Без права листування?

У суспільній свідомості вже настільки міцно закріпився образ "міліційного беззаконня", що частенько навіть цілком законні, хоча і дуже жорсткі, дії співробітників правоохоронних органів сприймаються як черговий його прояв. До того ж це прекрасно уживається з іншим поширеним штампом про повну безправність будь-кого, хто з тих або інших причин потрапив у фокус уваги вартових закону.

Такий погляд не зовсім відповідає дійсності. Законодавство досить чітко обкреслює як права правоохоронців, так і громадян, з їх діяльністю так чи інакше дотичних. Є свої права у того, хто підозрюється або звинувачується в здійсненні правопорушення, і у того, хто вже відбуває покарання. Їх дотримання можна добитися, але передусім їх необхідно знати.

Серед цих прав одним з ключових є можливість спілкування з родичами (іншими близькими людьми) і адвокатом. При цьому варто пам'ятати, що це право не абсолютне, оскільки вітчизняним законодавством процедура його реалізації досить чітко регламентована.

Тут не зупинятимемося на яких-небудь заходах припинення, які не пов'язані з позбавленням волі, оскільки якраз вони-то ніяких обмежень на спілкування не накладають. Поговоримо лише про ті випадки, які в народі об'єднуються одним вираженням, - "посадити у в'язницю".

У реальності за цим узагальненням ховається декілька абсолютно різних дій правоохоронців. Залишаючи осторонь розгляд справ про админправонарушениях, в процесі або за результатами якого теж можна виявитися ізольованим від суспільства, необхідно виділяти:

1) затримання підозрюваного в здійсненні злочину;

2) утримання під вартою підозрюваного або звинувачуваного;

3) відбуття покарання у вигляді позбавлення волі.

Порядок застосування кожної з цих заходів має свої особливості. Загальне в них, мабуть, лише одно - уповноважений орган обмежує свободу пересування і спілкування тієї або іншої особи.

Особливості затримання і узяття під варту

Першим за часом застосування являється затримання особи, підозрюваної в скоєнні злочину, порядок якого регулюється Карно-процесуальним кодексом. Здійснюється воно співробітниками правоохоронних органів - слідчими, оперуповноваженими, прокурорами і їх помічниками. Санкції суду на таку дію не потрібно. У ряді виняткових випадків затримання мають право проводити і інших осіб, що мають статус органу дізнання, наприклад, капітани морських суден.

Термін затримання дуже сильно обмежений - не більше 72 годин (ч. 8 ст. 106 КПК). Також обмежено і число підстав для затримання. По суті йдеться про те, що правоохоронці можуть законно затримати лише того, кого застали безпосередньо в процесі здійснення злочини, або того, на кого недвозначно вказують свідчення свідків або інші докази. Крім того, підозрюваного в здійсненні злочину, за який не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, взагалі заборонено затримувати (ч. 1 ст. 106 КПК). Втім, сказане вище не виключає, що за наявності підстав така особа не може бути піддана адміністративному затриманню, порядок якого дещо відрізняється (його ми в цій статті розглядати не будемо).

При цьому необхідно враховувати, що затримання в карному процесі є одним з видів попереднього укладення.

Другим його видом є утримання під вартою. Воно може йти безпосередньо за затриманням, а може застосовуватися незалежно від того, чи затримувалася раніше ця людина.

Головна його відмінність від затримання полягає в тому, що узяття під варту можливо тільки з санкції суду. Термін утримання під вартою за умовчанням повинен складати не більше 2 місяців, але може бути продовжений до 18 місяців (ст. 156 КПК).

Як і затримання, утримання під вартою може згідно із законом застосовуватися далеко не до усіх. Так, взагалі не може бути поміщений в СІЗО людина, що звинувачується в скоєнні злочину, за яке загрожує максимум штраф у розмірі 3000 неоподатковуваних мінімумів (51000 гривен).

Крім того, якщо людина не має судимості, то в законному порядку він ризикує опинитися в камері тільки в одному з двох випадків :

1) йому у разі визнання винності загрожує більше 5 років позбавлення волі;

2) він ухиляється від слідства, перешкоджає йому або продовжує злочинну діяльність.

