-економічних проектів. Особливо часто і особливо тісно доводиться стикатися з цією сферою в тих випадках, коли договірні або інші правовідносини між вітчизняними і німецькими партнерами регулюються німецьким правом.
Тому дуже важко переоцінити важливість знань основних елементів німецької судово-арбітражної системи. Який її механізм? Як і за якими правилами ця система працює? Які загальні точки зіткнення має вона з вітчизняною системою? Як працюють німецькі суди і арбітражні організації? Які існують в Німеччині способи альтернативного вирішення суперечок? Нарешті, чи можна виконати в Німеччині арбітражне або судове рішення, винесене в наших палестинах? Які в цьому відношенні діють процедури? - Спробуємо хоч би коротко освітити ці і деякі інші питання в справжньому есе на основі зробленого нами дослідження діючого німецького права.
Правила, регулюючі механізм судової системи Німеччини, встановлені Законом "Про судоустрій" від 12 вересня 1950 року в редакції Закону від 9 травня 1975 року, з подальшими змінами. Ця система є судами п'яти видів : (а) суди загальної юрисдикції, що розглядають усі справи, які закон не відносить спеціально до компетенції якого-небудь іншого суду; (б) суди у трудових справах; (в) адміністративні суди, що розглядають спори між громадянами і державними органами; (г) суди у соціальних справах; і (д) фіскальні суди з податкових питань.
Крім того, в цій країні діє також Федеральний Конституційний Суд. Цей суд є судом особливої юрисдикції, якому осудні справи по скаргах про неконституційність німецьких нормативних актів, так само як і справи про порушення конституційних прав громадян. Він також розглядає справи по суперечках про компетенцію німецьких федеральних установ. Які-небудь надзвичайні суди в Німеччині заборонені законом.
У кожному німецькому суді діє президія, яка вирішує найбільш важливі питання діяльності суду. Згідно з положеннями статті 21 (а) Закону "Про судоустрій" президія суду складається з його голови або судді, що виконує його обов'язки, а також з суддів, обирані в кількості, яка залежить від штатного розкладу суддів в цьому суді. Так, у разі, коли штат суддів налічує 80 чоловік, до складу президії обираються десять суддів; при штаті 40 суддів - президія складає вісім суддів; при штаті 20 суддів - президія складається з шести суддів; при штаті 8 суддів - в президію обираються чотири судді.
Згідно із статтею 12 Закону "Про судоустрій" суди загальної юрисдикції складаються з: (1) місцевих судів (Amtsgerichte); (2) регіональних судів (Landgerichte); (3) вищих судів (Oberlandesgerichte); і (4) Федерального Верховного Суду (Bundesgerichtshof)який є судом вищої інстанції в системі судів загальної юрисдикції. Вказані суди розглядають (в межах своєї компетенції) позови у цивільних, комерційних і сімейних справах, а також вимоги непозовного виробництва, перераховані в статті 22 (а) згадані Закони. У їх компетенцію входить також і розгляд кримінальних справ.
У зв'язку справами позовного виробництва, даними судами загальної юрисдикції (так само як і арбітражами), цікаво відмітити положення німецького права про терміни позовної давності. Хоча згідно із статтею 195 Цивільного укладення Німеччини нині загальний рядків позовної давності в цій країні складає три роки, існує ряд значних виключень з цього правила. Так, відповідно до статті 196 Укладень до вимог про передачу права власності на землю, до вимог про встановлення, про передачу або про припинення права на земельну ділянку, або про зміну змісту такого права, а також до вимог про зустрічне задоволення застосовується десятирічний термін позовної давності.
Крім того, до цілого ряду вимог застосовується тридцятирічний термін позовної давності. Згідно із статтею 197 Укладень цей рядків, зокрема, встановлений, стосовно вимог про повернення речі, які засновані на праві власності або на якому-небудь іншому речовому праві, до вимог сімейно-правового і спадкового характеру, до вимог, заснованих на світових угодах або на старанних документах, до вимог про відшкодування витрат, пов'язаних з примусовим виконанням, і тому подібне
Цивільні справи в німецьких судах розглядаються відповідно до правил, встановлених в Цивільному процесуальному кодексі Німеччини 1877 року, який в 2002 році був прийнятий в новій редакції. У першій інстанції справи розглядаються або місцевими, або регіональними судами. Хоча мовою судочинства в Німеччині є німецький, в регіонах компактного проживання сорбов (лужицких сербів) справи в судах можуть розглядатися на сорбском мові. Присяга, як правило, приноситься німецькою мовою. Проте особи, що не знають цієї мови, можуть приносити присягу на будь-якій мові, якою вони добре володіють.
