Ця сторінка доступна рідною мовою. Перейти на українську

ГПК: нова редакція - нові виклики

14.29, 9 жовтня 2018
2848
0

Юристи INTEGRITES проаналізували судову практику в контексті об' єднання вимог до боржників в господарському судочинстві

Часто у практиці вирішення спорів виникає необхідність об'єднувати у межах одного позову вимоги як щодо відповідачів за основним зобов'язанням, так і до відповідачів за додатковими зобов'язаннями, які укладені на забезпечення основного. Найкращим прикладом подібної ситуації є кредитні правовідносини, у яких основне зобов'язання - це кредитний договір, а похідні від основного - порука, іпотека, тощо, які укладені для забезпечення виконання основного зобов'язання. При цьому, сторонами основного та похідних зобов'язань можуть бути як суб'єкти господарювання, так і фізичні особи, які не мають такого статусу.

Такі об'єктивні фактори, як підвищення ставок судового збору та витрати фінансів і часу на юридичний супровід додаткового судового процесу до боржників за похідними зобов'язаннями все частіше підштовхують правників об'єднувати вимоги до відповідачів у межах одного провадження.

Варто зазначити, що багато кредиторів воліють звертатись з позовами, все-таки, в господарські суди, оскільки вважають, що звернення в інші суди є менш ефективним порівняно з господарським судочинством, у першу чергу у зв'язку з тривалістю розгляду справ у загальних судах.

У даній статті пропонуємо зупинитись на проблемних питаннях підвідомчості позовів з декількома вимогами до суб'єктів господарювання та фізичних осіб за основним та похідними зобов'язаннями.

Переконані, що багато колег-юристів добре пам'ятають період приблизно з 2008 року по 2012 роки, коли левова частка судових спорів, що розглядались в судах України, припадала саме на кредитні правовідносини. Тоді частими були випадки, коли кредитори звертались до боржників-юридичних осіб за основними зобов'язаннями та поручителів - фізичних осіб, які не були підприємцями до господарських або цивільних судів. І навіть у деяких випадках такі справи розглядались судами у загальному порядку і приймалось відповідне рішення по суті спору.

Микола Єрема

Однак, на підставі чинних на той момент положень ГПК України (ст. 58), які встановлюють правило недопустимості об'єднання в одне провадження кількох вимог, які необхідно розглядати у порядку різного судочинства, суди досягли єдиного підходу про необхідність роз'єднання таких вимог у пред'явлених позовах. Загальне правило є загальновідомим і виглядає наступним чином: «Оскільки не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі у частині вимог, які належать до господарської юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства…».

Юрій Сівовна

В основу такого підходу покладений суб'єктний критерій, у відповідності до якого в основу береться особа відповідача: якщо це фізична особа, яка не є підприємцем або юридичною особою, то такий спір автоматично відноситься до компетенції іншого судочинства (не враховуючи пп.. 4, 41, 9 ч. 1 ст. 12 ГПК України в редакції до змін 17.12.2017р.). Щодо справедливості такого підходу можна було б сперечатись і далі, але він надав чітке розуміння того, що будь-які вимоги до фізичних осіб (окрім зазначених вище виключень), які не мають статусу суб'єктів господарювання - це підсудність іншого судочинства, і навпаки.

При цьому, якщо вимоги пред'являлись до відповідачів з належним статусом (до суб'єктів господарювання), то в силу ч. 3 ст. 15 ГПК України позивач сам мав право обрати суд у залежності від місцезнаходження одного з відповідачів.

Зміни до процесуальних кодексів від 15.12.2017р. дещо змінили вже усталений підхід у господарському судочинстві. Зокрема, така новела кодексу, як ч. 11 ст. 30 ГПК України в новій редакції, встановлює, що у випадку об'єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір розглядається господарським судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов'язання. Відтак, кваліфікуючою ознакою можливості розгляду спору за місцезнаходженням основного боржника є об'єднання цих вимог разом. В інших випадках, якщо позови пред'являються до кожного боржника окремо, то, відповідно, вони мають розглядатися господарським судом за місцезнаходженням відповідача, до якого пред'явлено позов.

Слід зазначити, що положення ст. 21 ГПК України у новій редакції містять аналогічну з попередньою редакцією норму про недопустимість об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду у порядку різного судочинства.

