Серед гарантій права на справедливий суд принцип рівності сторін традиційно сприймається як один із найбільш очевидних. У процесуальному законодавстві його зміст видається достатньо зрозумілим: кожна сторона повинна мати можливість знати й коментувати докази, представляти власну позицію, заявляти клопотання та заперечувати доводи процесуального опонента. Проте практика Європейського суду з прав людини останніх років демонструє значно складніше розуміння цього принципу.
Сьогодні Суд дедалі рідше обмежується перевіркою того, чи були сторони формально наділені однаковими процесуальними правами. Натомість ключовим стає інше питання: чи були створені такі процесуальні умови, за яких кожна сторона могла реально й ефективно скористатися цими правами. Саме тому права, гарантовані статтею 6 Конвенції, повинні бути практичними та ефективними, а не теоретичними чи ілюзорними.
Такий підхід дедалі виразніше простежується в сучасній практиці ЄСПЛ, зокрема у справах Regner v. the Czech Republic, Duric v. Serbia, F.S.M. v. Spain, Kikabidze v. Georgia, Korniyets and Others v. Ukraine та низці інших рішень. У центрі аналізу Суду опиняється вже не лише формальна рівність процесуальних можливостей, а фактичний баланс між сторонами протягом усього судового провадження.
Саме цей аспект дедалі частіше стає предметом спостереження і під час незалежного судового моніторингу. Аналіз результатів моніторингу судових засідань, проведеного моніторинговою місією IAC ISHR протягом першого півріччя 2026 року, показав, що питання забезпечення рівності сторін виявилося однією з найпоширеніших процесуальних проблем серед усіх зафіксованих аспектів, які можуть мати значення для оцінки справедливості судового розгляду. При цьому в більшості випадків йшлося не про відсутність у сторін відповідних процесуальних прав, а про відмінності у реальних можливостях їх здійснення.
Поєднання сучасної практики ЄСПЛ із результатами незалежного судового моніторингу дозволяє, на нашу думку, сформулювати чотири висновки, які сьогодні визначають практичний зміст принципу рівності сторін у розумінні статті 6 Конвенції.
Перший висновок. Рівність сторін означає не формальне існування однакових процесуальних прав, а реальну можливість ефективно ними скористатися.
Однією з найбільш помітних тенденцій сучасної практики ЄСПЛ є поступовий відхід від формального розуміння принципу рівності сторін. Якщо раніше його зміст переважно пов'язувався з однаковим обсягом процесуальних прав, передбачених законом для сторони обвинувачення та сторони захисту, то сьогодні Суд дедалі більше оцінює інше питання - чи були створені такі процесуальні умови, за яких кожна зі сторін могла реально та ефективно реалізувати надані їй права.
Рішення ЄСПЛ часто стають ключовими аргументами у судових спорах - але їхня цінність залежить від того, наскільки швидко їх можна знайти та застосувати. Досліджуйте практику ЄСПЛ, Верховного Суду й пов'язані правові позиції в LIGA360 та отримайте доступ до інструментів для підготовки сильнішої правової позиції.
Саме такий підхід простежується, зокрема, у справах Kikabidze v. Georgia, F.S.M. v. Spain, Yuksel Yalcinkaya v. Turkiye, у яких ЄСПЛ наголошує, що право на захист охоплює не лише формальну можливість заявляти клопотання чи подавати заперечення, а й своєчасний доступ до інформації та матеріалів провадження, достатній час для підготовки правової позиції, можливість належним чином ознайомитися з доказами та інші процесуальні умови, без яких реалізація відповідних прав стає суто декларативною.
Результати моніторингу дотримання права на справедливий суд, проведеного IAC ISHR, підтверджують актуальність саме такого підходу. Значна частина зафіксованих аспектів стосувалася не прямого позбавлення сторони захисту конкретного процесуального права, а створення процесуальних умов, які істотно ускладнювали його ефективну реалізацію. Йшлося, зокрема, про ненадання інформації щодо складу суду, необхідної для своєчасного заявлення відводу, обмежений доступ до матеріалів досудового розслідування, недостатній час для підготовки заперечень, недостатню конкретизацію обвинувального акта, ненадання текстів процесуальних документів, а також організацію дослідження складних доказів у спосіб, що міг обмежувати можливість сторони захисту своєчасно та ефективно реагувати на доводи обвинувачення.
