Єдина судова практика і одноманітність підходів до вирішення аналогічних суперечок є одними з основних показників стабільності правових стосунків. Особливе значення судової практики як джерела правового регулювання було відмічено Європейським судом з прав людини в рішенні у справі Серков (Serkov) проти України, № 39766/05, 7 липня 2011 року. Зокрема, ЕСПЧ вказав на неприйнятність перегляду судової практики, що склалася, без роз'яснення причин такого перегляду. (У згаданій справі Суд констатував порушення статті 1 Протоколу 1 внаслідок зміни до підходів тлумачення податкового законодавства).
Зважаючи на тенденцію до спадкоємства і запозичення російського досвіду національною законодавчою і судовою владою, ми не змогли залишити без уваги і своїх коментарів постанова Президії Вищого Арбітражного Суду РФ (від 19 червня 2012 року у справі № 1831/12). Адже цей документ може стати дійсністю також і для нас, якщо викладені в нім аргументи будуть сприйняті вітчизняними суддями. В той же час, суперечність що міститься в рішення вищої судової інстанції виводу була відмічена юридичним співтовариством, як частиною, що практикує його, так і научно-изыскательной.
Отже, Вищий Арбітражний Суд РФ за підсумками розгляду в порядку нагляду справи за позовом ЗАТ "Російська телефонна компанія" до ТОВ "Соні Эрикссон Мобайл Коммюникейшнз Рус" дійшов висновку про те, що угода про вирішення суперечок не може наділяти тільки одну сторону контракту правом на звернення до компетентного державного суду і позбавляти іншу сторону подібного права. Далі Суд зробив висновок, що таке угода є недійсною як що порушує баланс прав сторін. Отже, сторона, право якої порушене такою угодою про вирішення суперечок, також має право звернутися до компетентного державного суду, реалізувавши гарантоване право на судовий захист на рівних зі своїм контрагентом умовах. ВАС РФ послався на те, що "стандарти забезпечення справедливого розгляду цивільних суперечок, властиві державному правосуддю, поширюються і на альтернативні способи вирішення суперечок, зокрема на третейський (арбітражне) розгляд (із цього приводу приведена цитата з рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 № 1643/06 "Суду проти Чеської Республіки").
|
Наталія Иваницкая |
Слід зазначити, що домінуюча позиція російських судів, що склалася до моменту прийняття цієї постанови від 19 червня 2012 року у справі № 1831/12, допускала можливість закріплення такої формальної нерівності з посиланням на підпорядкування договірних стосунків принципу свободи договору.
Фабула суперечки, яка була ініційована позивачем, неоригінальна: неналежне виконання договору стороною постачальника. В той же час, в контракт була включена юрисдикційна (поки назвемо її так) обмовка, яка не обмежувала сторону постачальника в зверненні до компетентного суду, тоді як покупець (позивач) мав можливість звернутися виключно в арбітраж.
Вищий Арбітражний Суд РФ порахував, що зі змісту угоди про вирішення суперечок витікає, що воно містить в собі не лише арбітражну обмовку, але і елементи пророгационного угоди, оскільки визначає можливість передачі суперечок, як в міжнародний комерційний арбітраж, так і до державного суду.
На наш погляд, це зауваження не представляється безперечним і саме його слід вважати основою (точніше поштовхом) тієї позиції, яка викладена в справжній постанові.
Отже, в якій частині вказаної умови про вирішення суперечок слід шукати пророгационное угоду? Очевидно, Суд порахував, що таким є примітка про те, що постачальник може звернутися також і до суду компетентній юрисдикції. Проте щоб говорити про те, що це положення є пророгационным угодою (чи його елементом), воно повинне було б містити посилання на конкретну державну юрисдикцію сторони договору, чого в нім немає, а сказано тільки, що сторона може звернутися ще і до державного суду. З цього виходить, що цей "елемент" пророгационного угоди, ймовірно, залишився б без застосування через відсутність в нім прямого відсилання до конкретної державної юрисдикції договірних сторін.
У контексті "нерівності" сторін, що констатується Судом, для нас відкритими залишаються два питання, які примушують засумніватися в обгрунтованості виводів Президії Вищого Арбітражного Суду РФ.
Перше питання полягає в застосовності до даної ситуації виводів Європейського суду у справі "Суду проти Чеської Республіки". Адже у вказаній справі йшлося про те, що арбітраж, в якому належало розглядати справу заявника, не міг забезпечити беспристрастного (справедливого) судового розгляду. Саме тому відмова державним судом від розгляду справи по суті був визнаний порушенням права на доступ до правосуддя, який гарантується статтею 6 Конвенцій.
Друге питання полягає в тому, що умовна нерівність сторін, що проявилася в закріпленні положення вирішенні суперечок, не має прямого і очевидного юридичного зв'язку з нерівністю сторін безпосередньо при розгляді суперечки в суді або арбітражі. Адже Європейський суд не заперечує можливості того, що арбітраж може надати сторонам такі ж гарантії, як і державний суд (Литгоу та ін. проти Великобританії, рішення від 8 липня 1986 року, § 201). При цьому відмова від судової юрисдикції на користь арбітражу не є порушенням або передумовою до порушення гарантій на справедливий суд. Тому навряд чи можна було б розглядати це договірне положення як відмову від судового захисту, яке було нікчемним через пряму вказівку закону.
Резюмуючи, ми б хотіли зробити обмовку про те, що обгрунтування перегляду судової практики повинне відповідати принципу верховенства права, розуміння якого не може грунтуватися на контекстуальному і виборчому застосуванні прецедентів ЕСПЧ або виводів іншого авторитетного органу.
Наталія Иваницкая, старший юрист АТ Arzingerадвокат, к.ю.н.,
суддя постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Фондове партнерство"