Місцеві суди в Німеччині діють у складі одного судді і розглядають спори з ціною позову, що не перевищує 5000 євро. Вони також розглядають деякі справи незалежно від ціни позову по предметній основі осудності. Так, в їх компетенцію входить розгляд справ про оренду жител, подів по позовах пасажирів до перевізників, подів, витікаючих з сімейних суперечок, справ особливого виробництва (включаючи справи про опіку повнолітніх і справи про різні види реєстрацій) і тому подібне
Усі інші цивільні справи, що розглядаються в першій інстанції, як правило, підпадають під юрисдикцію регіональних судів, де засновуються спеціальні палати у цивільних справах. Кожна справа в такому суді розглядається у складі трьох суддів або, в окремих випадках, - одного судді.
Згідно з правилами статті 71 Закону "Про судоустрій" по деяких категоріях справ регіональні суди мають виняткову юрисдикцію незалежно від ціни позову. Так, ці суди розглядають у винятковому порядку справи по позовах, що пред'являються до фіскальних органів на підставі законодавства про цивільну службу, справи по позовах до суддів і службових осіб про перевищення ними своїх повноважень або про невиконання ними своїх обов'язків, позови про відшкодування шкоди зважаючи на помилкову або таку, що вводить в оману публічну інформацію про фондовий ринок, а також деякі інші справи, спеціально обумовлені в законодавстві.
Комерційні справи розглядаються або регіональними судами в цілому, або комерційними палатами, які можуть бути засновані відповідними органами місцевої влади при регіональних судах. Перелік видів справ, що підпадають під категорію комерційних, встановлений статтею 95 Закону "Про судоустрій". Під цю категорію, зокрема, підпадають справи по спорах з комерсантами, що полягають в комерційному або кооперативному реєстрі, або що не полягають в цих реєстрах, якщо згідно з чинним законодавством ці особи не підлягають реєстрації через свій спеціальний статус. Всього ж ця стаття охоплює вісім категорій справ, що вважаються комерційними.
Слід зазначити, що постанова будь-якого суду, що набула чинності, про осудність йому конкретної справи є обов'язковим для усіх інших судів. Згідно із статтею 17 Закону "Про судоустрій" після пред'явлення позову у відповідному суді юрисдикція останнього у цій справі зберігається, незалежно від змін яких-небудь обставин, на яких був заснований спочатку пред'явлений позов. Доки ця справа розглядається певним судом жодна із сторін не має права передати його до якого-небудь іншого суду.
У другій інстанції справи розглядаються або відповідним регіональним судом (якщо в першій інстанції справа розглядалася місцевим судом), або вищим регіональним судом (якщо в першій інстанції справа розглядалася регіональним судом). Згідно із статтею 119 Закону "Про судоустрій" вищі регіональні суди також розглядають скарги, принесені на рішення місцевих судів у сімейних справах і у справах непозовного виробництва.
В принципі, апеляційні суди беруть до розгляду як спірні питання, що стосуються фактичних обставин, так і права. Проте оскільки сторони зобов'язані представити в суді першої інстанції усі факти, відомі їм у даній справі, те допустиме представлення нових фактів в апеляційному суді є дуже обмеженим.
Відповідно до правил статті 133 Закони "Про судоустрій" Федеральний Верховний Суд Німеччини, Карлсруэ, що знаходиться в місті, діє як спеціальний апеляційний, вірніше, касаційний суд, що розглядає скарги на рішення нижчестоячих судів виключно з питань права. Обставини, встановлені нижчестоячими судами, є для Верховного Суду обов'язковими, за винятком тих окремих випадків, коли вони пов'язані з помилковим застосуванням процесуальних норм права. З цієї причини, за загальним правилом, показання свідків у Верховному Суді не допускаються.
Цивільні справи в Німеччині розглядаються відносно швидко, особливо якщо порівнювати Німеччину з більшістю інших європейських країн. На практиці середній термін розгляду таких справ в судах першої інстанції складає від чотирьох до семи місяців, а в апеляційних судах - від п'яти до дев'яти місяців.
