До вашої уваги огляд найбільш цікавих правових висновків новоствореного Верховного Суду в порівнянні з практикою дореформеного.
1. Стаття 625 ЦК України застосовується до порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення
|
Єгор Свідло |
Довгий час існувала невизначеність у питанні можливості нарахування 3% річних та інфляційних витрат в позадоговірних (деліктних) зобов'язаннях на суму боргу, що визначена рішенням суду.
Так, Верховний Суд України неодноразово змінював свою точку зору в цьому питанні і, зокрема, в своїх постановах від 20.01.2016 року у справі № 6-2759цс15 та від 02.03.2016 року у справі № 6-2491цс15 зазначав, що (1) правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання; (2) дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Проте, 16.05.2018 року Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу № 686/21962/15-ц щодо можливості нарахування 3% річних та інфляційних витрат на грошове зобов'язання, пов'язане із довготривалим невиконанням рішення суду, вважала за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у згаданих вище постановах, та погодилась із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 року у справі № 910/10156/17 щодо можливості застосування положень статті 625 ЦК України до будь-яких грошових зобов'язань незалежно від підстав виникнення.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
2. Визначальною ознакою при вирішенні питання щодо підвідомчість спорів з ФГВФО або уповноваженою особою ФГВФО є характер правовідносин з яких виник спір, а не суб'єктний склад учасників
Постановами Верховного Суду України від 16.02.2016 року у справі № 21-4846а15 та від 15.06.2016 року у справі № 826/20410/14 чітко визначалося, що розгляд спорів за участю банків, які знаходяться на стадії ліквідації, слід здійснювати в господарських судах, оскільки ліквідаційна процедура такого банку повинна здійснюватися аналогічно до процедури банкрутства будь-якої іншої юридичної особи, тобто, за правилами господарського судочинства.
Проте, 18.04.2018 року, розглядаючи справу № 910/8132/17, Велика Палата Верховного Суду вказала, що визначальною ознакою при вирішенні питання щодо підвідомчість справ з ФГВФО або уповноваженою особою ФГВФО є характер правовідносин, з яких виник спір, а не суб'єктний склад учасників.
По-перше, Верховний Суд не погодився з доводами про те, що всі спори за участю ФГВФО (уповноваженої особи ФГВФО) є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
По-друге, вказав, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських та адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них ФГВФО чи уповноваженої особи ФГВФО на стадії ліквідації банку), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення питання підвідомчості є характер правовідносин, з яких виник спір, а отже, предметний підхід.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в уже згаданих постановах, зокрема, щодо застосування статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, що діяла до моменту набуття чинності новими процесуальними кодексами) та поширення юрисдикції господарських судів на всі спори, які виникають на стадії ліквідації банку, повноваження органів управління та контролю якого здійснює ФГВФО (уповноважена особа ФГВФО).
3. Захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника (юридичної особи) і поручителя (фізичної особи) в межах одного виду судочинства відповідає принципу правової визначеності
Верховний суд України тривалий час послідовно займав позицію щодо неможливості одночасного розгляду позовних вимог до фізичної та до юридичної осіб в рамках цивільної юрисдикції.
Проте, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 року у справі № 569/2749/15-ц зазначила, що в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Однак, при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Тобто, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Суд також зробив правовий висновок, що вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, що діяла до 15.12.2017 року), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також, тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.
Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника і поручителя у межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього.
Єгор Свідло,
юрист ЮФ «Василь Кісіль і Партнери»
