Згідно з Законом України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, одне з завдань якого полягає в забезпеченні сталості та єдності судової практики та однакового застосування норм права судами різних спеціалізацій.
Нажаль, інколи колегії ВС та Велика Палата ВС приймають сумнівні з точки зору нормативного обґрунтування рішення, завдяки яким виникає правова невизначеність в певних відносинах.
Пропонуємо до уваги декілька суперечливих правових позицій Верховного Суду, які викликали найбільший резонанс.
Щодо стягнення неустойки (пені) за договором банківського вкладу в порядку частини 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів»
Постанова від 09.11.2021 № 320/5115/17 Верховний Суд. Велика Палата.
У справі № 320/5115/17 ВС, розглядав питання щодо стягнення процентів, трьох процентів річних та неустойки (пені) за договором банківського вкладу в порядку частини 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 № 1023-XII (Далі - Закон № 1023-XII).
Найбільш результату розгляду цієї справи майже півтора року очікували «кримські вкладники» «Приватбанку», оскільки провадження щодо їхніх справ, що знаходилися на розгляду в судах, або відкладалися або призупинялися до розгляду справи № 320/5115/17. Між адвокатами, що практикують в сфері банківського права, обговорювалися різни варіанти можливого рішення, але результат, нажаль, перевершив всі негативні очікування.
Аналіз частини п'ятої статті 10 Закону N 1023-XII дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів, тобто на суму вкладу та нарахованих на суму вкладу відсотків, за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі N 761/26293/16-ц (провадження N 14-64цс19), Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у Постановах: 1) від 05 червня 2019 року у справі N 757/32522/17-ц (провадження N 61-461св19); 2) від 19 червня 2019 року у справі N 359/8114/17 (провадження N 61-81св19); 3) від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження N 61-19787св19); 4) від 12 лютого 2020 року у справі N 643/6454/16-ц (провадження N 61-27396св18); 5) від 29 січня 2020 року у справі N 757/53464/18 (провадження N 61-14248св19); 6) від 12 лютого 2020 року у справі N 757/42043/18-ц (провадження N 61-8130св19).
Але під час розгляду справи № 320/5115/17 ВС, розглядаючи питання про стягнення неустойки (пені) дістався іншого висновку та вказав, що після розірвання договору банківського вкладу за рішенням суду правовідносини між сторонами припиняються, тому на спірні правовідносини не розповсюджується частина п'ята статті 10 Закону N 1023-XII.
Необхідно зазначити, що такої висновок ВС вже призвіл до формування у судів нижчих інстанцій різного ставлення до застосування частини п'ятої статті 10 Закону N 1023-XII в подобних правовідносинах. Так, деякі суди приходять до висновку про те, що депозитний договір вважається розірваним з дати звернення вкладника із заявою про розірвання договору та, посилаючись на правову позицію ВС у справі № 320/5115/17 відмовляють в задоволенні вимог щодо стягнення пені (неустойки).
Вважаю, що позиція ВС у справі № 320/5115/17 є доволі суперечливою. Так, за своєю природою неустойка є видом забезпечення виконання зобов'язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). Пеня, як форма неустойки, є змінною величиною й залежить тільки від часу, на який боржник прострочив виконання, тому відмова споживача від договору банківського вкладу або його розірвання на підставі рішення суду не зумовлює такий правовий наслідок для вкладника (споживача), як відсутність підстав для застосування частини п'ятої статті 10 Закону України N 1023-XII.
На теперішний час на розгляді Великої Палати ВС перебуває аналогічна справа № 761/16124/15-ц, тому, можна сподіватися на те, що невдовзі одну з найсуперечливіших, за період 2021 року, позицій ВС буде змінено. Це надасть змогу забезпечити ефективний захист порушених прав споживачів, які завжди є найбільш слабкою стороною договору.
Щодо розгляду спорів про оскарження рішень і дій загальних зборів кооперативу в порядку господарського судочинства.
Постанова від 13.10.2020 № 683/351/16-ц Верховний Суд. Велика Палата
У справі, яка розглядається, позивач - голова правління споживчого товариства звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконними та скасувати постанови зборів уповноважених органів товариства про: припинення його повноважень як голови правління товариства та звільнення його з посади відповідно до пункту 5 статті 41 КЗпП України; призначення тимчасовим виконуючим обов'язки голови правління цього споживчого товариства іншої особи. Та просив поновити його на роботі, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду. Під час розгляду спору ВС, дістався до висновку про те, що спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства.
Аналіз вказаного судового рішення дозволяє зробити висновок, що ряд питань, які розглянуто в цьому рішенні Верховного Суду не викликають сумнівів, але позиція стосовно того, що спори про оскарження рішень і дій загальних зборів кооперативу підлягають розгляду в порядку господарського судочинства виглядає суперечливою з огляду на реальне забезпечення прав особи, що заявляє позовні вимоги.
По-перше, при розгляді справі ВС послався на висновок Конституційного Суду України, наданий у справі № 1-2/2010, під час розгляду якої Конституційний Суд Украины здійснив офіційне тлумачення частини 3 ст. 99 Цивільного кодексу України в редакції, яка діяла на дату розгляду справи (12.01.2010 р) та стосувалася питань усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов'язків.
