Поняття та процесуальна сутність непрямих доказів
Важливою ознакою доказів у кримінальному провадженні є їхня належність - можливість прямо чи непрямо підтверджувати чи спростовувати обставини, що підлягають доказуванню. Процесуальна цінність прямих доказів очевидна: вони безпосередньо вказують на факти та обставини (показання свідка, який був очевидцем правопорушення, чи відеозапис, що фіксує момент злочину). Непрямі докази стосуються обставин справи опосередковано, через ланцюжок проміжних фактів (наприклад, ті самі показання свідка, який бачив "когось" приблизно в момент вчинення правопорушення). Таким чином, на основі непрямого доказу робиться перший висновок - хтось перебував на місці вчинення правопорушення, а тоді другий - хтось міг вчинити цей злочин.
Самі по собі непрямі докази не містять прямих відомостей про вчинення злочину обвинуваченим, однак у своїй сукупності вони підтверджують мотив, наявність характерних слідів на тілі чи одязі, володіння певними знаннями чи навичками, часову й просторову локалізацію, а також поведінку особи до чи після події.
Через віддаленість змісту непрямого доказу від предмета доказування виникає низка запитань: скільки проміжних ланок допустимо в доказовому ланцюзі, чи можна обґрунтувати обвинувальний вирок виключно непрямими доказами за відсутності прямих та де проходить чітка межа між юридично спроможним висновком і процесуально недопустимим припущенням.
Відповіді на ці питання розкриваються в прецедентній практиці Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.
Підхід Верховного Суду до оцінки непрямих доказів
Верховний Суд у своїй практиці послідовно виходить із того, що чинний КПК України не містить заборони щодо встановлення обставин на підставі сукупності непрямих доказів, якщо вони підтверджують вину поза розумним сумнівом на підставі логічного аналізу їх взаємозв'язків.
Ключовою у цьому контексті є постанова Верховного Суду від 7 грудня 2020 року у справі № 728/578/19. У цій справі суд сформулював принциповий правовий висновок:
"...Як засвідчує судова практика, доказування тих чи інших обставин злочину досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх, у тому числі непрямих доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою. Як вбачається з судових рішень, у цьому кримінальному провадженні дійсно відсутні прямі докази на підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_2. Однак скоєння цього злочину саме ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій встановили на підставі сукупності інших вищенаведених належних і допустимих непрямих доказів, які з урахуванням обставин цього кримінального провадження та висунутих на свій захист непослідовних версій засудженої щодо обставин смерті потерпілої, що не узгоджувалися із вказаними доказами, дозволили судам першої та апеляційної інстанцій встановити винуватість ОСОБА_1 у вчиненні умисного вбивства відповідно до стандарту доказування "поза розумним сумнівом".
Водночас у постанові ВС від 8 квітня 2025 року у справі № 473/1832/22 Касаційний кримінальний суд скасував ухвалу апеляійного суду саме через відсутність аналізу сукупності непрямих доказів. Суд наголосив, що за відсутності прямих доказів апеляційний суд не має права обмежуватися загальними фразами про винуватість, а зобов'язаний конкретизувати, які саме належні й допустимі непрямі докази підтверджують обвинувачення, та належним чином спростувати версію захисту.
Позиція ЄСПЛ щодо непрямих доказів
Європейський суд з прав людини також підтверджує, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не містить формальних обмежень щодо видів доказів і не забороняє покладення непрямих доказів в основу обвинувачення.
У справі Merabishvili v. Georgia (заява № 72508/13, 2017) ЄСПЛ надав чітке визначення цієї категорії:
"Непрямі докази (circumstantial evidence) у цьому контексті означають інформацію про первинні факти, факти з контексту або послідовність подій, які можуть слугувати основою для висновків про первинні факти".
Наочним прикладом застосування цієї доктрини є справа Uzun v. Germany (заява № 35623/05, 2010). У цій справі обвинувачення ґрунтувалося на даних прихованого GPS-моніторингу автомобіля, яким користувався заявник, у поєднанні з відеоспостереженням і вилученими матеріальними об'єктами. ЄСПЛ визнав допустимим використання таких даних, зазначивши, що тривалий збір непрямих відомостей про перебування авто біля місць злочину, лісових схованок і поштових скриньок утворив сукупність проміжних фактів, яка дозволила дійти обґрунтованого висновку про причетність особи до вибухів.
