Судова практика вирішення земельних (та і багатьох інших) питань часом важливіше за законодавство, оскільки дає конкретні відповіді на практичні питання. Нещодавно ВАСУ знову представив декілька рішень ВСУ, що дають розуміння суддівської позиції при вирішенні питань цільового використання землі і деяких аспектів права на землю. Потрібно відмітити, що сам ВАСУ не застрахований від помилок, на яких і вчиться.
Немає акту - немає права
Перше рішення ВСУ торкалося визначення права на землю. Справа була ініційована фермером, що оспорив рішення про позбавлення його землі унаслідок її нецільового використання. Фермер отримав землю в 1991 році в довічне спадкове володіння для ведення фермерського господарства, проте не використав землю за призначенням, точніше, ніяк її не використав.
Місцева влада в порядку, передбаченому ст. 141 і ст. 144 Земельні кодексиприйняли рішення про припиненні права користування земучастком, оскільки невикористання землі за цільовим призначенням прирівнюється до використання не по цільовому (цей момент жодна судова інстанція не оспорила). Позивач оспорив таке рішення, аргументуючи тим, що ці положення не можуть бути застосовані до його права на землю.
Суди першої і апеляційної інстанцій не погодилися з цим аргументом, проте ВАСУ вирішив, що фермер прав, оскільки "виділення особі земельної ділянки в довічне успадковуване володіння є передачею цієї ділянки у власність".
ВСУ виявив порочність логічних висновків ВАСУ. По-перше, у момент виділення позивачеві земельної ділянки приватної власності на землю ще не існувало (діяв колишній Земельний кодекс). По-друге, "право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями між земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документу, що посвідчує це право". А, як встановлено судами, за час свого користування землею позивач не оформив права власності на цю ділянку в установленому порядку, тобто не отримав держакту про право власності на нього. Отже заявляти про право власності позивача на землю немає підстав. В результаті ВСУ визнав правоту судів першою і апеляційною інстанцій.
Підсумок:
- право приватної власності на землю виникає не автоматично, а тільки внаслідок отримання відповідного держакту;
- невикористання землі прирівнюється до використання її не за цільовим призначенням і є основою для припинення користування земельною ділянкою.
Обхід мораторію закритий
Друге рішення - про цільове призначення земучастка. Позивач оскаржив розпорядження місцевої держадміністрації про відшкодування втрат сільгоспвиробництва у розмірі більше 1 млн 700 тис. гривен. Місцевий адмінсуд задовольнив прохання позивача, проте апеляційний і ВАСУ не підтримали цього рішення і присудили відшкодувати втрати.
Позивач звернувся у ВСУ з проханням про перегляд рішення ВАСУ. При перегляді були виявлені погрішності в розгляді справи, що дало привід відправити його на повторний розгляд до суду першої інстанції.
Справа йшла таким чином: позивач придбав земельні ділянки і подав в держадміністрацію клопотання про зміну їх цільового призначення. Адміністрація дала згоду на зміну і тим же розпорядженням зобов'язала заявника відшкодувати втрати сільгоспвиробництваоскільки спочатку земля була сільськогосподарською (земельні паї). Позивач з такою вимогою не погодився.
Потрапивши на розгляд у ВСУ, справа прийняла абсолютно інший оборот. Непоміченим судами нижчих інстанцій залишився той факт, що позивач взагалі не мав права придбавати ці земліоскільки вони підпадали під дію мораторію. Отже, і держакти на ділянки йому видані неправомірний.
ВСУ зацікавив той факт, що суди не дали належної правової оцінки діям місцевої адміністрації, що прийняла рішення про зміну цільового призначення ділянок, не з'ясувавши правову природу документів, що встановлюють право, договорів купівлі-продажу паїв.
Підсумок: зміна цільового призначення ділянки можлива тільки за наявності належним чином оформлених документів, що встановлюють право, на землю.
