Ключові рішення Верховного Суду в податкових спорах

Податкові спори лишаються однією з найбільш поширених категорій адміністративних справ у 2025 році. У цій статті пропонуємо дослідити ключові рішення Верховного Суду у таких спорах, які містять важливі висновки для подальшого врахування платниками податків і контролюючими органами.

Щодо процесуального строку звернення до суду з позовом про оскарження податкових повідомлень-рішень після процедури їхнього адміністративного оскарження

Питання визначення строку звернення до суду після застосування процедури адміністративного оскарження податкових повідомлень-рішень неодноразово ставало предметом судового розгляду. Проте фінальне узагальнення правових підходів зробила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 липня 2025 року у справі № 500/2276/24. Справу передали на розгляд ВП ВС з огляду на виключну правову проблему та потребу формування єдиної правозастосовної практики за цією категорією справ.

У цій справі фізична особа - підприємець оскаржила податкові повідомлення-рішення (нарахування грошових зобов'язань) спочатку в адміністративному порядку до ДПС, а після залишення скарг без задоволення звернулася до суду. Однак суди першої та апеляційної інстанцій залишили позов без розгляду через пропуск процесуального строку звернення, а саме одного місяця після закінчення процедури адміністративного оскарження, передбаченого п. 56.19 ст. 56 ПК України.

Велика Палата підтвердила правомірність такого підходу, зазначивши, що за сформованою судовою практикою, яка є обов'язковою для врахування, строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання за умови попереднього використання досудового порядку становить один місяць, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження.

У постанові ВП ВС деталізувала застосування в адміністративному судочинстві трьох видів строків звернення до суду в податкових спорах: 1) шість місяців - якщо платник податку не звертався до адміністративного оскарження; 2) три місяці - за умови оскарження в досудовому порядку рішення контролюючого органу, яке не стосується нарахування грошових зобов'язань (наприклад, блокування податкових накладних); 3) один місяць - у випадку оскарження в адміністративному порядку рішення податкового органу, яке передбачає нарахування грошових зобов'язань.

Суд також відхилив аргументи про суперечність норм КАС України та ПК України, наголосивши, що п. 56.19 ст. 56 ПК України є спеціальною нормою стосовно строків, визначених у ст. 122 КАС України, і має пріоритет при вирішенні податкових спорів. Крім того, Велика Палата звернула увагу, що підхід до цього питання вже давно усталений у судовій практиці, а тому не може викликати сумніву або неоднозначного тлумачення у добросовісного платника податків.

Щодо дії мораторію на застосування штрафних санкцій за порушення граничних строків реєстрації податкових накладних під час воєнного стану

Згідно з обставинами справи № 200/4768/23 контролюючий орган за результатами камеральної перевірки встановив порушення граничних строків реєстрації податкових накладних і прийняв податкове повідомлення-рішення про застосування штрафних санкцій. Водночас платник податків посилався на положення щодо карантинного мораторію, передбаченого п. 52^-1 підрозд. 10 розділу ХХ ПК України, які на момент реєстрації податкових накладних були чинними.

У 2024 році у судовій практиці використовувалася стала правова позиція, відповідно до якої з 27 травня 2022 року припиняється застосування положень щодо незастосування штрафних санкцій на період дії воєнного, надзвичайного стану та/або на період дії карантину, які поширювалися на правовідносини, що врегульовувались п. 52^-1 підрозд. 10 розділу XX ПК України (постанови Верховного Суду від 30 січня 2024 року у справі № 280/4484/23, від 6 лютого 2024 року у справі № 160/10740/23). Проте в цій справі суди звернули увагу на формальну чинність п. 52^-1 підрозд. 10 розділу XX ПК України ("карантинний" мораторій), який не було виключено з тексту ПК України, та наявність у платника податків законних очікувань щодо незастосування відповідальності за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних, складених у період дії карантину.

Для забезпечення єдності судової практики справу було передано на розгляд Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів КАС ВС. У постанові від 26 лютого 2025 року Суд підтвердив відсутність підстав для відступу від усталеного підходу. Було наголошено, що механізм дії "ковідного" мораторію, закріплений в п. 52^-1 підрозд. 10 розділу ХХ ПК України, мав діяти до завершення карантину. Але із введенням воєнного стану законодавець запровадив спеціальне регулювання, зокрема, пп. 69.2, яким прямо встановлено, що положення п. 52^-1 під час воєнного стану не застосовуються.

