Чому закон і суди не стримують підліткове насильство?

За останні півроку щонайменше п'ять історій про підлітків, які били, ґвалтували чи цькували, потрапили в заголовки новин. Побиття дівчини в Білій Церкві стало лише однією з них. А скільки подібних випадків, про які наше суспільство ніколи не дізнається?

У таких історіях завжди виникає питання: чи відповідають діти? А батьки?

У цій статті чітко, просто і з прикладами розбираємо, коли неповнолітній несе кримінальну відповідальність, що загрожує його батькам і чому в нашій застарілій системі закон і суди не стримують підліткове насильство.

З якого віку кримінальна відповідальність?

З 16 років дитина несе кримінальну відповідальність як дорослий (але з певними пом'якшеннями).

З 14 років - за тяжкі умисні злочини: убивство, зґвалтування, грабіж, розбій, вимагання, хуліганство тощо.

Детальніше в інфографіці:

Для визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення неповнолітніх згідно зі ст. 98 КК України суд може застосувати такі основні види покарань:

• пробаційний нагляд;

• штраф;

• громадські роботи;

• виправні роботи;

• арешт (з 16 років);

• позбавлення волі на певний строк.

Також до неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Важливо, що до неповнолітніх не можуть застосовуватися такі види покарань, як конфіскація майна (як основне покарання), обмеження волі та довічне позбавлення волі.

Тобто нічого не звичного, загальна відповідальність, як і для всіх винних у кримінальних правопорушеннях з особливостями.

Якщо ж неповнолітній на час вчинення карних дій не досяг належного віку - він не підлягає кримінальній відповідальності.

Що з дітьми, які занадто малі для кримінальної відповідальності?

Примусові заходи виховного характеру - що це? Це щось на кшталт «м'якого покарання» - не кримінальне, але формально через суд. Їх можуть застосовувати замість судимості і до дітей, які досягли віку відповідальності.

У першому випадку ми говоримо про випадок, коли неповнолітній вчинив проступок або необережний нетяжкий злочин і прокурор вважає, що такий неповнолітній може бути виправлений без застосування кримінального покарання, і замість цього подає до суду клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру і фактично звільняє особу від кримінальної відповідальності.

У другому випадку неповнолітні, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Для них виховні заходи залишаються єдиним можливим варіантом.

Отже, ми розібралися, що, коли й до кого застосовується. Тепер варто поговорити про види примусових виховних заходів та їх реальну ефективність. До примусових заходів виховного характеру у ч. 2 ст. 105 КК України належать:

1) Застереження - усне попередження. Найм'якше.

2) Обмеження дозвілля - заборона гуляти ввечері, обов'язок вчитись або працювати.

3) Передача під нагляд (зазвичай батькам). Ефективність - сумнівна.

4) Майнова шкода, якщо дитині 15+ і вона має майно або доходи.

5) Закритий навчальний заклад - це фактично «виховна колонія», найсуворіший захід.

Важливо: суд може призначити один або декілька примусових заходів виховного характеру за власним переконанням, незважаючи на ті, про які простить прокурор.

Що, якщо дитина просто ігнорує виховні заходи?

Якщо їй 14+, і вона вже могла б нести кримінальну відповідальність, але її звільнили, то за невиконання заходів її можуть притягнути до кримінальної відповідальності.

Якщо їй менше 14, то... нічого.

Немає додаткових санкцій. Вплив нульовий.

Можливий єдиний доступний юридичний інструмент - це притягнення батьків або законних представників до адміністративної відповідальності за статтею 184 КУпАП (невиконання обов'язків щодо виховання дитини) та можливо навіть позбавлення батьківських прав.

Що загрожує батькам, якщо дитина порушує закон?

Якщо дитина чинить щось протиправне або ігнорує виховні заходи - до відповідальності можуть притягнути її батьків. Це передбачено ст. 184 КУпАП.

Зрештою ст. 150 Сімейного кодексу України покладає на батьків обов'язок виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, навчання та готувати до самостійного життя. Якщо ж дитина демонструє поведінку, далеку від цих ідеалів, це прямий показник того, що батьки зі своєю місією не впоралися.

Що загрожує:

• Попередження або штрафи від 850 до 5100 грн - залежно від ситуації.
  

• Позбавлення батьківських прав - якщо поведінка дитини системна, а батьки повністю самоусунулись.

