Одна з основних гарантій справедливого судочинства - ухвалення рішення на підставі допустимих доказів. Це не просто формальна вимога кримінального процесу: від допустимості доказу залежить, чи зможе суд покласти його в основу вироку, а сторона захисту оскаржити законність його отримання.
Остання судова практика показує, що самого факту процесуального порушення вже не завжди достатньо, щоб визнати доказ недопустимим. Суди дедалі частіше оцінюють, наскільки істотним було порушення, чи воно обмежило права особи та чи вплинуло на законність і достовірність доказів.
Цей підхід особливо помітний у справах, що стосуються обшуків, негласних слідчих (розшукових) дій, електронних доказів, порушення правил підслідності та строків внесення відомостей до ЄРДР. Водночас у деяких випадках Верховний Суд, навпаки, займає жорстку позицію та прямо пов'язує процесуальне порушення з недопустимістю доказів.
Розберімо, які підходи вже сформувалися у практиці 2026 року, де суди відходять від формалізму, а де порушення процедури все ще може зруйнувати доказову базу.
Відсутність повної технічної фіксації під час розгляду клопотання про обшук тягне недопустимість отриманих доказів
Частиною 4 статті 234 КПК України передбачено, що клопотання про обшук розглядається в суді в день його надходження за участю слідчого або прокурора.
У системному зв'язку з положеннями ч. 4 ст. 107 КПК України свідчить, що ця норма передбачає обов'язковість повної технічної фіксації судового засідання під час розгляду такого клопотання.
Відповідно, незастосування технічних засобів фіксування судового засідання під час розгляду клопотання про обшук є порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Правову позицію щодо наслідків такого порушення сформулювала Об'єднана палата Касаційного кримінального суду в постанові від 19 січня 2026 року у справі № 336/4830/22.
Суд дійшов висновку, що відсутність повної технічної фіксації судового засідання під час розгляду клопотання про обшук є істотним порушенням вимог КПК України, яке впливає на допустимість доказів, отриманих під час проведення обшуку.
Обґрунтовуючи цей висновок, суд зазначив, що ч. 4 ст. 234 Кримінального процесуального кодексу визначає: клопотання про обшук розглядається за участю слідчого або прокурора, а отже, під час його розгляду слідчим суддею кримінальне провадження підлягає обов'язковому фіксуванню за допомогою технічних засобів. За таких обставин постановлення слідчим суддею ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи без проведення повної технічної фіксації засідання тягне за собою відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 87 КПК визнання недопустимими доказів, отриманих під час виконання такої ухвали.
Аналогічний підхід уже відображається й у практиці Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду. Зокрема, в ухвалі від 10.03.2026 у справі № 991/1214/26 суд врахував зазначену правову позицію Верховного Суду під час оцінки допустимості доказів.
Сформований Верховним Судом підхід має важливе практичне значення для забезпечення права на захист, оскільки надає стороні захисту додатковий процесуальний інструмент для перевірки законності постановлення ухвали про дозвіл на проведення обшуку та, відповідно, допустимості доказів, отриманих унаслідок його проведення.
У зв'язку з цим стороні захисту доцільно звернутися до суду, який постановив ухвалу про дозвіл на обшук, із клопотанням про надання технічного запису судового засідання. Це дасть змогу перевірити, чи здійснювалася повна технічна фіксація розгляду клопотання про обшук. Якщо буде встановлено її відсутність, сторона захисту може порушувати питання про визнання недопустимими доказів, отриманих під час проведення такого обшуку.
Оцінка судом доказів, отриманих під час обшуку
Стаття 94 КПК України передбачає, що суд оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності й взаємозв'язку для ухвалення процесуального рішення.
У вироку від 19.01.2026 у справі № 991/854/24 Вищий антикорупційний суд зазначив, що під час оцінки допустимості доказів визначальним є не сам факт порушення окремих процесуальних вимог, а те, чи призвело таке порушення до обмеження прав учасників кримінального провадження або чи вплинуло воно на достовірність отриманих доказів.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 235 КПК України ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень, передбаченим цим Кодексом, а також містити відомості про житло, інше володіння особи або їх частину, які мають бути піддані обшуку.