Разом із звичайним порядком розгляду, в деяких випадках цивільні справи в німецьких судах можуть також розглядатися в спрощеному порядку - без проведення слухання в судовому засіданні. У такому порядку зазвичай розглядаються справи, по яких необхідно отримати судовий наказ про стягнення з боржника певної суми грошей. Проте якщо відповідач заявить проти такої процедури письмове заперечення, то справа розглядається в звичайному порядку.
Разом з розглядом позовів державними судами, в Німеччині упродовж багатьох років застосовуються і альтернативні способи вирішення суперечок - шляхом переговорів, арбітражу, примирливої процедури і медиации. В деяких випадках попереднє використання того або іншого альтернативного методу вирішення суперечки може бути наказане через закон. В цілому ж згідно із загальними правилами Цивільного процесуального кодексу Німеччини процедури усного розгляду справи в суді можуть бути розпочаті лише після того, як сторони зроблять необхідні кроки для проведення між собою попередніх переговорів з метою врегулювання суперечки. Проте в тих випадках, коли суд визнає, що альтернативний спосіб розгляду справи є неможливим, він може звільнити сторони від необхідності проведення таких переговорів.
Для альтернативного дозволу цивільно-правових і комерційних суперечок в Німеччині створені і функціонують різні посередницькі організації, які нерідко спеціалізуються на розгляді певних видів конфліктів. Так, наприклад, в країні існують організації, призначені для вирішення суперечок в області, що стосується недоліків якості або ремонту домашньої техніки, автомобілів і інших засобів транспорту, для вирішення суперечок у сфері надання медичних послуг, виконання будівельних і ремонтних робіт і так далі
Досить часто до примирливих процедур прибігають у разі суперечок за участю споживачів і суперечок, витікаючих з трудових правовідносин. Останніми роками в Німеччині досить жваво розвивається медиация, особливо в області суперечок між компаніями і у разі деяких видів сімейних конфліктів. Допомога адвокатів при вирішенні суперечок шляхом медиативного або примирливого механізму в Німеччині є необов'язковою. Світові договори, ув'язнені сторонами в результаті примирливої або медиативной процедур, підлягають виконанню точно так, як і будь-який інший договір, якщо тільки сторони не оформили його шляхом спеціального нотаріального акту, коли він може бути примусово виконаний на підставі нотаріального напису.
Усі основні арбітражні питання в Німеччині регулюються Законом "Про арбітраж" 1998 року, який майже повністю заснований на положеннях моделі закону про міжнародний комерційний арбітраж UNCITRAL 1985 року і який був включений до Цивільного процесуального кодексу Німеччини в якості його Книги десятої (статті 1025 - 1066).
Згідно із статтею 1031 німецького ГПК спори в арбітражному порядку розглядаються в Німеччині за наявності між сторонами відповідної письмової арбітражної угоди, яка може бути включена в основний договір або ж ув'язнена окремо шляхом обміну належними листами, ?елефаксами, телеграмами або з використанням інших видів телекомунікацій, що містять зафіксований текст угоди.
Цікаво відмітити, що за німецьким законодавством форма арбітражної угоди, що вимагається, вважається дотриманою, а угода ув'язненим, якщо воно міститься в документі, який був переданий однією стороною суперечки інший, або ж в документі, який був переданий якою-небудь третьою особою обом сторонам, за умови, проте, що ця угода не спричинила заперечень, які мають бути заявлені відповідною стороною або сторонами в розумний термін.
Це положення було включене в статтю 1031 німецького ГПК, з одного боку, для того, щоб розшити можливості арбітражного розгляду справ, понизивши при цьому завантаженість державних судів, а з іншої - запобігти практиці, що нерідко зустрічається, коли сторона, що сперечається, якою було спрямовано арбітражну угоду, відмовляється яким-небудь чином реагувати на нього, і залишає його без уваги. (Представляється, що це положення статті 1031 німецького ГПК було б дуже корисним в законодавстві будь-якої країни, особливо країн СНД, де правова культура залишає бажати багато кращого).
