Активна інформаційна політика правоохоронних органів стала невід'ємною складовою сучасного кримінального провадження. НАБУ, ДБР, Національна поліція, СБУ, прокуратура регулярно інформують громадськість про затримання, повідомлення про підозру, проведення слідчих (розшукових) дій. Проте останніми роками сформувалася значно більш дискусійна практика - оприлюднення під час досудового розслідування аудіо- та відеоматеріалів негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), стенограм приватних розмов, листування, які сторона обвинувачення вважає доказами вини конкретної особи. Така практика породжує дискусію: де закінчуються межі легального інформування суспільства і починається втручання в основоположні права людини?
Варто зауважити, що публічність судового розгляду є складовою справедливого суду, що гарантовано ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. Це обумовлено тим, що суспільство має законний інтерес знати про розслідування корупційних, насильницьких, воєнних та інших кримінальних правопорушень, особливо коли йдеться про кримінальні правопорушення, які викликали суспільний резонанс. Правоохоронні органи, своєю чергою, мають інформувати суспільство про результати своєї діяльності.
Однак не варто ототожнювати інформування суспільства про хід і обставини розслідування та публічну демонстрацію доказів винуватості конкретної особи. Особливо гостро ця проблема постає щодо матеріалів НСРД, адже під час їх проведення відбувається втручання у найбільш захищені сфери - право на особисте і сімейне життя, таємницю телефонних переговорів, електронної кореспонденції та інших форм спілкування (статті 31, 32 Конституції України). Саме тому ч. 1 ст. 246 КПК України визначає НСРД як різновид слідчих дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом.
Тобто вихідною презумпцією законодавця є не публічність НСРД, а їх конфіденційність. Звідси виникає ключове питання: чи може матеріал, який держава отримала внаслідок таємного втручання в приватне спілкування виключно для цілей кримінального провадження, надалі перетворюватися на контент офіційного сайту, YouTube-каналу, Telegram-каналу чи сторінки правоохоронного органу в соціальній мережі?
Найвагомішим аргументом на користь можливості оприлюднення матеріалів досудового розслідування є положення ст. 222 КПК України, де закріплено, що розголошення відомостей досудового розслідування допускається з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, який вони визнають можливим. Проте цю норму не можна тлумачити ізольовано. Якби ст. 222 КПК України створювала абсолютне право прокурора визначати будь-який обсяг публікації, це означало б, що письмовим дозволом прокурор міг би фактично усунути дію конституційної гарантії права на приватність, що суперечить принципу верховенства права. Тому ст. 222 КПК доцільно розуміти як процесуальну передумову, але не як самодостатню правову підставу будь-якого оприлюднення. Інакше кажучи: письмовий дозвіл прокурора відповідає на питання "чи дозволив прокурор розголошення?", але ще не дає відповіді на питання "чи мав він право дозволити саме таке розголошення, у такому обсязі, з такою метою і в такий спосіб?". Це принципово різні питання.
На наше переконання, до матеріалів НСРД повинні застосовуватися більш суворі (спеціальні) стандарти, ніж до звичайної інформації, отриманої під час досудового розслідування. Причина очевидна: інформація надана не добровільно і не отримана з відкритих джерел, а шляхом прихованого втручання у сферу приватності.
Варто зауважити, що судовий дозвіл на втручання в приватне спілкування надається для досягнення певної процесуальної мети - отримання доказів. З цього не випливає автоматичне право сторони обвинувачення надалі поширювати отриману інформацію серед необмеженого кола осіб. Інакше виникає парадокс: слідчий суддя дозволяє таємно втрутитися у приватність людини для розслідування кримінального правопорушення, а сторона обвинувачення самостійно змінює мету використання отриманих відомостей - із процесуального доказування на публічну комунікацію. Саме зміна мети використання інформації є одним із центральних аспектів цієї проблеми.
Вищенаведене підтверджується судовою практикою. Так, Велика Палата Верховного Суду постановою від 14 травня 2026 року у справі № 990SCGC/32/25 (провадження № 11-275сап25) залишила без змін рішення Вищої ради правосуддя від 3 червня 2025 року № 1192/0/15-25. У вказаних рішеннях Верховний Суд дійшов висновку щодо можливості використання протоколів НСРД під час дисциплінарного провадження. Тобто розсекречена інформація може передаватися компетентному дисциплінарному органу для виконання його законних функцій. Проте такий підхід не створює загального правила, відповідно до якого той самий матеріал може бути викладений у відкритий доступ.
Практика у кримінальному праві тримається на доказах, деталях і вчасній інформації. LIGA360 забезпечує все це в одному рішенні. Використовуйте можливості LIGA360, щоб знаходити потрібну інформацію для аргументації та формування позиції захисту.