У цьому контексті виникає питання про критерії, якими можна кваліфікувати відносини, як господарські. Зокрема, у відповідності до ст. 2 ГПК України у чинній редакції, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Уявімо, що на практиці виникає цікава ситуація при якій юридична особа отримує від кредитора банківський кредит для ведення господарської діяльності, а поручителем цього боржника виступає бенефіціар цієї юридичної особи, про що зазначено у тексті самого кредитного договору. Фактично укладення основного зобов'язання і додаткового - поручительства, безпосередньо пов'язано із здійсненням господарської діяльності. Тобто, можна вести мову, що це саме господарські правовідносини, оскільки вони пов'язані з веденням бізнесу як суб'єктом господарювання, так і власником-бенефіціаром, який хоча і є фізичною особою, але особисто зацікавлений у тому, щоб його компанія отримала цей кредит і поручається за нього всім належним йому майном. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що даний спір між кредитором, боржником-юридичною особою та поручителем-фізичною особою пов'язаний із здійсненням господарської діяльності.

Водночас, положення п. 1 ч. 1 ст.20 ГПК України у новій редакції не можуть свідчити про впровадження у господарський процес чогось кардинально нового. Навпаки, положення цієї статті свідчать про збереження саме суб'єктного критерію для визначення господарських правовідносин при зверненні до господарського суду. Звичайно, що від змін до кодексу очікувалося трохи більшого, аніж збереження старих підходів щодо доцільності застосування яких є питання.

З іншої боку існує точка зору, що предметний критерій визначення господарського спору все таки закладений в тексті нового ГПК України. Питання полягає в застосуванні господарськими судами нової норми через призму старого підходу - суб'єктного критерію.

Непоодинокими є випадки, коли особи звертаються до господарського суду з позовами про стягнення до фізичних осіб, які не є підприємцями, щодо договорів, укладених для забезпечення виконання основних зобов'язань, сторонами яких є юридичні особи.

Наразі зафіксовані нами спроби є неуспішними - суди першої інстанції відмовляють у відкритті провадження у зв'язку з тим, що заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Такі звернення осіб можна було б розцінити як помилкові, однак ухвали про відмову у відкритті провадження у подальшому оскаржуються в апеляційному порядку. У свою чергу, апеляційні суди підтримують позицію судів першої інстанції і відмовляють у задоволенні скарг. Яскраві приклади - постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.08.2018 у справі № 904/2530/18, від 16.08.2018 у справі № 904/2529/18, від 16.08.2018 у справі № 904/2538/18 та від 21.08.2018 у справі № 904/2526/18.

На цьому можна було б зупинитися, проте станом на 01.10.2018 наявна інформація про касаційне оскарження постанов апеляційного суду у справах № 904/2530/18 та № 904/2538/18.

Про що описане може свідчити? Ймовірно, про те, що звернення саме до господарського суду є свідомими діями осіб. На це вказує оскарження ухвал про відмову у відкритті провадження в апеляційному і навіть касаційному порядку. Отже, у таких позивачів є правові підстави вважати звернення до господарського суду правомірним.

Можна припустити, що особи при зверненні до господарських судів виходили із буквального тлумачення змісту статті 20 ГПК України, за якою господарські суди мають розглядати справи:

1) "у спорах, що виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем";

2) "у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці".

Привертає до себе увагу той факт, що словосполучення "крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем" стосується виключно першої частини норми і жодним чином не обмежує юрисдикцію господарських судів у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Таким чином, зміст статті 20 ГПК України може бути розцінений таким чином, що законодавець без прив'язки до суб'єктного критерію відніс подібні спори до юрисдикції господарських судів. І мова йде, у тому числі, про спори за участю фізичних осіб без статусу підприємця.

Апеляційні суди, відмовляючи у задоволенні апеляційних скарг, посилаються на норму пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України. Втім, додатково вони мотивують відмови тим, що предметами позовів є вимоги лише до фізичної особи, яка не є підприємцем і в позовній заяві не об'єднано вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання.

Розбираючись у тому, яким чином апеляційні суди, застосовуючи ту саму норму, що і позивачі, дійшли діаметрально протилежного з їхнім висновку, одразу ж наштовхуємося на правову позицію Великої Палати Верховного Суду яка знайшла своє відображення у постанові від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц, постанові від 17.04.2018 у справі № 545/1014/15-ц та постанові від 25.04.2018 у справі № 638/13998/14-ц.

У вказаних постановах Верховний Суд зазначає:

"…господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи".

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду підтвердила неможливість застосування суб'єктного критерію при оцінці судами підвідомчості позовних заяв стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

З іншого боку, наприклад, у постанові від 13.03.2018 міститься наступне твердження:

"Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання".

Як можна здогадатися, саме це формулювання Верховного Суду одразу ж було підхоплено судами нижчих інстанцій і використано для обґрунтування відмов у відкритті проваджень у справах за позовами до фізичних осіб - поручителів за договорами поруки, укладеними для забезпечення основного зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи.