Як відомо згідно з пунктом 2 статті II Нью-йоркської Конвенції 1958 року, термін "письмова угода" включає арбітражну обмовку в договорі, або арбітражну угоду, підписану сторонами, або що міститься в обміні листами або телеграмами. Це визначення представляється явно вужчим, ніж те, що передбачено в статті 1031 німецького ГПК.
У зв'язку з вказаною обставиною слід зазначити в цьому відношенні практику німецьких судів, засновану на недавньому рішенні Федерального Верховного Суду Німеччини. Так, цей Суд, зокрема, ухвалив, що у світлі положень статті VII згаданої Конвенції іноземне арбітражне рішення підлягає виконанню на території Німеччини, якщо арбітражна угода, на підставі якої воно винесене, відповідає вимогам статті 1031 німецького ГПК, навіть якщо воно не відповідає положенням статті II Нью-йоркської Конвенції або ж положенням, діючим в країні по місцю знаходження іноземного арбітражу.
Згідно з арбітражним Регламентом Німецького інституту арбітражного виробництва при укладенні арбітражного договору, особливо за наявності іноземного елементу, в нім повинні вказуватися місце арбітражу, кількість арбітрів, матеріальне право, що застосовується, а також мова арбітражного розгляду. Якщо ж сторони з якої-небудь причини про кількість арбітрів не домовилися, то суперечка вирішується трьома арбітрами.
Говорячи про місце арбітражу, яке має бути вказане сторонами в арбітражній угоді, слід відрізняти це місце від місця проведення арбітражним судом своїх засідань, оскільки останнє не чинить ніякого впливу на арбітражний закон, що застосовується. В той же час, якщо сторони передбачили місце арбітражу на території Німеччини, то положення Книги десятої Цивільного процесуального кодексу застосовуватимуться автоматично.
Згідно із статтею 1030 згаданого Кодексу в арбітражному порядку в Німеччині може розглядатися будь-яка суперечка, в якій зачіпаються економічні інтереси сторін, тобто інтереси, що мають фінансове вираження. Спори ж, що не включають таких інтересів, можуть розглядатися арбітражем лише тоді, коли згідно з німецьким законодавством сторони мають право укладати з їх приводу світові угоди. У ГПК, проте, спеціально обумовлено, що арбітражна угода, ув'язнена з приводу наявності між сторонами договору оренди житла на території Німеччини, є недійсною.
Якщо говорити про німецькі арбітражні установи, то, окрім Міжнародного арбітражного суду при Торговій палаті Німеччини, найбільш визнаної в цій країні і за її межами арбітражною організацією є вищезгаданий Німецький інститут арбітражного виробництва з головним офісом в Кельні. Створений в 1992 році шляхом злиття двох арбітражних організацій, цей Інститут має нині у своєму складі близько 800 німецьких і іноземних арбітрів, які розглядають як національні, так і міжнародні спори. Такі спори розглядаються на підставі арбітражного Регламенту, розробленого в з?ете положень вищезгаданого Закону "Про арбітраж" і введеного в дію з 1 липня 1998 року.
Роль німецьких державних судів в арбітражному процесі дуже незначна і зводиться: (1) до призначення в необхідних випадках арбітрів; (2) до застосування негайних забезпечувальних заходів (наприклад, фіксація або збереження речових доказів, заходи по забезпеченню позову і тому подібне), що вимагаються; (3) до розгляду скарг на арбітражні рішення; і (4) до зняття в необхідних випадках показань свідків.
Згідно із статтею 1041 ГПК, якщо сторони не передбачили іншого, то на вимогу будь-якої з них арбітражний суд може ухвалити про вжиття будь-яких негайних заходів відносно предмета суперечки, які він визнає необхідними. При цьому дозвіл на примусове застосування цих заходів видається на вимогу заявника відповідним державним судом. У разі потреби цей суд також може переформулювати постанова арбітражного суду з метою його належного виконання. Що стосується зняття судом показань свідків, то згідно з німецьким процесуальним законодавством арбітри мають право не лише бути присутнім при цій процедурі, але і ставити допитуваним особам необхідні питання. (Поза сумнівом, це положення, передбачене статтею 1051 німецького ГПК, також було б дуже корисним в законодавстві будь-якої країни).