Як у разі затримання, так і у разі утримання під вартою на "арештанта" поширюються усі приписи Закону "Про попереднє укладення".

Реалізація права на спілкування в СІЗО

У ст. 2 ці Закони чітко вказана одна з цілей застосування обмежень до обвинуваченого або підозрюваному: "запобігання … перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю". Ясна річ, що досягти цієї мети можна тільки шляхом ізоляції (у визначених законодавством межах) людини від зовнішнього світу.

Тому спілкування із зовнішнім світом для затриманого, виходячи з норм Закону, зводиться до реалізації прав на:

1) побачення;

2) листування.

Осібно коштує право на отримання посилок. Але детально про нього писати не варто, оскільки воно не передбачає яких-небудь дій саме "в'язня" СІЗО. Цей варіант зв'язку - суто односторонній.

При цьому усе спілкування, за винятком побачень із захисником, проходить під контролем адміністрації місця укладення.

Право на побачення під час попереднього укладення

Побачення можуть надаватися з необмеженим колом осіб. Але можливі вони тільки з дозволу слідчого, дізнавача або судна, які займаються цією конкретною справою. При цьому, як правило, побачення надаються не частіше за 1 раз в місяць, а їх тривалість (яку визначає адміністрація СІЗО) не перевищує 4 годин.

Варто враховувати, що п. 4.5 Правив зміст осіб, узятих під варту, і засуджених в слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань, затверджених наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 20.09.2000 № 192, досить жорстко регламентує процедуру побачень. Зокрема, під час цих зустрічей обов'язкова присутність одного із співробітників СІЗО і заборонена передача яких-небудь речей, документів, грошей, а також спілкування знаками (окрім спілкування глухонімих). У разі порушення будь-якого з правил побачення адміністрація має право негайно його припинити.

Єдиний, з ким можна зустрічатися без яких-небудь обмежень, - це захисник. Адміністрація СІЗО, у свою чергу, зобов'язана вжити усі заходи до того, що б відомості, повідомлені під час цих побачень, не сталі відомі кому-небудь, окрім учасників зустрічі.

Право на листування під час попереднього укладення

Аналогічним чином жорстко регламентується право на листування. Так, згідно ст. 13 Закону усе листування, за деякими виключеннями, підлягає перегляду адміністрацією СІЗО. Цих виключень не так вже і багато - це листи, адресовані захисникові, прокуророві, омбудсменові, Європейському суду з прав людини і інших подібних міжнародних органів, а також відповіді на них.

Для того, щоб писати листи, в камері дозволяється мати письмове приладдя і папір.

Чи дозволені інші способи спілкування в СІЗО?

Про які-небудь інші способи спілкування із зовнішнім світом, наприклад телефонних переговорах і інших електронних способах зв'язку, Закон взагалі не згадує. Втім, це не означає, що їх можна використовувати за принципом "усе, що не заборонено, дозволено", оскільки це б суперечило одному із завдань попереднього укладення : ізоляції особи, яка може вплинути на хід слідства відносно нього. Досягти виконання цього завдання можна тільки шляхом максимального обмеження усіх його контактів.

Таким чином, цілком логічно говорити про те, що людині, що знаходиться в СІЗО, заборонені будь-які способи контакту із зовнішнім світом, окрім побачень і листів. Тобто телефонні переговори, відсилання електронних листів, СМС, ММС, спілкування в соціальних мережах і т. п. йому законодавством не дозволені.

Чи можна мати в СІЗО при собі засоби зв'язку, не використовуючи їх?

Можна заперечити, що сучасний мобільний телефон, комп'ютер, смартфон і т. д. - це не просто засіб зв'язку. З його допомогу можна робити немало інших речей, наприклад, знайомитися з матеріалами справи або читати книги. Чи так можна в СІЗО зберігати при собі подібний пристрій для використання в не пов'язаних із спілкуванням із зовнішнім світом цілях?

Для того, що б відповісти на це питання, варто розібратися, які речі можна проносити в камери. Частина 3 статті 7 Закону вказує, що при собі затриманий може залишити тільки ті речі, які прямо дозволені до зберігання, але цього переліку Закон не встановлює.