Відповідальність за ст. 184 КУпАП настає, якщо:

• Батьки не виконують своїх обов'язків щодо виховання (ч. ч. 1 - 2);
  

• Дитина 14 - 16 років вчинила адмінправопорушення (ч. 3);
  

• Дитина зробила щось, що за змістом - кримінальний злочин, але вона замала для КК (ч. 4).

Тобто закон чітко встановлює: батьки несуть пряму відповідальність за створення належних умов для розвитку дитини та за попередження її протиправної поведінки.

Що не так із цією системою?

Штраф у 850 грн або навіть 5100 - навряд чи стане «дзвінком» для батьків, які роками ігнорують дитину. Формально інструменти є, але вплив - мінімальний.

Ба більше, коли неповнолітній навіть не виконує примусові заходи виховного характеру, - це ще один сигнал, що батьки не впорались. І знову: максимум - адміністративний штраф.

На практиці - тиск на батьків м'який і часто не спрацьовує.

А що в кейсі Білої Церкви?

Тепер повернемося до кейсу з Білої Церкви, який став показовим прикладом того, як на практиці виглядає притягнення батьків до відповідальності і як судді "оцінили" відповідальність батьків учасників та свідків цієї події:

А тепер найцікавіше - батьки дітей, які були лише свідками або присутніми, але, за наявною інформацією, не брали активної участі у побитті:

Як бачимо, на практиці - повна непослідовність.

Батьки дітей, яких підозрюють у вчиненні злочину, часто отримують найм'якші покарання - попередження або мінімальний штраф. А водночас батьків тих, хто був лише свідком або просто присутній на місці події, суди карають суворо - іноді максимально в межах статті.

Трапляються випадки, коли:

• одні справи закривають, бо «не побачили вини»;

• інші - ні, хоча обставини практично ідентичні.

Проблема - в підході. Суди майже не аналізують реальну роль батьків:

• Чи були вони байдужими?

• Чи намагались виховувати?

• Чи взагалі мали хоч якийсь вплив на дитину?

Принцип індивідуалізації відповідальності - відсутній.

Складається враження, що рішення ухвалюються «на око», без єдиних критеріїв і логіки. Як наслідок - система, де не факт провини визначає покарання, а суб'єктивна оцінка конкретного судді

У результаті: адміністративна відповідальність батьків - це лотерея. Хтось «виграв» - йому просто зробили зауваження. Інший - «програв» і сплатив штраф, хоча зробив не більше (а іноді й менше).

Висновки

Отже, закон є. І механізми теж. Але в реальності все надто м'яко, застаріло, непослідовно і часто несправедливо. Діти, які порушують закон, не завжди відчувають наслідки. Батьки, які їх не виховали, здебільшого відбуваються символічними штрафами. А суспільство та постраждалі платять найвищу ціну.

Тут логічне питання: якщо система не працює, можливо, варто подивитись на досвід інших країн? Законодавство Німеччини, Литви чи Швейцарії подібне до нашого, але працює краще. Річ не в законах, а в філософії. Там акцент - не на формальному покаранні, а на реальній зміні поведінки: підліток може бути зобов'язаний пройти психологічну програму, покращити оцінки, відпрацювати години на користь громади або тимчасово перейти під нагляд спеціального куратора.

Україні варто не просто підвищити штрафи, а осучаснити систему. Насамперед - розширити перелік виховних заходів: запровадити обов'язкові психокорекційні програми, суспільно корисні роботи з чітким обсягом, реальний пробаційний нагляд. Також - зробити відповідальність батьків більш змістовною: замість символічних штрафів - обов'язкові курси або соціальний супровід. Найбільша прогалина - відсутність наслідків за ігнорування виховних заходів дітьми, які ще не досягли віку кримінальної відповідальності. Її треба усунути.

Підсумок очевидний: закон є, але він не працює належним чином. Ані діти, ані батьки не відчувають справжньої відповідальності. А безкарність породжує ще більшу жорстокість. Мета має бути не формальне покарання, а виховання відповідального громадянина. І для цього потрібні не штрафи «для галочки», а сучасні дієві інструменти - як у країнах, де система реально працює.

Євгеній Скуратівський,

адвокат Miller Law Firm,

аспірант Київського національного університету

імені Тараса Шевченка