Важливі судові рішення 2023 року для сімейного адвоката

Повномасштабне російське вторгнення на територію України, введення воєнного стану зумовило відповідні зміни у законодавчому регулюванні та судовій практиці в цілому. Вважаю, що саме зараз відбувається зміна судової практики в Україні і всі ми є законотворцями цієї практики.

Хочу звернути увагу на судові рішення ВС 2023 року, які змінили сталу практику, що панувала в українському судочинстві за напрямком сімейного права.

Щодо аліментних зобов'язань

Підставами зміни розміру аліментів є як зміна матеріального, так зміна і сімейного стану як самостійна підстава для зменшення або збільшення розміру аліментів. При цьому такі положення закону не виключають одночасне настання обох підстав для зміни розміру аліментів: і зміни сімейного, і зміни матеріального стану. Однак зміна сімейного стану є самостійною, не залежною від зміни матеріального стану підставою для зміни розміру аліментів (постанова від 10 жовтня 2023 року, справа № 682/2454/22-ц, провадження № 61-10748св23)

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз'яснено, що розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв'язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров'я когось із них.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв'язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

Звертаючись до суду з позовом про зміну (зменшення) розміру аліментів, позивач посилався на те, що у нього змінився сімейний і матеріальний стан, він сплачує аліменти на двох дітей у розмірі половини заробітку (доходу), хоча цей розмір не повинен перевищувати третини заробітку (доходу), тобто по 1/6 частки на кожну дитину. Також він хворіє, несе витрати на лікування та сплату комунальних платежів, у нього виникли кредитні зобов'язання. Також на його утриманні перебувають батьки-пенсіонери та неповнолітній син дружини від першого шлюбу.

Статтею 192 СК України передбачено можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених у судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку, що підставами зміни розміру аліментів є як зміна матеріального, так і зміна сімейного стану як самостійна підстава для зменшення або збільшення розміру аліментів.

При цьому такі положення закону не виключають одночасне настання обох підстав для зміни розміру аліментів: і зміни сімейного, і зміни матеріального стану. Однак зміна сімейного стану є самостійною, не залежною від зміни матеріального стану підставою для зміни розміру аліментів.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що після ухвалення 29 травня 2009 року судового рішення про стягнення аліментів на дочку ОСОБА_7 сімейний стан та матеріальне становище позивача змінилося у зв'язку з народженням у другому шлюбі доньки ОСОБА_2, що на підставі положень статті 192 СК України є підставою для зміни розміру аліментів.

Верховний Суд зазначає, що вищевказана обставина відповідно до положень статті 192 СК України є самостійною підставою для зміни розміру аліментів. Так, конструкція зазначеної статті визначає альтернативні підстави для застосування положень про зміну розміру аліментів. Це, зокрема, зміна матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 727/1599/22 (провадження № 61-7814св22).

Також стан здоров'я ОСОБА_1 погіршився, він хворіє на ряд хронічних захворювань і несе витрати на лікування та сплату комунальних платежів, у нього виникли кредитні зобов'язання. Ці докази судом досліджено.

У даній справі правильно встановлено наявність підстав для зміни розміру аліментів: зміна матеріального та сімейного стану, а також погіршення здоров'я.

Витрати позивача на поїздки та відпочинок, придбання одягу, взуття, іграшок, продуктів харчування та солодощів для дитини, у тому числі під час відпочинку дитини з батьком, та навчання дитини з метою здобуття освіти в приватній школі, не є тими витратами, що викликані особливими обставинами у розумінні статті 185 СК України. Вказані витрати є витратами на утримання дитини, тобто аліментами (постанова Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 758/6113/19 (провадження № 61- 425св23))

Одним із різновидів аліментних зобов'язань між батьками і дітьми є зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на дитину (стаття 185 СК України). Наявність фактично понесених або передбачуваних додаткових витрат має довести особа, яка заявляє позовні вимоги про їх стягнення. У постанові Верховного Суду України від 13.09.2017 у справі № 6-1489цс17 зроблено висновок, що СК України виходить із принципу рівності прав та обов'язків батьків. Відповідно до закону брати участь у додаткових витратах зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким із них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого.

З огляду на аналіз статті 185 СК України додаткові витрати присуджуються на дитину за наявності в одного з батьків, з яким проживає дитина, додаткових витрат, викликаних особливими обставинами, зокрема необхідністю в розвитку дитини за наявності в неї здібностей, талантів, у зв'язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Наявність таких витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про стягнення додаткових витрат. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини. Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати особливі обставини, якими обумовлені ці додаткові витрати і які є індивідуальними у кожній конкретній справі, а також стан здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав.