Таким чином, сучасна практика ЄСПЛ свідчить, що оцінка дотримання принципу рівності сторін дедалі більше зміщується від аналізу формального обсягу процесуальних прав до оцінки реальних можливостей їх здійснення. Саме процесуальна реальність, а не формальна процесуальна конструкція, стає визначальним критерієм забезпечення рівності сторін у розумінні статті 6 Конвенції.
Другий висновок. Процесуальний діалог між судом і сторонами стає одним із критеріїв оцінки рівності сторін.
Сучасна практика ЄСПЛ свідчить, що принцип рівності сторін не обмежується наданням кожному учаснику процесу можливості виступити або заявити свої доводи. Визначального значення набуває інше питання - чи були ці доводи реально включені до процесу судового розгляду та чи стали предметом належної оцінки суду.
Саме такий підхід сформульовано у справі Duric v. Serbia, у якій ЄСПЛ наголосив, що право сторони подавати свої аргументи є ефективним лише за умови, що вони дійсно були "почуті", тобто належним чином розглянуті судом. Аналогічний підхід простежується й в інших рішеннях Суду, де процесуальна рівність оцінюється не лише через можливість сторін брати участь у провадженні, а й через реальність процесуального діалогу між судом та учасниками процесу.
Матеріали моніторингу IAC ISHR свідчать, що саме цей аспект дедалі частіше набуває практичного значення під час оцінки справедливості судового розгляду. Спостерігачі фіксували випадки припинення виступів сторони захисту до завершення викладення аргументів, ненадання слова обвинуваченому під час розгляду процесуальних клопотань, нез'ясування його особистої позиції, а також ситуації, коли суд самостійно оголошував зміст поданих захистом скарг замість надання стороні можливості викласти свої доводи безпосередньо.
Кожна із зазначених обставин сама по собі не обов'язково свідчить про порушення статті 6 Конвенції. Водночас вони демонструють іншу тенденцію сучасної практики ЄСПЛ: оцінці підлягає вже не лише формальне право сторони виступити, а й те, чи забезпечив суд реальний процесуальний діалог, у межах якого доводи учасників могли бути належним чином представлені, сприйняті та оцінені.
|
Антон Алєксєєв |
Третій висновок. Рівність сторін і безсторонність суду дедалі частіше оцінюються у взаємозв'язку.
Практика ЄСПЛ традиційно розглядає принцип рівності сторін і вимогу безсторонності суду як самостійні гарантії права на справедливий судовий розгляд. Водночас сучасна практика Суду підтверджує, що для оцінки справедливості провадження значення має не лише відсутність фактичної упередженості, а й те, чи існували об'єктивні обставини, здатні викликати сумніви щодо неупередженості суду.
Цей підхід простежується, зокрема, у справах Larus Welding v. Iceland, Shevchuk v. Ukraine та Tsulukidze and Rusulashvili v. Georgia, у яких ЄСПЛ оцінював не стільки доведеність реальної упередженості, скільки наявність зовнішніх, об'єктивно встановлюваних обставин, здатних поставити під сумнів безсторонність судового розгляду. У справі Larus Welding v. Iceland Суд розглядав питання участі експертного судді та можливих системних недоліків, які могли впливати на зовнішнє сприйняття незалежності суду. У справі Shevchuk v. Ukraine ЄСПЛ установив порушення статті 6 § 1 Конвенції у зв'язку з відсутністю об'єктивної безсторонності суддів, які брали участь як у формулюванні обвинувачень, так і в подальшому вирішенні питання про звільнення заявника. У справі Tsulukidze and Rusulashvili v. Georgia Суд наголосив, що заявник не зобов'язаний доводити фактичну упередженість судді, якщо наявні встановлювані факти, здатні створити appearance of partiality.
Хоча наведена практика ЄСПЛ безпосередньо стосується насамперед стандарту безсторонності суду, результати багаторічної роботи моніторингової місії IAC ISHR свідчать, що в реальному судовому процесі сумніви щодо безсторонності та питання процесуальної рівності часто виникають через одні й ті самі обставини. Нерівне ставлення до сторін, різні умови для представлення позиції, непрозора організація окремих процесуальних дій або створення одній зі сторін більш сприятливих можливостей для комунікації з судом можуть одночасно свідчити і про ризик порушення рівності сторін, і про об'єктивні підстави для сумнівів у безсторонності суду.