Натомість, зі справи № 683/351/16-ц вбачається, що на час прийняття загальними зборами споживчого товариства рішення, та на дату винесення рішення ВС, ст. 99 ЦК України мала зовсім іншу редакцію, а саме: «повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень». Ця підстава дає можливість під іншим кутом розглянути реалізацію припинення повноважень керівника, яке крім того відрізняється за своєю процедурою від усунення.
Крім того, позивач звернувся до суду в зв'язку зі звільненням його з посади відповідно до пункту 5 ст. 41 Кодексу законів про працю України, тлумачення якої Конституційним Судом України при розгляді справи № 1-2/2010 не здійснювалося.
Ці підстави дають можливість розглядати розірвання трудового договору на підставі пункту 5 ст. 41 КЗпП України в рамках трудового права.
По-друге, після доповнення норми частини першої статті 41 КЗпП України пунктом 5 на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року N 1255-VІІ, який набрав чинності 01.06.2014 р. власник або уповноважений ним орган отримав право розірвати трудовий договір і припинити трудові відносини з посадовцями на підставі прийнятого ним рішення.
Варто зауважити, що для звільнення за пунктом 5 ст. 41 КЗпП України непотрібно вказувати причини звільнення. Однак, попри те, що коментована норма передбачає право власника без зазначення причин розірвати трудовий договір з посадовою особою, недотримання самої процедури звільнення за пунктом 5 ст. 41 КЗпП України є підставою для поновлення працівника на роботі. За матеріалами справи вбачається, що позивача було звільнено всупереч ч. 3 ст. 40 КЗпП України під час його тимчасової непрацездатності. До того ж постанову зборів уповноважених органів споживчого товариства про припинення повноважень позивача як голови правління було прийнято з порушенням корпоративних норм споживчого товариства. Отже, має місце недотримання процедури звільнення за пунктом 5 ст. 41 КЗпП України, що є підставою для поновлення працівника на роботі.
У пункті 4 постанови №13 від 24.10.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що спори, пов'язані з оскарженням членами виконавчих органів товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку цивільного судочинства як трудові спори.
Підсумовуючи викладене, вважаю, що при розгляді зазначеної категорії справ необхідно звертати увагу на те, що якщо позивач звертається до суду за захистом своїх трудових прав як найманого працівника, а не учасника господарського товариства засобом захисту порушених або оскаржуваних прав у таких категоріях спорів є звернення з позовом про поновлення на посаді, зобов'язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов'язків тощо відповідної посадової особи господарського товариства. Тобто, спори, пов'язані з оскарженням рішень органів товариств, які стали підставою для звільнення посадової особи-найманого працівника, слід розглядати в порядку цивільного судочинства.
В порядку господарського судочинства можуть розглядатися тільки спори, в яких підставою позову є визнання незаконним рішення зборів споживчого товариства про звільнення з посади голови правління товариства через недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства. Оскільки спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів.
|
Марина Семенова |
Щодо підстав початку досудового розслідування
Під час розгляду справи ВС дістався висновку, що «підставою початку досудового розслідування є не будь-які прийняті та зареєстровані заяви, повідомлення, а лише ті з них, з яких вбачаються вагомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. На думку ВС, «слідчий, прокурор після прийняття та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, має перевірити достатність даних, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, за наслідками чого ним приймається рішення про початок досудового розслідування шляхом внесення відповідних відомостей до ЄРДР».
На мій погляд, з такою думкою ВС неможливо погодитися в зв'язку з наступним:
Згідно положень частини 1 статті 214 Кримінального процесуального кодексу України слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування.
Тлумачення положень частини 1 статті 214 Кримінального процесуального кодексу України викладено у пункті 1 частини 2 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» від 09.11.2012 № 1640/0/4-12, де визначено, що «у статті 303 КПК визначено порядок оскарження бездіяльності, яка може полягати в наступному: 1) бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення. Слід мати на увазі, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 214 КПК України бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, означає невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань впродовж 24 годин після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення.
Таким чином, аналіз вказаних норм свідчить про те, що, якщо особа подала заяву про вчинення кримінального правопорушення, слідчий або дізнавач повинен внесті відомості в ЄРДР, незалежно від власної думки про наявність ознак складу злочину, оскільки передбачений статтею 214 Кримінального процесуального кодексу України обов'язок щодо внесення в ЄРДР не вимагає попереднього оцінювання поданої заяви. Це завдання досудового провадження.
Марина Семенова,
адвокат, Адвокатське Бюро «ЮФ «Семенова і Партнери» (м. Київ),
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник,
НДІ правового забезпечення інноваційного розвитку
Національної академії правових наук України
Історію проходження судової справи можна перевірити у VerdictumPRO. Дізнайтеся, чи не було рішення переглянуто або скасовано, оцініть весь перебіг справи та спрогнозуйте тривалість розгляду. Замовте VerdictumPRO окремо або ще із 50 цифровими інструментами у складі LIGA360:Юрист.
