14 лютого 2013 року набрало законної сили рішення Печерського райсуду столиці від 16.11.2012 у справі № 2-2561/12. Цікаво воно тим, що суд фактично поклав на власників сайту обов'язок контролювати достовірність інформації, що викладається в розміщуваних користувачами сайту коментарях.
Суть справи полягає в наступному. На ряду сайтів в розділах, призначених для вільного розміщення повідомлень користувачів сайтів, були викладені коментарі, що містять, зокрема, звинувачення конкретних пойменованих фізичних осіб в шахрайських діях. Природно, один з головних фігурантів цих висловлювань визначив такі повідомлення в якості тих, що завдають збитку його честі, гідності і діловій репутації. Наслідком цього було звернення до суду. При цьому, розуміючи усю складність встановлення авторства коментарів в мережі Інтернет, в якості відповідачів були притягнені власники сайтів.
В принципі, такий підхід узгоджується з позицією Пленуму ВСУ (п. 12 постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009), згідно якої у разі неможливості встановлення авторства коментаря відповідачем у справі може виступати власник ресурса, що надав можливість для розміщення недостовірної інформації. Якщо ж автор коментаря встановлений, Пленум ВСУ рахує його і власника сайту належними співвідповідачами.
Проте в справі є цілий ряд дуже цікавих моментів.
Одній з основних проблем при захисті від недостовірної інформації, поширюваної через веб-сайти, являється отримання належних доказів того, що інформація була взагалі розміщена. Причиною тому - технічні особливості мережі, які дозволяють (на відміну від друкованих ЗМІ) "знімати" проблемну інформацію. На цю особливість звернули увагу суди і в цій справі, розглядаючи посилання відповідача на відсутність інформації, достовірність якої оспорюється, на сайті на момент розгляд справи. При цьому був зроблений досить справедливий висновок про те, що факт того, що ця інформація ніколи не розміщувалася на сайті, може бути достовірно встановлений тільки із залученням фахівців.
Проте цей вивід не перешкодив суду встановити факт розміщення інформації лише на підставі наданих позивачем роздруків. При цьому із згаданого рішення Печерського райсуду і наступного визначення апеляційного суду м. Києва від 14.02.2013 неможливо зрозуміти, як саме були оформлені і коли саме зроблені ці роздруки.
Тому висновок суду про доведеність самого факту розміщення інформації існуванням деяких роздруків викликає деякі сумніви. Адже існуючі на даний момент технічні засоби дозволяють не лише усунути інформацію з сайту, але і створити "роздрук" повідомлень, що ніколи не розміщувалися в реальності, в Інтернеті.
Ця проблема також добре відома фахівцям не лише в нашій країні, але і за кордоном. Наприклад, в Росії в якості належного доказу наявності певної інформації на веб-сайті в судовому процесі виступають протоколи огляду веб-сайтів (законодавством РФ передбачена особлива нотаріальна дія - забезпечення доказів в Інтернеті), що оформляються нотаріусом. У нашій країні це питання, на жаль, досі не врегульоване.
|
Олександр Попов |
Ясна річ, якщо є роздрук і наявність такої інформації підтверджується оглядом веб-сторінки судом, слід визнавати факт розміщення інформації доведеним. Але що робити, якщо (як в даному випадку) на момент проведення огляду сторінки судом інформації немає?
Деякі юристи (дивися, зокрема, матеріал "ЮРИСТ & ЗАКОН" "Правові нюанси відповідальності за публікацію матеріалів в мережі Інтернет") рекомендують звертатися до російських нотаріусів за видачею згаданого вище протоколу і потім в судовому процесі легалізувати такий доказ. Інші вважають продуктивнішим залучення фахівця і складання відповідного висновку (детальніше в матеріалі "Складнощі збору доказової бази в Інтернеті"). Проте сталої практики доки немає (і, сподіваємося, нею не стане варіант, використаний в даному судовому рішенні, оскільки він залишає досить великий простір для потенційних маніпуляцій з доказами).
Другий момент, що заслуговує на увагу, - те, яка інформація визнана судом недостовірної. За умовчанням недостовірною вважається негативна інформація про обличчя (ч. 4 ст. 277 Цивільного кодексу)на що і послався суд. Проте для застосування цієї норми, як представляється, необхідно встановити, що потенційно недостовірна інформація є негативною.
