"Усі тварини рівні.
Але деякі тварини равнее інших".
Дж. Орвелл, "Скотоферма".
ГК України, Закон України "Про захист прав споживачів" закріплюють принципи свободи договору і рівності його сторін, а Конституція України і процесуальні кодекси закріплюють основні принципи здійснення правосуддя, такі як: незалежність суддів, які підкоряються тільки закону, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода надання ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості.
Кожному адвокатові, який працює з кредитними спорами, і кожному громадянинові, що брав в них участь, залишається тільки гірке здивування від практичній нереалізації вищезгаданих принципівколи стороні позичальника (поручителя), незалежно від процесуального статусу (позивач або відповідач) доводиться доводити очевидне і спростовувати неймовірне, а від фінансової установи іноді не потрібно навіть особисту присутність представників або надання яких-небудь пояснень. Приведу декілька прикладів.
Постановою ВССУ від 18.11.2011 р. у справі № 6-36753/11 були скасовані рішення судів I і II інстанцій і спрямовано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції справа за позовом банку до позичальника про стягнення основного боргу за кредитним договором в сумі 95 899,65 грн. і стягнення 99 785,42 грн. пені. Суть цієї справи полягала в тому, що позичальник, що не мав поточної заборгованості за кредитним договором, добровільно передав предмет запоруки - автомобіль - банку для реалізації своїх зобов'язань. Через півтора роки безпосередньо з судового позову він дізнався про продаж його автомобіля за ціною удвічі нижче ринковою і нарахуванні йому впродовж усього цього часу пені. У суді І інстанції представником позичальника було заявлено, зокрема, про застосування термінів позовної давності по стягненню пені і про її зменшення відповідно до ч. 3 ст. 551 ГК України на тій основі, що позичальник впродовж усього періоду не отримував від банку ніяких вимог і таким чином кредитор сприяв збільшенню розміру пені. Незважаючи на очевидність і простоту таких аргументів, вони пройшли "повз вуха" суддів I і II інстанцій. Зокрема, в суді II інстанції були 4 судові засідання, в кожному з яких "наново" представники позичальника починали доводити вищевикладені обставини, оскільки суддя-доповідач нібито уперше їх чув.
Врешті-решт, у банку був витребуваний оновлений розрахунок заборгованості по пені, яка, згідно з представленими відомостями, склала вже не 99 785,42 грн., а 17 574,17 грн. Таким чином, різниця в розрахунку пені, представленому самим кредитором в I і II інстанції, склала 78 325 грн. 52 коп. Незважаючи на визнання самим банком пені в іншому розмірі, колегія суддів апеляційного суду ухвалила залишити рішення суду 1 інстанції в силі. Тільки ВССУ своїм рішенням відновив справедливість, внаслідок чого Апеляційним судом м. Києва після повторного розгляду справи були задоволені вимоги про стягнення неустойки на суму 2 395 грн. Невже суддям при першому розгляді справи не вистачило кваліфікації для його правильного розгляду з першого разу?
Рішенням Апеляційного суду Донецькою обл. від 13.04.2012 р. у справі № 22ц/0590/3463/12 було скасоване рішення суду I інстанції про стягнення з позичальника і поручителя солідарно заборгованості за кредитним договором в сумі 196 029 грн. 26 коп. з них: 34 539 грн. 46 коп. - сальдо по кредиту, 2 088 грн. 38 коп. - відсотки по графіку, 20 366 грн. 75 коп. - відсотки за фактичне користування капіталом, 139 032,00 грн. - пеня. Постановлено нове рішення, яким в задоволенні вимог до поручителя відмовлено в повному об'ємі, постановлено стягнути з позичальника 34 539,46 грн. - пені і ті ж суми основного боргу. Суть цієї справи полягала в тому, що банк пред'явив вимоги до позичальника і поручителя приблизно через півтора роки після закінчення терміну дії кредитного і договору поручительстваі відповідно до п. 4 ст. 559 ГК України на час пред'явлення вимоги договір поручительства вже припинив свою дію через закон. Також представники позичальника просили зменшити розмір пені відповідно до ч. 3 ст. 551 ГК України з урахуванням того, що нарахована сума значно перевищувала суму основного боргу, а порушення позичальником зобов'язань виникло унаслідок тимчасової втрати ним працездатності із-за травми обох ніг і важких тривалих хвороб його дружини (поручителя), що підтверджувалося медичними довідками і відповідало дійсним обставинам справи. Важливим нюансом цієї справи є те, що банк жодного разу не прислав свого представника до суду I інстанціїне надав заяви про розгляд справи в його відсутність або яких-небудь заперечень проти аргументів відповідачів. Представники позичальника чекали, що згідно п. 3 ч. 1 ст. 207 ГПК України суд I інстанції ухвалить рішення залишити позов без розгляду (про що подавали клопотання), замість цього він прийняв рішення про задоволення позовних вимог в повному об'ємі. Невже аргументи відповідачів з посиланнями на ч. 3 ст. 551 і ч. 4 ст. 559 ГК України за відсутності заперечень іншої сторони були настільки складними для розуміння судді місцевого суду?