Зате Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засудженихзатверджені наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 20.09.2000 № 192, дають цілком вичерпну відповідь.

Абзац 10 пункту 5 цих Правил вказує, що в камері затриманий має право зберігати тільки речі, перераховані в пункті 10 Правив. Цей список є винятковим і не включає ні мобільні телефони, ні комп'ютери, ні які-небудь інші електронні прилади, за винятком телевізорів (їх можна мати, але не більше ніж по одному на камеру).

Усі речі, заборонені до зберігання або обмеження, що перевищують, по кількості (як що знаходяться при затриманому під час доставки в СІЗО, так і що пізніше прийшли в посилках), адміністрація вилучає. Ці речі зберігаються в спеціально відведених для цього приміщеннях, до яких ув'язнений доступу не має. Отримати ці предмети на руки він може тільки при звільненні. Виключення - "понадштатні" речі: наприклад, "зайві" коробки сірників, які можуть видаватися ув'язненому у міру витрачення тих, які знаходяться в камері.

Таким чином, зберігання при собі, а отже і використання, мобільних телефонів і комп'ютерів в СІЗО забороняється.

Прекрасна ілюстрація цьому виводу - визначення ВАСУ від 12.05.2010 у справі № До-11143/10у якому суд чітко вказав, що комп'ютер в камері СІЗО є табу.

Право засудженого на спілкування

З самої назви розділу зрозуміло, що йдеться вже про людей, визнаних судом винними в скоюванні злочинів і засуджених до покарання у вигляді позбавлення волі. Здавалося б, до них повинні застосовуватися ще жорсткіші вимоги, проте це не зовсім так.

Основний документ в цій сфері - Карно-старанний кодекс - передбачає для ув'язнених дещо ширший перелік способів спілкування із зовнішнім світом, ніж для осіб, що містяться під вартою в процесі слідства. Пояснення цьому просте і логічне: ув'язнені вже визнані винними і не можуть перешкодити здійсненню правосуддя відносно себе, а обмеження їх спілкування переслідує передусім мету недопущення повторного здійснення ними злочинів.

Тому ув'язненим за законодавством доступні:

1) листування;

2) короткострокові і довгострокові побачення;

3) телефонні переговори;

4) короткострокові виїзди за межі колоній (може надаватися тільки дуже малому числу ув'язнених, тому в статті описуватися не буде).

Право на листування і побачення в колонії

Правила листування ув'язнених регламентуються ст. 113 УИК і практично не відрізняються від правил листування "мешканців" СІЗО. Усі також листи і телеграми є видимими адміністрацією, за винятком листів все тим же адресатам - захисникові, прокуророві, омбудсменові, Європейському суду з прав людини - і їх відповідей. В наявності один-єдиний "бонус": адміністрація може дозволити листування з іншими засудженими, навіть якщо вони не є родичами.

Короткострокові побачення майже повністю відповідають побаченням в СІЗО. Так само вони проводяться в спеціальних приміщеннях у присутності представника адміністрації, а тривалість складає до 4 годин. Періодичність їх надання може мінятися і залежить від багатьох чинників - рівня безпеки колонії, поведінки засудженого і т. п.

У свою чергу, довгострокові побачення аналога в СІЗО не мають. Надаються вони виключно для зустрічей з найближчими родичами на строк до 3 діб і проходять вже без контролю адміністрації. У наявності деяке послаблення режиму, тому не дивно, що доступні вони далеко не усім ув'язненим.

Варто відмітити, що родичі засудженого, прибулі для довгострокового побачення, зобов'язані здати усі речі, заборонені до зберігання і використання в колоніях. У разі наявності у адміністрації підозр про наміри здійснити нелегальну передачу під час такого побачення може бути проведений огляд речей і одягу прибулих. При цьому необхідно мати на увазі, що відмова від проходження такого огляду спричиняє за собою відміну побачення.

Право засудженого на телефонні розмови

Телефонні розмови є ще одним "бонусом" в порівнянні з СІЗО. Стаття 110 УИК встановлює, що ці розмови повинні проходити під контролем адміністрації, але якого-небудь обмеження їх кількості і тривалості не передбачається. Єдина заборона - не можна дзвонити по телефону іншим засудженим.

Детальніше порядок здійснення телефонних переговорів згідно ч. 7 ст. 110 Кодексу має бути встановлений підзаконним НПА.

Таким актом є Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покараньзатверджені наказом Державного департаменту з питань виконання покарань № 275 від 25.12.2003. Абзац 10 пункту 46 цих Правил вказує, що для телефонних розмов засуджених використовується телефон чергової частини або спеціальний таксофон. Інших способів реалізації права на телефонні переговори не передбачається.

Отже, мобільний телефон в якості легального засобу комунікацій законодавство не передбачає.

При цьому варто звернути увагу також на абз. 36 п. 29 вказаних Правил, який забороняє засудженим зберігати і використовувати речі, перераховані в додатку 9 до Правил. Абзац 9 цього застосування чітко вказує, що до таких заборонених предметів належать і мобільні телефони, і будь-яка комп'ютерна техніка.

Таким чином, в законодавстві існує пряма заборона на зберігання і використання як мобільних телефонів, так і комп'ютерів засудженими, такими, що знаходяться в місцях відбуття покарань.

Висновок

Можна сперечатися з приводу того, чи виправдані заборони на використання сучасних засобів комунікації мешканцями СІЗО і колоній. Також можна говорити, що в цьому питанні законодавство сильно відстало від вимог часу. Проте така заборона в законодавстві на даний момент є, виключень з нього не передбачено і виконувати відповідні норми необхідно (як, втім, і будь-які інші чинні закони).

На практиці, звичайно ж, ці заборони часом обходяться. Але це однозначно є порушенням закону і у разі виявлення спричиняє за собою малоприємні наслідки як для затриманого або засудженого (приміщення в штрафний ізолятор, карцер або інше стягнення), так і для співробітників СІЗО або колонії, що допустили таке порушення.

Олександр Попов, головний редактор аналітичного видання "ЮРИСТ & ЗАКОН"

ОКРЕМА ДУМКА:

"Я проти поголовної гуманізації, але за осмислене обмеження прав людини і громадянина при його зіткненні з карною юстицією"

Євгеній Солодко, глава адвокатської групи "Солодко і Партнери"

Хотів би, у свою чергу, розділити питання дві складові - право на спілкування осіб незасуджених і осіб засуджених. У цьому принципова різниця. Із засудженими усе зрозуміло - скоєний злочин, провина судом встановлена і покарання визначене. "Сидить" собі громадянин, спокутує провину перед суспільством і користується тими правами, які йому покладені.

Інша справа - затримані в порядку ст.115 КПК і слідчо-заарештовані, тобто ті, кому у кримінальній справі визначений запобіжний захід у вигляді утримання під вартою. Хто ці люди? Їх можна визначити як підозрюваних слідство припускає, що вони можуть бути причетні до скоєння злочину, т.е їх провині не встановлена. Наскільки тоді правомірне їх обмеження в спілкуванні? Про свинські умови утримання я навіть не говорю, про це написано досить, тільки марно. Нехай особа обмежена в пересуванні, але чому воно має бути обмежене в спілкуванні з близькими? Чому не може вести з ними телефонні переговори та ще і за свій рахунок?

Мені відомі немало випадків, коли обличчя знаходилося під вартою, а в цей час помирали його батьки. А якщо його провина надалі не підтвердиться? Як держава спокутуватиме перед такою людиною позбавлення його права сказати останні слова покійному, хто стане перед ним навколішки і вибачиться? Слідчий? Сильно сумніваюся, та і законом, знову ж таки, не передбачено. Я проти поголовної гуманізації, але за осмислене обмеження прав людини і громадянина при його зіткненні з карною юстицією. Трагедій і помилок для аналізу більш ніж достатньо. Осібно коштують адміністративно затримані. З моменту такого затримання в здійсненні адміністративного правопорушення, що передбачає адміністративний арешт, особа вже фактично таке покарання несе. Чи повинно цю особу нести ще і додаткове покарання у вигляді обмеження/позбавлення права на спілкування? Чи містить це обмеження виховну функцію або є просто інквізиційним примусом держави? Чи справедливо це? Нехай кожен для себе відповість на ці питання, чинний закон їх вже дозволив.