Проте суди, визнаючи вказану категорію справ непідвідомчими господарським судам можуть не враховувати окремих важливих моментів.

По-перше, у пункті 1 частини 1 статті 20 ГПК України мова іде про усі спори, а не лише про спори, у яких вимоги до боржника і поручителя об'єднано в межах однієї позовної заяви. У частині 11 статті 30 ГПК України згадується випадок об'єднання таких позовних вимог. Втім, цю норму не можна вживати у симбіозі із нормою статті 20 ГПК України. Підвідомчість і підсудність є хоч і подібними, проте незалежними процесуальними інститутами. Їх поєднання, так само як і системне тлумачення, нічим не обумовлено. Із процесуального законодавства не вбачається, що норми щодо підсудності можуть обмежувати дію чи зміст норм щодо підвідомчості господарських справ.

Про відмінність між підвідомчістю і підсудністю свідчать і потенційні наслідки їх дослідження судом: наслідком встановлення судом непідвідомчості справи є відмова у відкритті провадження і, відповідно, не дослідження інших питань, в тому числі підсудності справи; наслідком встановлення непідсудності справи є її передача на розгляд іншому суду, проте у вже визначеній за правилами підвідомчості юрисдикції.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та предмет спірних правовідносин. У випадку застосування пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України не йде мова про суб'єктний склад забезпечувальних договорів, про солідарність чи об'єднання вимог і суди не мають вдаватися до дослідження таких обставин.

Водночас, в контексті питання можливості участі у справі фізичної особи-поручителя, стаття 20 повністю узгоджується із частиною 2 статті 4 ГПК України, яка до суб'єктів, що володіють правом на звернення до господарського суду, відносить і фізичних осіб, які не є підприємцями.

Апеляційні суди у згаданих вище справах вказаного не врахували, натомість використали сформульований в дещо іншому контексті обставин справи правовий висновок Верховного Суду.

По-друге, практика Верховного Суду з питання застосування пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України ще не сформована остаточно. Навіть наведені нами вище висновки Великої Палати не можна вважати всеохоплюючими, оскільки вони зроблені у справах з досить обмеженими рамками фактичних обставин (предмет розгляду - вимоги про солідарне стягнення заборгованості з юридичної та фізичних осіб, розгляд справ у попередніх інстанціях здійснювався до 15.12.2017 у порядку цивільного судочинства). На даний момент, не існує правової позиції Верховного Суду щодо підвідомчості описаних спорів, ініційованих після 15.12.2017 шляхом подання позовної заяви в порядку господарського судочинства до фізичної особи, яка не є підприємцем, щодо договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи.

Що стосується висновку про об'єднання вимог, то він може бути розцінений лише як відображення фактичних обставин конкретної справи, яка перебувала на розгляді у Верховному Суді, і як такий, що не впливає на зміст норми статті 20 ГПК України чи на її тлумачення. Будь-яких обмежень на застосування статті 20 ГПК України правова позиція, так само як і чинне законодавство, не містить.

Також, наявна практика Верховного Суду у поєднанні із змістом статті 21 ГПК України дозволяє говорити про те, що позови до фізичних осіб - поручителів за договорами поруки, укладеними для забезпечення основного зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи підлягають розгляду саме господарськими судами. Інакше висновок про об'єднання вимог не був би сформульований взагалі.

У підсумку відзначимо, що наразі всі опинилися у ситуації, коли з одного боку є чітка, нічим не обмежена вказівка пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України і повна відсутність норм, які б встановлювали необхідність застосування у таких випадках суб'єктного критерію чи необхідність об'єднання вимог, а з іншого - практика судів першої і апеляційної інстанцій щодо відмов у відкритті проваджень та остаточно несформована практика Верховного Суду. Чи поставить крапку у даному питанні Верховний Суд у справах № 904/2530/18 та № 904/2538/18 не відомо, втім все ж існує ймовірність того, що найближчим часом практичні підходи до застосування пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України будуть змінені.

Микола Єрема, юрист судової практики INTEGRITES

Юрій Сівовна, старший юрист судової практики INTEGRITES (співавтор)

Все решения судов вы можете легко найти в Системе анализа судебных решений VERDICTUM, созданной для аналитической работы с многомиллионным массивом судебных решений. Если вы еще не пользуетесь системой, то рекомендуем заказать тестовый доступ или приобрести VERDICTUM.

Підпишіться на розсилку
Головні новини і аналітика для вас по буднях
Залиште коментар
Увійдіть, щоб залишити коментар
Увійти
На цю ж тему