Встановлено, що син сторін неодноразово проходив медичні обстеження та лікування. Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд, встановивши, що позивач поніс витрати для проведення курсу лікування дитини та витрати, пов'язані з особливостями розвитку дитини, у розмірі 27 534,81 грн, а відповідачка є особою працездатною та фінансово спроможною взяти участь у відшкодуванні половини цих витрат, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачки половини вартості додаткових витрат на лікування та розвиток дитини у розмірі 13 767,40 гривні. Також апеляційний суд правильно зазначив, що витрати позивача на поїздки та відпочинок, придбання одягу, взуття, іграшок, продуктів харчування та солодощів для дитини, у тому числі під час відпочинку дитини з батьком, та витрати на освітні послуги у ТОВ «Заклад освіти «Астор» з жовтня 2019 року - до березня 2021 року і навчання дитини з метою здобуття освіти в приватній школі, не є тими витратами, що викликані особливими обставинами у розумінні статті 185 СК України. Вказані витрати є витратами на утримання дитини, тобто аліментами.

Щодо поділу майна подружжя

Майно доцільно ділити так, щоб не зобов'язувати одну зі сторін сплачувати компенсацію (постанова КЦС ВС від 12 жовтня 2022 року у справі № 757/64512/16-ц)

Суд мав поділити майно подружжя: групу нежитлових приміщень, торговельно-офісний центр, п'ять квартир, 13 земельних ділянок, гаражні бокси, паркувальні місця, гроші. Спочатку суди нижчих інстанцій визначили за кожним із подружжя по 1/2 кожного об'єкта. Після направлення касаційним судом справи на новий розгляд майно поділили пооб'єктно, однак комусь дісталися земельні ділянки, комусь квартири тощо.

КЦС ВС зрештою поділив майно таким чином, щоб кожній стороні дісталися об'єкти кожного виду цільового призначення та з різних регіонів України, врахував інші особливості. Крім того, суд зазначив, що майно доцільно ділити так, щоб не зобов'язувати одну зі сторін сплачувати компенсацію. У цій справі за рішенням апеляційного суду одна сторона повинна була сплатити компенсацію другій у розмірі понад 10 млн грн, натомість після перерозподілу майна КЦС ВС ця сума скоротилася до 132,5 тис. грн.

Об'єкт незакінченого будівництва не є спільною сумісною власністю подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року, справа № 511/2303/19, провадження № 14-56цс22)

Раніше ВС дотримувався висновку, викладеного в постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16. У вказаному висновку суд вказав, що для визнання об'єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю не є обов'язковим формальне прийняття до експлуатації та оформлення права власності. Достатньо того факту, що спірний об'єкт збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та експлуатується за своїм функціональним призначенням.

Однак у 2023 році ВП ВС відступила від вищенаведеного висновку та наголосила, що: "до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна)".

Перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям, та строк позовної давності обчислюється з дня порушення майнового права та виникнення спору (постанова КЦС ВС від 18.01.2023 у справі № 359/441/20 (61-6735св22))

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Квартира є спільною сумісною власністю, оскільки вона набута за час перебування сторін у шлюбі, а тому підлягає поділу в рівних частках. Перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям у судовому порядку та визнання права власності на нього, оскільки при поділі такого майна дія договору іпотеки не припиняється і такий поділ не є розпорядженням предметом іпотеки. Висновки апеляційного суду про те, що рішенням першої інстанції порушено права АТ «Райффайзен Банк Аваль», є безпідставними, оскільки після визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірної квартири іпотека не припинилася, позивач набув статусу іпотекодавця і несе всі його обов'язки за іпотечним договором, у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

У даному рішенні справи було враховано захист інтересів, саме передбачений сімейним законодавством, оскільки задовольняючи позов про поділ майна, що знаходиться в іпотеці, суд не порушив прав та законних інтересів інших осіб.