У кримінальному процесі перевагу отримує той, хто раніше бачить зміни в підходах судів. LIGA360 допомагає перетворювати нові правові позиції на сильні аргументи. Спробуйте ці можливості у своїй роботі з тестовим доступом до LIGA360.
У зазначеній справі сторона захисту вказувала, що ухвала слідчого судді містила недоліки щодо ідентифікації місця проведення обшуку, оскільки в ній було зазначено інший номер будинку, ніж той, у якому фактично проводився обшук. На думку захисту, така невідповідність свідчила про проведення обшуку поза межами наданого судом дозволу та була підставою для визнання доказів недопустимими.
Оцінюючи ці доводи, суд звернув увагу на те, що обшук проводився за участю власника житла, понятих та адвокатів, а перед його початком особі було вручено ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку.
Крім того, суд зазначив, що сама по собі невідповідність номера будинку, в якому фактично було проведено обшук, номеру будинку, зазначеному в ухвалі слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку, не свідчить про проведення обшуку без дозволу слідчого судді чи з істотним відхиленням від умов цього дозволу. А отже, не свідчить і про істотне порушення прав, свобод та законних інтересів.
Наведена правова позиція демонструє сучасний підхід судової практики до оцінки допустимості доказів. Суд виходить із того, що процесуальні порушення не повинні автоматично зумовлювати визнання доказів недопустимими. Вирішальним є встановлення того, чи було таке порушення істотним, чи воно вплинуло на реалізацію процесуальних прав учасників кримінального провадження та чи поставило під сумнів законність отримання відповідних доказів.
Порушення правил підслідності не є підставою для автоматичного визнання доказів недопустимими
Питання впливу порушення правил підслідності на допустимість доказів тривалий час залишається одним із найбільш дискусійних серед правників. У судовій практиці неодноразово висловлювалися різні підходи до того, чи є саме по собі порушення вимог ст. 216 КПК України є достатньою підставою для визнання отриманих доказів недопустимими. Однак останні правові позиції Верховного Суду свідчать про формування більш послідовного підходу до вирішення цього питання.
Для прикладу, варто звернутися до показової в цьому контексті справи № 991/7255/21, крапку в якій поставив Касаційний кримінальний суд. Під час її розгляду сторона захисту стверджувала, що досудове розслідування на початковому етапі здійснювалося з порушенням правил підслідності, передбачених ст. 216 КПК, унаслідок чого результати НСРД є недопустимими.
Кримінальне провадження було зареєстровано та розслідується слідчими СУ ГУНП у Чернівецькій області. У межах цього провадження проводилися НСРД.
Надалі підслідність кримінального провадження було визначено за Національним антикорупційним бюро України, після чого обвинувальний акт було скерувано до Вищого антикорупційного суду.
Касаційний кримінальний суд у постанові від 07.05.2026 у справі № 991/7255/21 зазначив, що доводи захисників щодо недопустимості протоколів НСРД через порушення правил підслідності та несвоєчасне визначення підслідності НАБУ є необґрунтованими.
Суд дійшов висновку, що внесення відомостей до ЄРДР і початок розслідування іншим слідчим органом самі по собі не свідчать про істотне порушення вимог КПК України та не є підставою для визнання отриманих доказів недопустимими. Обґрунтовуючи такий підхід, суд звернув увагу на необхідність забезпечення своєчасного реагування на кримінальні правопорушення, особливо корупційні, та недопущення втрати доказів на початковому етапі досудового розслідування.
Аналогічну позицію викладено в постанові Касаційного кримінального суду від 20.01.2026 у справі № 758/3123/16 та вироку Апеляційної палати ВАКС від 18.02.2026 у справі № 591/5513/16-к.
Зазначена правова позиція суду значно звужує процесуальні можливості сторони захисту щодо визнання доказів недопустимими.