Нині Апеляційним судом м. Києва розглядається справа № 22/3254/12 про визнання недійсним одностороннього підвищення банком процентної ставки, рішенням суду I інстанції в задоволенні вимоги позичальника відмовлено. Суть цієї справи полягає в тому, що одностороннє підвищення процентної ставки по двох кредитних договорах відбулося в квітні і червні 2009 р., тобто, під час дії що відповідає заборони згідно з ч. 2, 3 ст. 1056-1 ГК України. Нагадаю, що згідно з ч. 3 ст. 1056-1 ГК України умова договору відносно права банку змінювати процентну ставку в односторонньому порядку є нікчемною. Так, угоди по збільшенню процентних ставок в односторонньому порядку, які відбулися після набуття чинності вказаної норми, є нікчемними, оскільки вказана норма ГК України містить пряму заборону таких дій. Умови кредитних договорів відносно права відповідача збільшувати розмір процентної ставки в односторонньому порядку також є нікчемними з 10.01.2009 і не створюють для сторін цієї угоди ніяких юридичних наслідків. Другою основою визнання недійсним одностороннього підвищення процентної ставки являється порушення банком порядку підвищення процентної ставки, встановленого в договорі і законі, а саме не напрям позичальникові завчасного повідомлення. Так, згідно з п. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" про зміну процентної ставки за кредитним договором позичальник має бути повідомлений кредитодателем письмово впродовж семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-хто зміна процентної ставки є недійсною. Тобто, оскільки розмір процентної ставки є істотною умовою договору, позичальник має бути повідомлений про збільшення розміру процентної ставки особисто, і цей факт має бути чітко доведений до свідомості позичальника. Важливою обставиною є те, що банк кожного разу належним чином повідомляється про розгляд справи, але не бере участі в судових засіданнях і не подавав письмових заперечень, ні яких-небудь доказів. Незважаючи на це, суд I інстанції відмовив в задоволенні вимог позивача, а суд II інстанції вже утретє відклав розгляд справи для надання банку можливості взяти участь в судовому засіданні і надати докази на підтвердження повідомлення, причому, на думку одного з суддів колегії, усно висловленої в судовому засіданні, виписка з реєстру кореспонденції банку може бути належним доказом повідомлення (змагальність і рівність сторін суперечки при такому підході не викликає сумнівів). Вважаю, що таке повідомлення повинне вирушати рекомендованим або цінним листом з описом, по аналогії з порядком напряму судових повісток, оскільки напрям звичайного листа не дає можливості достовірно з'ясувати факт і дату повідомлення позичальника, з якою якраз і набуває чинності одностороннє підвищення процентної ставки. Витяг з власного реєстру кореспонденції банка не може вважатися належним і достатнім доказом повідомленняоскільки готується зацікавленою особою і може бути виготовлена у будь-який час. У інших (не кредитних) спорах такі докази за відсутності поштових квитанцій зазвичай оцінюються судами критично! У чому ж тоді різниця між кредитними спорами і усіма іншими?
У цій статті я привела лише декілька з численних справ з власної практики, які яскраво ілюструють порушення засадничих принципів судочинства при розгляді судами кредитних суперечок. І хоча, врешті-решт, справедливість в двох з цих суперечок поновилася в судах вищестоящих інстанцій, а розгляд третього не закінчений, я упевнена, що значно більше позичальників що не мають належної правової допомоги або достатніх душевних сил для боротьби в аналогічних випадках стають жертвами безіменної системи, "вершителями" якої стають ті ж самі особи. Тому завданням "антикредитного" адвоката стає надання клієнтам не лише правової, але і психологічної допомоги. Незаконні дії, здійснені у зв'язку з адміністративним тиском, корупцією і заангажованістю не завжди спричиняють за собою негайну юридичну відповідальність. Проте їх наслідки описує дитячий вірш:
Рив яму лиходій на дорозі лісовій
Щоб вночі звалився перехожий.
Ось яма готова, він виліз: "Постій!
Перехожий адже вилізе теж"!
Ще дві доби розбійник потів
Летіла з ями земелька.
Спробував вилізти, але не зумів
Тоді усміхнувся: "Годиться".