Саме такі ситуації неодноразово фіксувалися під час моніторингу IAC ISHR. Йшлося, зокрема, про надання прокурором додаткових пояснень безпосередньо колегії суддів поза межами повноцінного сприйняття іншими учасниками процесу, припинення виступів сторони захисту до завершення аргументації, проведення судових засідань без належного повідомлення сторін, відсутність технічної фіксації окремих судових засідань, а також здійснення судового контролю за невідкладними обшуками без участі сторони захисту.
Кожна з цих обставин сама по собі не обов'язково свідчить про порушення статті 6 Конвенції. Проте їх сукупна оцінка може об'єктивно формувати у сторін і стороннього спостерігача враження, що процесуальні можливості учасників є нерівними, а суд не забезпечує однаково неупередженого ставлення до кожної зі сторін. Саме тому, на думку моніторингової місії IAC ISHR, оцінка дотримання принципу рівності сторін не може повністю відокремлюватися від оцінки того, як процесуальна поведінка суду впливає на сприйняття його безсторонності.
Знайти рішення ЄСПЛ - лише початок. Важливо побачити його зв'язок із національною практикою, законодавством і подібними справами. LIGA360 допомагає аналізувати судову практику комплексно - спробуйте платформу в тестовому доступі.
Четвертий висновок. Інтенсивність процесуальних гарантій повинна відповідати інтенсивності втручання держави в права людини.
Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про одну із фундаментальних закономірностей конвенційного права: чим істотнішим є втручання держави у права людини, тим вищими стають вимоги до якості процесуальних гарантій, які супроводжують таке втручання. Саме за цією логікою Суд оцінює обґрунтованість тривалого тримання під вартою, пропорційність обмеження права на повагу до приватного життя, допустимість втручання у свободу вираження поглядів та інші випадки істотного обмеження конвенційних прав. Такий самий підхід, на нашу думку, повинен застосовуватися і під час оцінки дотримання принципу рівності сторін.
Із цього випливає, що процесуальна рівність не може розглядатися як набір однакових, шаблонних гарантій, які механічно застосовуються до будь-якого судового провадження. Обсяг і зміст процесуальних гарантій мають відповідати характеру процесуального рішення, яке ухвалює суд, та ступеню його потенційного впливу на права людини. Чим серйознішими можуть бути наслідки такого рішення, тим ретельніше суд повинен забезпечувати сторонам реальну можливість впливати на його ухвалення.
Саме тому особливого значення принцип рівності сторін набуває під час вирішення питань, пов'язаних із застосуванням чи продовженням запобіжних заходів, проведенням обшуків, екстрадицією, відстороненням від посади, використанням доказів, отриманих у результаті негласних слідчих (розшукових) дій, а також інших процесуальних рішень, здатних істотно вплинути на права, свободи та правове становище особи. У таких категоріях справ формальне дотримання процесуальної процедури саме по собі вже не є достатнім. Вирішального значення набуває те, чи були створені умови, за яких сторона могла ефективно впливати на судовий контроль за втручанням держави у її права.
Саме таку тенденцію підтверджують і результати моніторингу IAC ISHR. Найбільш суттєві ризики для забезпечення принципу рівності сторін спостерігалися саме в провадженнях, де судові рішення безпосередньо стосувалися свободи людини, недоторканності житла, права власності або інших фундаментальних прав. Це свідчить про те, що оцінка процесуальної рівності повинна бути індивідуалізованою. Вона не може зводитися до перевірки формального дотримання процесуальних норм, а має враховувати, чи відповідали фактичні процесуальні гарантії інтенсивності втручання держави у права конкретної особи.
Практика ЄСПЛ останніх років свідчить про поступову трансформацію самого підходу до оцінки процесуальної справедливості. Якщо раніше в центрі уваги перебувало питання, чи були сторонам формально гарантовані однакові процесуальні права, то сьогодні визначального значення набуває інше - чи забезпечив суд реальний баланс процесуальних можливостей у конкретному провадженні. Саме ця зміна, на думку моніторингової місії IAC ISHR, має визначати і подальший розвиток національної судової практики, адже процесуальна рівність досягається не формальним дотриманням процедури, а створенням умов, за яких кожна сторона справді здатна ефективно реалізувати свої права.
Антон Алєксєєв,
директор IAC ISHR