Отже, не слід ототожнювати поширення матеріалів НСРД серед невизначеного кола осіб та їх використання в іншій юридично регламентованій процедурі. Адже процедура використання в дисциплінарному провадженні інформації, отриманої в результаті проведення НСРД, передбачає такі компоненти: визначений адресат - юридично встановлена процедура - визначена мета - процесуальні гарантії - компетентний орган, який оцінює інформацію. Використання інформації, отриманої в результаті проведення НСРД, для інформування громадськості про хід досудового розслідування має зовсім іншу правову природу та передбачає такі складові: необмежене коло адресатів - медійне поширення - відсутність процедури перевірки - відсутність права на заперечення - практично необмежене тиражування.
Наведене засвідчує, що судову практику щодо допустимості цільового передання розсекречених матеріалів не можна автоматично переносити на публікацію матеріалів НСРД у медіапросторі.
Окрім цього, у рішенні ЄСПЛ у справі "Craxi (No. 2) v. Italy" від 17 липня 2003 року вказано, що законність самого прослуховування телефонних розмов і законність подальшого поширення результатів перехоплення - це різні питання. Якщо держава цілком законно отримала доступ до приватної комунікації, це не означає автоматичної законності її подальшого оприлюднення. Органи влади зобов'язані забезпечити безпечне зберігання перехоплених розмов, які не стосуються обставин кримінального правопорушення. Особи, винуваті у витоку такої інформації, мають притягатися до відповідальності. Саме ця теза має бути перенесена на українські реалії.
Слід зауважити, що стосовно матеріалів, одержаних за результатами проведення НСРД, КПК України передбачає спеціальні правила захисту. Так, показовою є логіка ст. 255 КПК України щодо інформації, яку прокурор не визнає необхідною для подальшого використання у кримінальному провадженні. Законодавець установлює для неї не режим потенційної публічності, а режим знищення, заборони використання для цілей, не пов'язаних із кримінальним провадженням, і заборони ознайомлення з нею учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб. Це демонструє загальну законодавчу концепцію: НСРД є інструментом доказування, а не інформаційним ресурсом.
Для використання матеріалів НСРД під час доказування КПК України передбачає процедуру їх розсекречування. Проте в практиці часто змішуються три абсолютно різні юридичні операції: розсекречення матеріалу, його процесуальне використання та оприлюднення для необмеженого кола осіб. Між цими діями не можна ставити знак рівності. Адже розсекречення означає зміну режиму секретності відповідного матеріального носія. Але після розсекречення нікуди не зникають право на приватність, на захист персональних даних, презумпція невинуватості, вимоги справедливого судового розгляду, права третіх осіб, принцип цільового використання інформації. Тому твердження: "матеріал розсекречений, отже, його можна опублікувати" є юридично хибним.
Варто також зазначити, що публікація в пресі матеріалів досудового розслідування має негативний вплив на майбутній судовий розгляд. Хоча професійний суддя здатний абстрагуватися від повідомлень у медіа, проте ця проблема значно ширша. Справедливість має не тільки існувати фактично, але й бути видимою для суспільства. Якщо один державний орган протягом року переконує суспільство в тому, що конкретна особа вчинила кримінальне правопорушення, демонструючи відібрані докази, а потім інший державний орган має незалежно вирішити питання про винуватість, виникає об'єктивне питання щодо зовнішнього сприйняття справедливості процедури. Особливо небезпечним є публічне обговорення доказових матеріалів, які суд ще не визнав допустимими доказами. Можлива ситуація: суспільство вже побачило "запис хабаря", який суд через два роки визнав недопустимим доказом. Тобто юридично суд не може враховувати цей матеріал, але суспільний "вирок" уже винесено.
Отже, КПК України хоч і досить детально регулює процесуальну форму проведення НСРД, але не дає відповіді на питання: чи може орган досудового розслідування перетворити результати НСРД на публічний медіаконтент до закінчення судового розгляду. Пропонуємо публічну комунікацію щодо інформування суспільства про кримінальні провадження поділяти на такі форми:
- загалом допустиме інформування - це повідомлення про: факт здійснення розслідування, правову кваліфікацію, затримання, повідомлення про підозру, загальну фабулу підозри, застосований запобіжний захід, проведення процесуальних дій, передачу обвинувального акта до суду. Проте з обов'язковим дотриманням вимог презумпції невинуватості - "підозрюється", "за версією слідства", "слідство перевіряє", "сторона обвинувачення вважає...";
- підвищений ризик обмеження прав людини - оприлюднення інформації, отриманої під час проведення гласних слідчих (розшукових) дій, розголошення якої супроводжується втручанням у права людини, зокрема у право на повагу до приватного життя та приватне спілкування (переказ приватних розмов, демонстрація фрагментів листування, фото- чи відеозаписів, цитування документів). Оприлюднення потребує обґрунтування нагальної потреби;
- недопустимість інформування (окрім виняткових випадків) - оприлюднення матеріалів НСРД (аудіо-, відеоконтроль особи, аудіозаписи приватного спілкування, приватне листування третіх осіб), розголошення медичної, сімейної чи інтимної інформації. У цих випадках повинна діяти презумпція нерозголошення, яку можна спростувати лише за наявності надзвичайно вагомих підстав.
Василь Фаринник,
старший партнер адвокатського об'єднання CREDENCE,
доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України