Арбітражний суд вирішує суперечку відповідно до тих норм права, які сторони обрали в якості застосованих до істоти суперечки. Якщо сторони не домовилися в прямій формі про інше, то будь-яка вказівка права або системи права якої-небудь держави, повинно тлумачитися як що безпосередньо посилає до матеріального права цієї держави, а не до його колізійних норм. За відсутності в цьому відношенні якої-небудь вказівки сторін арбітражний суд застосовує право тієї держави, з яким предмет розгляду пов'язаний найтісніше. Арбітражний суд приймає рішення ex aequo et bono чи в якості "дружнього посередника" лише у тому випадку, коли сторони прямо уповноважили його на це. Таке повноваження може надаватися у будь-який момент до вирішення суперечки арбітражним судом.
У усіх випадках арбітражний суд приймає рішення відповідно до умов договору і обліку торгових звичаїв, що мають відношення до цієї угоди.
Німецька арбітражна ухвала має бути винесена у письмовій формі і підписана, залежно від обставин, одноосібним арбітром або арбітрами. При арбітражному розгляді більш ніж одним арбітром досить наявності підписів більшої частини усіх членів складу арбітражного суду, за умови вказівки причини відсутності інших підписів. У арбітражному рішенні мають бути вказані його мотиви, якщо тільки сторони не передбачили іншого, або ж якщо таке рішення не є рішенням, яке лише фіксує врегулювання сторонами суперечки на добровільно погоджених умовах.
Відповідно до стать?й 1055 німецького ГПК рішення, винесене німецьким арбітражем, має між сторонами таку ж обов'язкову юридичну силу, як і рішення державного суду. Воно може бути оскаржене в апеляційному порядку лише по скаргах: (1) про призначення або відведення арбітрів; (2) про проміжні рішення арбітрів, що відносяться до їх компетенції; (3) про прийняття арбітрами рішень по невідкладних заходах і про відміну арбітражних рішень, винесених в Німеччині; (4) про виконання в Німеччині національних і міжнародних арбітражних рішень.
Помітимо, що, на відміну від практики багатьох інших країн, в Німеччині також діють і Додаткові правила, що є додатком до Регламенту німецького Інституту арбітражного виробництва. Ці правила передбачають спеціальну прискорену арбітражну процедуру. В принципі сторони будь-якої арбітражної суперечки можуть домовитися про застосування цих Додаткових правил. У такому разі загальний Регламент застосовується лише в об'ємі тих положень, які не суперечать спеціальним положенням Додаткових правил.
Слідує, проте, звернути увагу на те, що Додаткові правила застосовуються лише у тому випадку, якщо сторони послалися на них в арбітражній угоді або ж домовилися про їх застосування до подачі позову. Арбітражний розгляд, який проводиться згідно з Додатковими правилами, не може тривати довше за шість місяців (при призначенні одноосібного арбітра) або дев'ять місяців (при призначенні арбітражного суду з трьох арбітрів) з моменту подачі позову.
Позов відповідно до Додаткових правил подається в головний офіс німецького Інституту арбітражного виробництва в Кельні. Якщо ж позов подається в інший офіс, то вищезгадані терміни для прискореного виробництва починають текти з моменту вступу позову в головний офіс. Коли сторони не домовилися спеціально про трьох арбітрів, то суперечка за цими правилами розглядається одним арбітром. У арбітражному рішенні, винесеному згідно з Додатковими правилами, обставини справи можуть не викладатися, якщо сторони не передбачили іншого.
Окрім вказаних вище Додаткових правил, в Німеччині також діють Спеціальні додаткові правила, що застосовуються до розгляду корпоративних суперечок. Арбітри буду зобов'язані керуватися цими Спеціальними правилами лише у тому випадку, якщо йдеться про спори між акціонерами, або ж між акціонерами і компанією, за умови, що в засновницькі документи цієї компанії була включена відповідна арбітражна обмовка або якщо сторони уклали належну окрему угоду.
Що стосується виконання на території Німеччини рішень іноземних судів і арбітражів, то ці питання вирішуються на підставі ряду діючих міжнародних договорів і конвенцією, підписаних цією країною, а також норм, встановлених в її Цивільному процесуальному кодексі.