Щодо «тягаря доказування» у справах про захист порушених прав, що полягають у завданні шкоди здоров'ю

Пацієнт, звертаючись до суду за захистом порушеного права, повинен тільки вказати на порушення, що полягають у завданні шкоди здоров'ю, обов'язок доказування лежить повністю на медичній установі чи лікареві (постанова КЦС ВС від 03.07.2023 у справі № 523/10085/19 (61-6643св23))

Верховний Суд звернув увагу на специфіку тягаря доказування у справах щодо надання медичних послуг. Від пацієнтів не можна очікувати та вимагати точного володіння медичними знаннями. Вони не мають точного розуміння процесів лікування та необхідної кваліфікації для аналізу та надання обставин справи, що становлять предмет спору. З метою належної участі в цивільному процесі сторона не повинна мати професійні медичні знання. У зв'язку з цим сторона процесу, яка є пацієнтом, має право обмежитися доповіддю, що дасть змогу припустити про порушення зі сторони обслуговуючого персоналу в силу наслідків, що настали для пацієнта. Тому, з урахуванням принципу розумності, пацієнту, який звернувся до суду за захистом порушених прав, що полягають у завданні шкоди здоров'ю, слід тільки вказати на порушення, а далі тягар доказування покладається на медичну установу чи на лікаря. При цьому вказане не призводить до порушення принципу диспозитивності судового процесу, а навпаки слугує для забезпечення процесуальної рівності сторін.

Щодо зміни предметної юрисдикції, деяких категорій справ

Юрисдикція справ про самостійне виховання дитини батьком та можливості їх вирішення в порядку окремого провадження за правилами цивільного судочинства (справа № 201/5972/22).

Так, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 27 вересня 2023 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через виключну правову проблему.

КЦС зазначив, що правова проблема постає під час дії правового режиму воєнного стану у значній кількості поданих заяв, позовів на території України про встановлення факту самостійного виховання дитини (інших фактів, які пов'язані з реалізацією права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації) чи оскарження рішень, дій, бездіяльності суб'єктів владних повноважень, що перебували та перебувають на розгляді в судах та рішення у яких можуть бути винесені найближчим часом.

У цій справі заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини батьком без участі матері з метою оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину.

Порядок отримання соціальної допомоги визначено відповідними нормативно-правовими актами залежно від виду соціальної допомоги. Державна соціальна допомога призначається у встановленому законом порядку та відноситься до компетенції відповідних органів державної влади як суб'єктів владних повноважень, які реалізують державну політику у сфері соціального захисту населення. Кабінет Міністрів постановою від 27 грудня 2001 року № 1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» затвердив відповідний Порядок, який визначає умови призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми.

Отже, правовідносини у цій сфері носять публічних характер.

Також чоловік заявляв, що встановлення факту самостійного виховання ним дитини пов'язане з виконанням військового обов'язку, стосується проходження військової служби, реалізації ним права на відстрочку від призиву на військову службу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2022 року (справа № 362/643/21) зазначено, що військова служба є різновидом публічної, тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема з приводу соціального захисту військовослужбовців, належать до юрисдикції адміністративних судів.

Перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, визначений статтею 23 Закону «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку».

Ураховуючи, що у заявника та ТЦК може виникнути спір, пов'язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (про що заявник вказав у заяві) і не пов'язаний з виникненням чи реалізацією цивільних прав та обов'язків заявника, їх виникненням, існуванням та припиненням, за предметом та можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися лише сфери публічно-правових відносин, тому, на думку колегії суддів Першої судової палати КЦС ВС, такий спір не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Аналіз судової практики, який здійснено колегією суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду за даними Єдиного державного реєстру судових рішень у період із червня до вересня 2023 року, свідчить про винесення судами цивільної та адміністративної юрисдикції суперечливих судових рішень, відсутності єдності судової практики, зокрема у зв'язку з відсутністю правової позиції Верховного Суду щодо такого роду питань.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Велика Палата Верховного Суду визнала мотиви, викладені в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, обґрунтованими, тому справа підлягає прийняттю для продовження розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

Питання юрисдикції справ про встановленням факту проживання однією сім'єю.

Жінки, які проживали спільно із нині загиблими чоловіками-військовослужбовцями, масово звертаються до судів за встановленням факту проживання однією сім'єю.

Адже Верховна Рада ухвалила закон, яким додатково закріпила за цивільними дружинами право на отримання одноразової грошової допомоги - але після встановлення судом юридичного факту.

З даного питання сформувалася різна практика в справах щодо встановлення факту проживання однією сім'єю із загиблим військовослужбовцем і на рівні Верховного Суду.

Так, 22 березня 2023 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові по справі № 290/289/22-ц зробив висновок, що вимоги жінки про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з чоловіком, який загинув під час участі у бойових діях та забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і стримуванні збройної агресії рф, не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.

У постанові від 4 грудня 2023 року по справі № 146/922/23 КЦС Верховного Суду знов зробив висновок, що вимоги жінки про встановлення факту проживання однією сім'єю як жінка та чоловік без реєстрації шлюбу з чоловіком, який загинув під час участі у бойових діях, та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і стримуванні збройної рф, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.