Фундаментальний висновок щодо допустимості непрямих доказів ЄСПЛ сформулював у рішенні у справі Okropiridze v. Georgia (заяви № 43627/16 та 71667/16, 2023):
"Суд зазначає, що головуючий суддя вважав, що хоча докази свідків N.A., G.A., M.Ts., R.K., M.K., N.D. та O.K. частково містили показання з чужих слів, вони також становили відповідні непрямі докази у судовому процесі заявника. З огляду на матеріали справи Суд не бачить підстав не погодитися з цією оцінкою. Оскаржувані докази встановили важливі побічні факти, такі як, наприклад, стверджувана спроба заявника втекти з Грузії. Суд послідовно доходив висновку, що покладення національними судами в основу рішень таких непрямих доказів як таке не є несумісним із Конвенцією...".
Водночас Суд підкреслює: використання непрямих доказів вимагає від національного суду підвищеної обережності та застосування процесуальних гарантій (counterbalancing safeguards), які б виключали ризик свавільної оцінки.
У кримінальному процесі вирішальним може бути не лише текст норми, а й те, як суди застосовують її у конкретних справах. Розуміння актуальних судових підходів допомагає адвокату точніше формувати аргументи та обґрунтовувати позицію захисту. LIGA360 скорочує шлях від аналізу практики до підготовки правового рішення. Перевірте можливості платформи на власному запиті з тестовим доступом.
Стандарт доказування та правило "єдиного розумного висновку"
У кримінальному процесі обвинувальний вирок може бути ухвалений лише тоді, коли сукупність доказів (як прямих, так і непрямих) відповідає стандарту доказування "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Для оцінки непрямих доказів ЄСПЛ у своїй сталій практиці використовує стандарт "достатньо сильних, чітких та узгоджених висновків / непрямих доказів" (sufficiently strong, clear and concordant inferences). Для того, щоб непрямі докази утворили належну доказову систему, окремі проміжні докази повинні відповідати критеріям "переконливості, чіткості та узгодженості".
Цікаво, що в англосаксонській системі права та доктрині міжнародного кримінального права для оцінки непрямих доказів застосовується стандарт "єдиний розумний висновок" (only reasonable inference).
Це правило сформульоване в рішенні Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії у справі Prosecutor v. Delalic and Others (2001, п. 458) та полягає в тому, що: "Якщо з цих доказів розумно випливає інший висновок, який є сумісним із невинуватістю обвинуваченого, він має бути виправданий".
Якщо сукупність непрямих доказів залишає простір для альтернативної версії подій, яка є розумною та виправдовує особу, будь-який сумнів має тлумачитися на користь обвинуваченого.
Чому це важливо: межа між обґрунтованим висновком і припущенням
Розмежування обґрунтованого висновку та припущення є фундаментальною гарантією презумпції невинуватості та права на справедливий суд.
Обґрунтований висновок виникає тоді, коли кожен непрямий доказ перевірений і встановлений із повною достовірністю, а їхня загальна сукупність утворює замкнену систему, яка вказує виключно на обвинуваченого.
Припущення має місце тоді, коли суд "ігнорує" відсутню ланку в доказовому ланцюгу або обирає версію обвинувачення за наявності сумнівів чи без належного спростування доводів захисту.
Будь-який розрив у ланцюгу непрямих доказів унеможливлює ухвалення обвинувального вироку.
Висновок
Непрямі докази є повноцінним і незамінним інструментом кримінального процесуального доказування, особливо у складних чи латентних злочинах. Проте юридична цінність непрямих доказів полягає не в їхній кількості, а в системності, послідовності та взаємозв'язку. Головний висновок, що випливає з практики ЄСПЛ та Верховного Суду, полягає в тому, що обвинувальний вирок може ґрунтуватися на непрямих доказах лише тоді, коли сформований ними доказовий ланцюг повністю виключає будь-яку іншу розумну версію подій і доводить винуватість особи за стандартом "поза розумним сумнівом". Якщо ж у ланцюзі виникає хоча б одна прогалина, не підкріплена доказом, висновок суду перетворюється на припущення, що є недопустимим у правовій державі.
Анастасія Савчук,
молодша юристка LCF Law Group