Якщо судова ухвала була винесена в державі, що є членом Європейського союзу, то визнання і виконання такого рішення в Німеччині здійснюється згідно з правилами Регламенту Європейської Ради № 44/2001 від 22 грудня 2000 року "Про юрисдикцію і виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах". Відносно рішень, винесених судами Ісландії, Швейцарії і Норвегії в Німеччині (так само як і в інших країнах Європейського союзу) застосовується нова Луганська конвенція, ув'язнена між Європейським союзом, Данією, Ісландією, Норвегією і Швейцарією 30 жовтня 2007 року. В окремих випадках застосовуються положення двосторонніх міжнародних угод, ув'язнених свого часу Німеччиною з іншими державами.
Коли відповідні міжнародні конвенції або договори допускають або наказують застосування національного права Німеччини, то застосовуються норми її Цивільного процесуального кодексу і німецького Закону про визнання і приведення у виконання судових рішень.
Клопотання про визнання і виконання в Німеччині рішення іноземного суду подається в місцевого або до регіонального суду по місцю знаходження боржника або його майна. У разі, якщо клопотання задовольняється, суд виносить постанову про екзекватуру. Підстави для відмови в задоволенні клопотання встановлені правилами відповідних актів і конвенцій, включаючи Регламент № 44/2001 і нову Луганську конвенцію 2007 року.
Необхідно звернути увагу на те, що Європейський Регламент № 805/2004 від 21 квітня 2004 року передбачає можливість виконання неоспорюваного рішення, винесеного в державі-членові Європейського союзу, без необхідності отримання екзекватури. В цьому випадку заявник може звертатися безпосередньо до компетентного німецького суду з клопотанням про виконання судового рішення.
У відсутність відповідного міжнародного договору або конвенції рішення іноземних судів признаються в Німеччині на підставі положень статті 328 її Цивільного процесуального кодексу.
Згідно з цією статтею у визнанні рішення іноземного суду може бути відмовлено в наступних п'яти випадках: (а) якщо ухвала винесена судом, який за німецькими законами не мав права розглядати справу; (б) якщо відповідач, що не брав участь в справі, не отримав належним чином і завчасно копії позовної заяви; (в) якщо прийняте рішення не сумісне з належним рішенням, раніше винесеним німецьким або іноземним судом; (г) якщо визнання рішення приведе до наслідків, несумісних з основними принципами німецького законодавства; чи (д) якщо з державою, де винесена ухвала, не діє принцип взаємності.
У частині визнання і виконання в Німеччині рішень іноземних арбітражів, ці процедури здійснюються на підставі положень статті 1061 Цивільного процесуального кодексу цієї країни, яка фактично посилає до правил відповідних міжнародних конвенцій.
Згідно із згаданою статтею визнання і виконання в Німеччині рішень іноземних арбітражів здійснюється відповідно до правил Нью-йоркської конвенції 1958 року "Про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень", яку Німеччина ратифікувала 30 червня 1961 року з обмовкою, що застосовуватиме її положення лише відносно арбітражних рішень, винесених на території держави, що є учасником цієї Конвенції. При цьому відповідно до статті 1061 Цивільного процесуального кодексу положення, що містяться в інших міжнародних договорах Німеччини про визнання і виконання арбітражних рішень, не зачіпаються.
До недавнього часу в частині виконання іноземних арбітражних рішень Германію дотримувалася доктрини так званого "поєднання", коли ?стец, отримавши постанову державного суду про визнання і виконання арбітражного рішення в країні, де воно було винесене, міг потім клопотати (на підставі відповідного міжнародного договору) в німецькому суді про визнання і виконання в Німеччині або цієї постанови (у яке включалася резолютивна частина арбітражного рішення), або самого арбітражного рішення - через Нью-йоркську конвенцію 1958 року. Якщо один з цих способів виявлявся невдалим, позивач також міг удатися до другого. Проте своїм рішенням від 2 липня 2009 року Верховний Суд Німеччини поклав край цій практиці.
Слід зауважити, що, окрім згаданої Нью-йоркської конвенції 1958 року, Німеччина є учасницею численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів, конвенцій і угод, що стосуються міжнародного арбітражу, включаючи Європейську конвенцію 1961 року "Про міжнародний комерційний арбітраж", Вашингтонську конвенцію 1965 року "Про порядок вирішення інвестиційних суперечок між державами і іноземними особами" і тому подібне
Стаття опублікована в журналі "Український адвокат № 1-2 (65-66) січень-лютий 2012 року