Однак Касаційний адміністративний суд Верховного Суду в одному зі своїх рішень назвав ці висновки помилковими.

Так, Касаційний адміністративний суд ухвалою від 22 вересня 2023 року передав справу № 560/17953/21 на Велику Палату Верховного Суду, яка мала б вирішити, куди ж звертатися дружинам загиблих військових - до судів загальної чи адміністративної юрисдикції.

Рішення ВП ВС досі немає, тож одні суди продовжують відмовляти жінкам у відкритті провадження, інші - чекають рішення ВП ВС.

Щодо міжнародного викрадення дітей

Довідки про стан здоров'я дитини та перебування в черзі на відвідування дитячого садка не є належними достатніми доказами того, що дитина прижилась у новому середовищі, водночас немає доказів відвідування закладу дошкільного виховання чи отримання індивідуальної освіти, гуртків, встановлення дружніх відносин у середовищі однолітків у місці тимчасово перебування в Україні тощо. Суди не досліджують лише емоційний зв'язок малолітньої дитини з кожним із батьків, оскільки те, що дитина прижилася, стосується питань соціалізації самої дитини в країні її перебування (постанова Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 344/6604/21)

Між Королівством Іспанія та Україною діє безвізовий режим, позивачка працевлаштована і має дохід в Україні, не надала доказів проблем зі здоров'ям чи інших перешкод для супроводження дитини до країни постійного проживання. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що, оскільки позивач розпочав процедуру повернення дитини до місця її постійного проживання менш ніж через 1,5 місяця з моменту її переміщення, то суд не має підстав для перевірки обставин про те, чи прижилася дитина в новому середовищі, є передчасними.

Щоб оцінити, чи відповідає повернення дитини до Королівства Іспанії її найкращим інтересам, необхідно встановити ці інтереси. В оцінці найкращих інтересів дитини необхідно дотримуватися балансу всіх елементів, необхідних для прийняття рішення в конкретній ситуації для конкретної дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан дитини. Висновки суду першої інстанції, що ґрунтуються на доводах відповідачки, що з моменту переміщення дитини пройшло більше року, тому дитина прижилася, не є автоматичними чи стереотипними підставами для такого висновку.

Відповідачка повинна довести, що дитина прижилася, оскільки це є одним із винятків, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, що повинно тлумачитися вузько. Відповідно до матеріалів справи на підтвердження того, що дитина прижилася в Україні і що її повернення до Королівства Іспанія завдасть їй фізичної або психічної шкоди, відповідачка надала такі докази: довідки про стан здоров'я дитини, довідка про перебування дитини на черзі до закладу дошкільної освіти, висновок органу опіки та піклування, декларація із сімейним лікарем, психологічні характеристики психоемоційного стану дитини та сімейних відносин від 27 листопада 2021 року та 15 липня 2022 року.

Повернення до країни постійного проживання не вирішує питання опіки над дитиною чи розлуки з одним із батьків.

Верховний Суд зауважує, що не можна вважати, що наведені психологічні висновки вказують на тяжкі наслідки у разі повернення Тадео до Королівства Іспанія, оскільки суд першої інстанції, взявши до уваги висновок органу опіки і піклування про встановлення місця проживання дитини з матір'ю, що не є предметом дослідження у цій справі, водночас проігнорував його в частині рекомендації посилення контакту позивача з сином. У контексті винятків, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що досліджені у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження права на повернення дитини до Королівства Іспанія. Проте заперечення відповідачки не підтверджені належними і достатніми доказами.

Відповідачка не довела обставин того, що дитина прижилася та соціалізувалася, оскільки довідки про стан здоров'я дитини та перебування в черзі на відвідування дитячого садка не є належними достатніми доказами цього, водночас немає доказів відвідування закладу дошкільного виховання чи отримання індивідуальної освіти, гуртків, встановлення дружніх відносин у середовищі однолітків у місці тимчасово перебування в Україні тощо. Верховний Суд зауважив, що суди не досліджують лише емоційний зв'язок малолітньої дитини з кожним із батьків, оскільки те, що дитина прижилася, стосується питань соціалізації самої дитини в країні її перебування.

З огляду на фактичні обставини справи відсутність доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові не може бути виправданою.

Як бачимо, судова влада також намагається встояти перед викликами війни, створюючи нову практику під час війни, яка є обов'язковою до виконання.

Катерина Аніщенко,

адвокат юридичної компанії «Riyako&Partners»