Судова палата виходила з того, що норма підпункту 69.2 не викликає множинного трактування, і прямо передбачає припинення дії пункту 52^-1 під час воєнного стану, тому платник податків не міг мати жодних правомірних очікувань щодо подальшого поширення "ковідного" мораторію в цей період. І попри те, що положення п. 52^-1 залишали як норма в тексті ПК України, дія цього положення на період воєнного стану фактично була припинена і не могла бути застосована.

Окрему увагу суд приділив питанню темпоральних меж застосування зменшеного розміру штрафних санкцій, передбачених п. 90 підрозд. 2 розділу ХХ ПК України. Судова палата підтвердила раніше сформовану Верховним Судом позицію про те, що зменшений розмір штрафних санкцій може бути застосований лише щодо податкових накладних, складених і зареєстрованих несвоєчасно після набрання чинності Законом № 2876-IX, або до накладних, строк реєстрації яких не скінчився станом на день набрання чинності цим Законом (08 лютого 2023 року).

Про вплив форс-мажорних обставин на нарахування пені за порушення строків розрахунків за валютними операціями в умовах воєнного стану

Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів в постанові від 27 лютого 2025 року у справі № 520/2941/24 розглянув ситуацію, коли платнику нарахували пеню за порушення строків розрахунків у зовнішньоекономічних контрактах, незважаючи на наявність сертифіката торгово-промислової палати (ТПП) про форс-мажор. Платник наполягав, що відповідно до законодавства та наданого сертифіката пеня не повинна була нараховуватись, оскільки виконання договору стало неможливим саме через війну.

Суди першої та апеляційної інстанцій погодились із цим, однак під час касаційного перегляду судова палата ВС звернула увагу на відсутність єдиного підходу в практиці щодо достатності сертифіката ТПП як безумовної підстави для звільнення від відповідальності. Колегія суддів наголосила, що сам по собі факт настання форс-мажорних обставин ще не звільняє від обов'язку виконати зобов'язання, оскільки необхідно довести причинно-наслідковий зв'язок між такими обставинами та неможливістю виконання саме цього конкретного зобов'язання.

Сертифікат ТПП може бути доказом, але не є преюдиційним для суду. Контролюючі органи повинні оцінювати надані документи (як сертифікати, так і інші документи та пояснення) і встановлювати, чи дійсно форс-мажор унеможливив виконання обов'язку платником податку. Водночас, на думку суду, податкове законодавство не обмежує платника у виборі доказів на підтвердження впливу форс-мажорних обставин на виконання обов'язку.

Таким чином, ВС підтвердив важливу правову позицію: наявність воєнного стану або агресії як форс-мажору не звільняє автоматично від відповідальності за невиконання або несвоєчасне виконання обов'язку платника податків. Ключовим є доказова база, надана сторонами до матеріалів справи, і пояснення та підтвердження реального зв'язку між обставинами і неможливістю виконати зобов'язання.

Щодо юрисдикції справ за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їхньої недійсності

У межах справи № 420/12471/22 податковий орган звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів між двома підприємствами, посилаючись на вирок, яким керівника одного з підприємств-відповідачів визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 205^-1 Кримінального кодексу України, оскільки останній за грошову винагороду зареєстрував ТОВ і підписував всі надані документи без наміру здійснювати господарську діяльність.

У суді касаційної інстанції відповідач просив закрити провадження, посилаючись на висновок ВП ВС у справі № 580/4531/23, згідно з яким ініційований ГУ ДПС спір про визнання недійсним договору підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 травня 2025 року дійшла висновку, що ці справи не є подібними, оскільки на відміну від справи 2024 року, у цій було доведено відсутність фактичної господарської діяльності товариства. Виходячи з цього, правовідносини між податковим органом і відповідачами у справі не мають приватноправового характеру, а позов податкового органу пов'язаний із реалізацією ним публічно-владних управлінських функцій у сфері податкового контролю.