Останній термін законодавством не визначений, але Пленум ВСУ у вже не раз згадуваній постанові (зокрема, в п. 15) дав йому своє трактування. На думку Пленуму ВСУ, негативною являється інформація, яка стверджує про порушення особою, зокрема, норм законодавства, принципів моралі, загальновизнаних правил гуртожитку і так далі. При цьому така інформація повинна порушувати право позивача на повагу до його гідності, честі і ділової репутації саме з його суб'єктивної точки зору.
Таким чином, виділяється два критерії "негативності" інформації :
1) об'єктивний - її зміст свідчить про здійснення особою засуджуваного державою і суспільством вчинку;
2) суб'єктивний - сам фігурант вважає, що поширення такої інформації порушує його право на повагу до його гідності, честі і ділової репутації.
Саме наявність цих двох чинників суд і зобов'язаний встановити. Що стосується суб'єктивного чинника, то його наявність очевидна, інакше б позивач не вимагав спростування інформації і взагалі б не подавав позов. А ось наявність об'єктивного критерію все ж необхідно визначати суду. Втім, відносно ряду приведених в рішенні висловлювань встановити наявність в них звинувачення в здійсненні непристойних вчинків можна, що називається, запросто (наприклад, висловлювання "група шахраїв і "кидав"... Наступний - ОСОБА_12" прямо згадує цю особу в негативному контексті, а саме в числі шахраїв). В той же час відносно ряду інших висловлювань не усе так очевидно - приміром, не зовсім ясно, в чому саме звинувачується особа у рамках вирваного з контексту висловлювання про те, що в торгах були усього лише два учасники.
Тому суд наслідувало в рішенні приділити більше уваги аналізу того, які саме з оспорюваних висловлювань є негативними, а отже, недостовірними, якщо відповідач не доведе іншого. Виходячи ж з буквального трактування норм ст. 277 ГК, в усіх інших випадках саме позивач повинен доводити недостовірність інформації (наприклад, доводити недостовірність позитивної інформації, що вводить в оману відносно характеру його діяльності). Втім, Пленум ВСУ в п. 18 своєї постанови дав інше трактування вказаної норми, порахувавши, що позивач у будь-якому випадку (незалежно від того, чи є вона негативною) звільнений від обов'язку доводити недостовірність оспорюваної інформації. Швидше за все, таке трактування пов'язане з тим, що Пленум ВСУ визнав маловірогідним випадки поводження з позовом про спростування позитивної або нейтральної за змістом недостовірної інформації.
Крім того, викликає сумніви адекватність застосованих судом заходів захисту права суті нарушения. Як вже вказувалося вище, інформація, визнана недостовірною, була розміщена в спеціальних розділах сайтів (з самих рішень незрозуміло, чи потрапляли ці повідомлення на головну сторінку сайту або були доступні тільки відвідувачам відповідних розділів). В той же час спростування цієї інформації наказано здійснити на головних сторінках відповідних сайтів.
Таким чином, суд не надав значення тому, що далеко не всякий матеріал, розміщений у рамках інтернет-сайту, потрапляє на головну сторінку. Частина з них може бути доступна тільки для відвідувачів конкретних сторінок, тому було б логічне наказати розмістити спростування тільки у відповідних розділах (що відповідає припису ч. 7 ст. 277 ГК).
При цьому, через відсутність спеціального нормативного регулювання, представляється можливим використовувати аналогію із ст. 37 Закону "Про друкарські засоби масової інформації (друк) в Україні", яка досить детально регламентує порядок розміщення спростування. Зокрема, заслуговують на особливу увагу ч. 3 - 6 згаданої статті. Їх норми, в принципі, застосовані до веб-сайтів.
ВИСНОВОК:
В цілому це рішення залишає подвійне враження. До нього є декілька зауважень, найголовніше з яких - використання простого роздруку з сайту в якості єдиного доказу розміщення недостовірної інформації. Таке трактування законодавства представляється досить небезпечним з точки зору зловживань правом на захист від поширення недостовірної інформації в Інтернеті. Крім того, викликають сумніви ще ряд висловлених судом правових позицій.Тому ми стежитимемо за подальшим розвитком подій в цій справі. Зокрема, дуже цікаво було б побачити позиції ВССУ і ВСУ.
Олександр Попов
"ЮРИСТ & ЗАКОН"
____________________________________________________________
"ЮРИСТ & ЗАКОН" - це електронне аналітичне видання, що входить в інформаційно-правові системи ЛІГА :ЗАКОН і створене спеціально для юристів і фахівців, що потребують якісної аналітичної інформації про зміни, що відбуваються в правовому полі України. З питань придбання видання "ЮРИСТ & ЗАКОН" звертайтеся до менеджерам ЛІГА :ЗАКОН чи дорегіональним дилерам.