Таким чином, суди фактично виходять із того, що саме по собі порушення правил підслідності не є достатньою підставою для визнання доказів недопустимими. Вирішальне значення має встановлення причинного зв'язку між допущеним порушенням і можливим обмеженням прав особи або впливом такого порушення на законність отримання доказів.
Такий підхід істотно звужує процесуальні можливості сторони захисту щодо оскарження допустимості доказів виключно з підстав порушення правил підслідності та зумовлює необхідність доведення реального впливу такого порушення на права учасників кримінального провадження або на законність отримання доказів.
Порушення строку внесення відомостей до ЄРДР не є таким порушенням, що впливає на допустимість усіх доказів
У постанові Касаційного кримінального суду від 20.01.2026 у справі № 758/3123/16 суд зазначив, що неналежне ведення ЄРДР не може спростовувати або підтверджувати належність та допустимість усього обсягу доказів, зібраних у кримінальному провадженні, а також не може спростовувати встановлені органом досудового розслідування обставини.
Під час розгляду судової справи сторона захисту стверджувала, що орган досудового розслідування порушив вимоги ст. 214 КПК України, оскільки під час внесення відомостей до ЄРДР не зазначив усіх відомих на той момент обставин кримінального правопорушення, а кримінальне провадження було зареєстровано пізніше ніж через 24 години. На думку захисту, це ставило під сумнів законність досудового розслідування та допустимість зібраних доказів.
Крім того, суд зазначив, що внесення відомостей до ЄРДР після спливу 24 годин не є таким порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке тягнуло б за собою визнання недопустимими всіх доказів, зібраних у кримінальному провадженні.
У кримінальному процесі вирішальне значення має не лише норма закону, а й те, як її застосовують суди сьогодні. LIGA360 допомагає раніше побачити зміни у судовій практиці та швидше перетворити їх на аргументи у власній справі. Тестовий доступ до LIGA360 дає можливість перевірити, як це працює на ваших професійних завданнях.
Як убачається з наведених правових позицій Верховного Суду, у судовій практиці сформувалася тенденція до відходу від формального підходу під час оцінки порушень, пов'язаних із внесенням відомостей до ЄРДР. Самі по собі недоліки реєстрації кримінального провадження, порушення строку внсення відомостей чи початок розслідування неналежним органом не розглядаються судами як безумовні підстави для визнання доказів недопустимими.
Натомість визначальним залишається те, чи призвели такі порушення до істотного обмеження прав людини або чи вплинули вони на законність отримання доказів.
Висновок
Проведений аналіз судової практики дає підстави стверджувати, що у 2026 році Верховний Суд сформував чітку тенденцію щодо оцінки допустимості доказів у кримінальному провадженні. Суди дедалі частіше відходять від суто формального підходу до оцінки процесуальних порушень і виходять із необхідності встановлення їх реального впливу на права та свободи особи, а також на законність і достовірність отриманих доказів.
Водночас такий підхід може призвести до звуження процесуальних гарантій сторони захисту, оскільки окремі порушення вимог кримінального процесуального закону можуть визнаватися судами несуттєвими навіть тоді, коли вони свідчать про недотримання норм КПК України.
Разом із тим позитивною тенденцією є сформована Верховним Судом правова позиція, відповідно до якої відсутність повної технічної фіксації судового засідання під час розгляду клопотання про обшук є підставою для визнання недопустимими доказів, отриманих під час обшуку. Такий підхід посилює судовий контроль за процедурою надання дозволу на обшук і надає стороні захисту дієвий механізм для перевірки законності проведення цієї слідчої дії.
Отже, судова практика демонструє прагнення забезпечити баланс між дотриманням процесуальної форми та ефективністю кримінального провадження. Визнання доказів недопустимими дедалі більше залежить не від самого факту порушення вимог КПК України, а від його істотності та впливу на права особи. Саме цей підхід визначатиме подальший розвиток судової практики у сфері оцінки допустимості доказів.
Максим Бехало,
юрист LCF Law Group