Отже, згідно з висловленою позицією суду у цій справі, спори за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов'язані з реалізацією органами податкової служби компетенції щодо здійснення податкового контролю і є публічно-правовими.

Щодо нарахування амортизації основних засобів, що входять до складу сонячної електростанції

З огляду на важливість розвитку "зеленої" енергетики та активне встановлення і використання сонячних електростанцій, гострою проблемою останніх декількох років було питання відображення амортизаційних витрат по складових сонячних електростанцій. Спірне питання між податковим органом і платниками податків полягає в тому, що попри передбачену чинним законодавством компонентну амортизацію, згідно з якою частини електростанції, які мають різний строк корисного використання, амортизуються окремо, контролюючі органи наполягали на амортизації сонячної електростанції як єдиного об'єкта основних засобів (як споруди). Відповідно податковий орган зменшував суми амортизаційних витрат, встановлюючи довші строки для цілей амортизації щодо основних засобів, які обліковуються платником як "машини та обладнання".

Остаточний висновок щодо права на компонентний облік та амортизацію з'явився в постанові Верховного Суду від 9 липня 2025 року у справі № 300/2904/24, що стосувалася оскарження податкового повідомлення-рішення, яким контролюючий орган донарахував зобов'язання з податку на прибуток підприємства через нібито встановлений факт завищення амортизаційних відрахувань по рядку основних засобів.

Податкова наполягала на тому, що витрати, понесені товариством на придбання складових частин сонячної електростанції, повинні відображатися рівними частинами в складі витрат для цілей податку на прибуток підприємств впродовж 15 років, оскільки податковий орган вважає всі ці складові однією "спорудою", яка не підлягає поділу на окремі компоненти, а отже, її складові не можуть амортизуватись за різними строками. Платник податків доводив протилежне, що положення податкового законодавства та П(С)БО дають йому право обґрунтовано визначати різні строки корисного використання та здійснювати облік основних засобів (складових частин електростанції) та визначати строки амортизації, що не суперечать мінімально допустимим строкам корисного використання згідно з ПК України.

У вказаній постанові Верховний Суд підтримав платника, наголосивши, що якщо складові частини єдиного комплексу - сонячної електростанції мають різний строк корисного використання, кожен із них може (і має) визнаватися окремим об'єктом для цілей обліку та амортизації. Суд також звернув увагу на те, що поділ енергогенеруючого обладнання сонячної електростанції на окремі об'єкти передбачено Ліцензійними умовами.

Також Верховний Суд підтвердив, що навіть якщо компоненти сонячної електростанції не можуть функціонувати повністю автономно, це не є перешкодою для їх обліку як окремих об'єктів основних засобів, якщо вони мають обґрунтовано встановлений строк експлуатації, окрему вартість і технічну або функціональну відокремленість, зазначивши, що суд відхиляє доводи Відповідача про те, що оскільки окремі складові частини сонячної електростанції не можуть генерувати електроенергію незалежно (автономно) одні від інших, тому мають розглядатися як цілісний об`єкт основних засобів в розумінні НП(С)БО 7 "Основні засоби" з огляду на те, що відповідна позицію не узгоджується з положеннями пункту 4 П(С)БО 7 "Основні засоби" та пункту 4 Методичних рекомендацій та нівелює право платника податків на визначення в бухгалтерському обліку об`єкту основних засобів, який складається з частин, які мають різний строк корисного використання (експлуатації), як одного об'єкту чи визначення кожної з відповідних частин в бухгалтерському обліку як окремих об`єктів основних засобів.

Постанова є важливою для галузі альтернативної енергетики, оскільки дозволяє компонентну амортизацію основних засобів, за умови врахуванням термінів корисного використання об'єктів, для відображення коректної інформації про основні засоби у фінансовій звітності.

Підсумовуючи, актуальні висновки судів у податкових спорах свідчать про системну роботу над конкретизацією правових підходів у складних ситуаціях, враховуючи як особливості часу (зокрема воєнний стан), так і необхідність забезпечення правової визначеності. Така практика сприяє формуванню зрозумілих і передбачуваних орієнтирів для правозастосування в умовах динамічного податкового середовища.

Олександр Матохнюк,

юрист юридичної фірми Asters