Розвиток цифрових технологій зумовлює зростання кількості правовідносин, що виникають в електронному середовищі. Відповідно, питання використання електронних доказів у цивільному процесі набуває дедалі більшої актуальності.
Уявімо ситуацію: ви приходите до суду з важливою справою, а ключовий доказ - у вашому телефоні. Це може бути електронний лист, електронні документи, метадані, бази даних, повідомлення з месенджера, мультимедійні чи голосові повідомлення, сторінка сайту або навіть банківська виписка. Ви впевнені, що цього достатньо. Але згодом з'ясовується, що суд не приймає такий доказ. Чому? Бо він "не належно оформлений", "не підтверджений", "не має юридичної сили". І все - втрата позиції, втрата шансу на справедливість.
Особливість електронних доказів полягає в їхній нематеріальності. На відміну від паперового документа, який існує в одному примірнику, цифровий файл можна копіювати, переносити на різні носії, зберігати у хмарі чи на сервері. Він може одночасно "існувати" на кількох пристроях, і кожна копія виглядатиме ідентично. Це робить такі докази дуже зручними, але водночас породжує недовіру: справжній файл перед нами чи відредагований скриншот? чи достовірно відображено інформацію?
Саме із цієї причини суди ставляться до електронних доказів вельми обережно, а юристам доводиться докладати зусиль, щоб переконати суд у належності й допустимості того чи того доказу.
Попри технічну специфіку, електронні докази підпорядковуються тим самим загальним принципам, що й інші засоби доказування. Вони мають бути:
- належними, тобто стосуватися саме предмета доказування (ст. 77 ЦПК України);
- допустимими, тобто здобутими відповідно до вимог закону (ст. 78 ЦПК України);
- достовірними - мають відображати реальні обставини справи (ст. 79 ЦПК України);
- достатніми - щоб разом з іншими доказами давали змогу зробити висновки щодо спірних фактів (ст. 80 ЦПК України).
Подають такі докази до суду в кількох формах, кожна з яких має свої особливості, переваги й обмеження.
Однією із форм є паперові копії електронного доказу, що дає змогу ознайомитися з його змістом без залучення спеціальної техніки. Більшість учасників подає електронні докази просто у формі роздруківок. Скриншот Viber, роздрукований на принтері, - і все. Але суд зазвичай ставить раціональне питає: "А як нам знати, що це листування не сфальсифіковане?". І справді, роздруківка сама собою не є доказом. Вона може бути лише копією, і то неналежно засвідченою, особливо якщо на ній немає жодного підпису, печатки або електронного підпису. Хоч закон прямо не вимагає нотаріального засвідчення, однак суди часто цього очікують. Це і є правова невизначеність.
У постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 17.07.2024 р. у справі № 910/7352/22 йдеться про листування між сторонами справи. Суд першої інстанції акцентував на тому, що обмін електронними листами давно став елементом ділової практики в Україні, а електронне листування, як звичний спосіб ділового обігу, не потребує спеціального договору - вона визнається цивільним звичаєм відповідно до ст. 7 ЦК України Верховний Суд погодився із цим підходом як з усталеним висновком найкращої судової практики. Водночас посилання апеляційного суду на те, що неможливо ідентифікувати осіб та їхні повноваження в контексті листа від 17.06.2022 р. № 17-06, було визнано передчасним: позивач підтвердив факт отримання цього листа, а відповідач - факт його надсилання.
Продовження матеріалу в LIGA360
Зареєструйтесь в LIGA360, щоб читати далі. Отримайте доступ до розширеної бази найновішої інформації та актуальної аналітики через простий пошук одним рядком і тонку фільтрацію.
