Стягнення з України відшкодування будь-якої шкоди можливе за умови, що суд установив протиправність діяння саме нашої держави.
Відповідну постанову Великої Палати ВС у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) прийнято 12 травня 2022 року, повідомляє пресслужба Верховного Суду.
На тимчасово окупованій території України в Донецькій області у 2015 році загинула жінка. Обставини її загибелі достеменно не відомі. Причиною смерті були множинні вибухові травми тіла внаслідок бойових дій. Син загиблої звернувся у 2017 році з позовом до України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю матері внаслідок терористичного акту. Стверджував, що вже з огляду на сам факт такої її загибелі Україна зобов'язана відшкодувати моральну шкоду.
Ключові питання справи полягали в тому, щоб установити, чи перебувала мати позивача під юрисдикцією України в сенсі ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та чи порушила наша держава певні її обов'язки з тих, які випливають із права на життя. Суди першої та апеляційної інстанцій жодного з цих питань не вирішили. Але вважали, що саме Україна відповідальна за завдання позивачеві моральної шкоди. Тому частково задовольнили позов, хоча й у меншому розмірі, ніж той, про який просив позивач.
Суди встановили, що територія, на якій загинула мати позивача, була на той час тимчасово окупованою. ВП ВС зауважила, що Україна не контролювала цю частину її території настільки, щоб запобігти загибелі матері позивача, навіть якби вона могла та мала це зробити. Тобто наша держава не здійснювала там юрисдикцію в момент трагічної події.
Навіть якщо припустити, що в цей момент Україна могла здійснювати елементи її влади на окремих територіях с-ща Красний Партизан (тобто якщо вона мала там обмежену юрисдикцію), то позивач не вказував і не доводив, що нашій державі було чи мало бути відомо про загрози для життя його матері, а також те, що до її загибелі відповідач міг вжити, але не вжив заходів, які б усунули ризик саме для її життя на непідконтрольній уряду України території. Тому за обставин цієї справи немає підстав для відповідальності нашої держави за неналежне виконання позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя.
Позивач не стверджував, що смерть його матері була наслідком порушення Україною негативного обов'язку з гарантування права на життя (обов'язку не порушувати таке право). Крім того, не мав аргументів про порушення державою позитивного процесуального обов'язку з проведення об'єктивного й ефективного розслідування факту загибелі матері.
З огляду на все це ВП ВС скасувала рішення судів і відмовила в задоволенні позову.
ВП ВС повторила свій висновок про те, що з огляду на практику ЄСПЛ щодо застосування категорії легітимних очікувань ст. 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» такі очікування на отримання від держави відшкодування шкоди, завданої внаслідок терористичного акту, не породжує. Так само не породжує легітимних очікувань на отримання цього відшкодування і ст. 1177 ЦК України (постанова від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що держава не несе майнової відповідальності перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Разом із тим стягнення з України відшкодування (компенсації) за порушення нею прав і свобод згідно з Конвенцією можливе. Проте лише за протиправні дії чи бездіяльність власне України, тобто за невиконання (неналежне виконання) її негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов'язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під юрисдикцією саме нашої держави.
Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній уряду України території, тобто на тій, на якій він здійснює юрисдикцію в сенсі ст. 1 Конвенції (зокрема, у межах державного кордону в періоди проведення АТО, операції Об'єднаних сил), не означають автоматичного порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції. Тим більше не означає такого автоматичного порушення і загибель людей на території, яку держава в межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію в сенсі ст. 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення в межах кордонів України (зокрема, і в періоди проведення АТО, операції Об'єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
Для того щоб задовольнити позов про відшкодування Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами в періоди проведення АТО, операції Об'єднаних сил, суди мають установити порушення нашою державою конкретного її обов'язку за Конвенцією. А для цього повинні з'ясувати: а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); б) чи мала Україна в сенсі ст. 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то в чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
У разі встановлення факту порушення державою позитивних обов'язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у певне право чи провести об'єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого неправомірного втручання це відшкодування буде суттєво меншим, ніж за порушення державою негативного обов'язку не втручатися безпідставно у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.
Як ефективніше формувати правові позиції й аналізувати законодавство? З рішенням LIGA360: Юрист Професійний. Спробуй в червні зі знижкою -30%.
Читайте також:
