Правосуддя в небезпеці?

Підписаний Президентом 27 липня Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон) замінює собою діючі на сьогодні Закони України "Про судоустрій України", "Про статус суддів" і "Про порядок обрання на посаду і звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України".

На жаль, такої кількості положень ухваленого Закону, що суперечать нормам Конституції України і рішенням Конституційного суду, в Україні ще не приймали. Тільки порівняльна таблиця до Закону підготовлена до другого читання полягає із понад 200 листів і включає більше 500 поправок і пропозицій до проекту, що ще раз говорить про недосконалість і суперечність цього Закону.

Зокрема, новий Закон вступає в протиріччя з:

- ч. 1 ст. 10 Конституцій України, рішенням Конституційного Суду України №10-рп/99 від 14.12.1999якими однозначно визначено, що органи судової влади при здійсненні правосуддя повинні користуватися виключно державною мовою - українською. Рівність при здійсненні судочинства досягається тим, що усі особи, що беруть участь в справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання (тобто користуватися) рідною мовою або мовою, якою вони володіють, знайомитися з матеріалами справи, судовими рішеннями і тому подібне, користуватися при цьому послугами перекладача.

Цей правовий механізм, не порушуючи рівності осіб перед законом і судом, не ущемляючи їх права і свободи, якою б мовою вони не володіли і, не надаючи переваг представникам будь-якої національної меншості, забезпечує головна конституційна вимога в мовному питанні - ведення судочинства виняткове на державній мові.

- п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституцій України. Оскільки створення (а, означає, і ліквідація) судів віднесене Конституцією України до повноважень Президента України, питання визначення кількості суддів в судіякий також є засадничим і безпосередньо пов'язаний з утворенням суду, також повинен вирішуватися главою держави, а не міністром юстиціїяк встановлено в ст. 19 Закону.

- ч. 1 ст. 131 Конституції України, рішенням Конституційного суду України № 14-рп/2001 від 16 жовтня 2001 (справа про призначення суддів). Зі змісту положень Основного Закону України не виходять повноваження Вищої ради юстиції на внесення представлень як про призначення суддів на адміністративні посади у судах, так і про звільнення з цих посадвстановлені в ст. 20 Закону. Цій нормі Конституції суперечить і ч. 2 ст. 76 Законуякій віднесено до повноважень Вищої ради юстиції порядок розгляду скарг з питань відмови в рекомендації кандидата для обрання на посаду судді безстроково.

- ч. 3 ст. 125 Конституцій Українич. 3 і ч. 4 ст. 127 Конституцій України, рішенням Конституційного Суду України № 20-рп/2003 від 11 грудня 2003. У протиріччя вказаним нормам ч. 2 ст. 31 Закону до вищих спеціалізованих судів віднесений Вищий спеціалізований суд України по розгляду цивільних і карних справ. При цьому, згідно ст. 32 Законидо повноважень кожного вищого спеціалізованого суду віднесений розгляд "справ відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку". Отже, фактично йдеться про утворенні окремого касаційного суду для розгляду цивільних і карних справ. Між тим положення про Вищий спеціалізований суд України по розгляду цивільних і карних справ за змістом повторюють ті положення чинного законодавства, які визнані неконституційними.

- ч. 2 статті 125 Конституцій України. Так ст. 38 Закону до повноважень Верховного Суду не віднесено узагальнення судової практики і прийняття документів з цього питання. Набуття чинності Закону в його нинішньому вигляді несе в собі загрозу повного руйнування однакового застосування положень законодавства судами і формування декількох відособлених один від одного і замкнутих на відповідні вищі спеціалізовані суди різновидів судової практики, в кожному з яких по-різному інтерпретуватимуться і застосовуватимуться одні і ті ж положення законів.

- ч. 1 ст. 89 Конституцій України. Так ч. 2 ст. 78 Закону комітети Верховної Ради України відстороняються від участі в розгляді питання про обрання суддів.

Також суперечить чинному законодавству і порядок функціонування автоматизованої системи документообігу що затверджується Радою суддів України (ч. 5 ст.15 Закону)який не є органом державної влади і тому не може мати права приймати або стверджувати нормативно-правові акти України.

Крім того ч. 6 ст. 79 Закону встановлено, що "у разі неотримання кандидатом на посаду судді безстроково, кількості голосів, певною частиною четвертої цієї статті, знову проводиться голосування". Таким чином, у разі відхилення парламентом запропонованої для обрання кандидатури від законодавців вимагається голосувати знову, поки ця кандидатура не буде вибрана.

Законом не встановлюється термін, впродовж якого допускається подача заяви про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Тому відповідальність суддів за допущені ними порушення за проектом стає "безстроковою". Тобто суддю можуть притягнути до відповідальності за порушення термінів розгляду справи, допущене їм навіть 15 років тому. Що є черговим механізмом тиски на суддю.

Окрім цього передбачене Законом право Вищого господарського суду України здійснювати допуск судового рішення для його перегляду Верховним Судом України не лише практично зробить неможливим такий перегляд і створить умови для зловживаньале і порушить загальновизнаний принцип судочинства, згідно з яким справа в межах однієї інстанції розглядається судом саме цієї інстанції. Ухваленим Законом Верховний суд України не має права приймати рішення по суті суперечкищо фактично робить неможливим формування однакового застосування законодавства в конкретних справах. Так само некоректними і підлягаючими виключенню, є аналогічні по сенсу зміни в ГПК, КАСУ і КПК.

Окрім усього перерахованого хочеться окремо відмітити, на мій погляд, передчасну ліквідацію військових судівщо може викликати колапс при розгляді цієї категорії суперечок. Фактично, військовослужбовці і прирівняні до них особи, будуть позбавлені належного і кваліфікованого судового захисту з питань проходження військової служби, дотримання умов контракту, соціального і правового захисту, захисту честі і гідності.

Аналогічні укладення викладені і у виведенні Головного науково-експертного управління і зауваженнях Головного юридичного управління Апарату Верховної ради України, але так і не враховані в останній редакції Закону.

На мій погляд, ухвалений Закон вимагає ще дуже серйозного доопрацювання щоб уникнути руйнування судової системи України в цілому. Залишається надія, що Верховний Суд України, як суб'єкт права на конституційне представлення, згідно ст. 40 Закону України "Про Конституційний суд України"все-таки звернеться з відповідним конституційним уявленням про визнання окремих положень ухваленого Закону неконституційними.