В одній зі своїх останніх постанов Велика Палата Верховного Суду підтвердила свою відданість гарантіям дотримання правової визначеності, сформульованих в одному з рішень ЄСПЛ, і сформувала концепцію "зв'язаності Великої Палати Верховного Суду власними правовими позиціями". Та чи завжди Суд дотримувався такого підходу? І яким має бути порядок відступлення від принципів, сформованих у практиці ЄСПЛ, і концепції, що напрацьована самою Великою Палатою Верховного Суду?
I. Ідея "зв'язаності Великої Палати Верховного Суду власною практикою": позиція Європейського суду з прав людини як орієнтир.
Спершу привернула нашу увагу постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження №?11-377апп18).
Характерною ознакою цього судового рішення є те, що в ньому Велика Палата Верховного Суду (надалі - ВП ВС, Верховний Суд) уперше обґрунтувала відступлення від своїх попередніх правових позицій із застосуванням практики Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ, ЄвроСуд), а саме Рішення ЄСПЛ у справі "Chapman v. the United Kingdom" ("Чепмен проти Сполученого Королівства") від 18 січня 2001 року, заява № 27238/95.
У § 70 цього рішення ЄСПЛ наголосив на тому, що "в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не має відступати від попередніх рішень за браком належної для цього підстави".
У п. п. 43-45 своєї постанови Верховний Суд також виклав аргументацію щодо можливих підстав для відступлення від своєї усталеної практики. Як слушно підкреслила ВП ВС, "причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту" (див. п. 43 вказаної Постанови).
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм (див. п. 45 названої Постанови).
Отож Верховний Суд пов'язує можливість відкидання своєї попередньої практики з двома основними підставами:
1) Вади ухваленого раніше рішення або ж групи рішень;
2) Зміна суспільного контексту.
У чому ж можуть полягати вади попередніх рішень? На думку ВП ВС, такими хибами треба вважати їхню неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість або ж помилковість.
Саме з підстав неефективності попередньої практики Верховний Суд у цій справі й відступив від своїх раніше сформульованих висновків.
ВП ВС навела дві причини для оновлення власної практики:
1) Неспроможність адміністративного суду без дослідження змісту правовідносин ефективно захистити порушене право.
2) Неможливість остаточного вирішення спору, адже за захистом порушеного права третя особа, що не є учасником спірних правовідносин, змушена буде звертатися до суду порядком цивільного судочинства для заперечування правомірності укладення цивільного правочину, який був об'єктом вчинення реєстраційних дій.
Отже, щоб забезпечити єдність та сталість судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду мусить мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання (п. 44 названої вище постанови Великої Палати Верховного Суду).
|
Владислав Пирогов |
II. Від ідеї до концепції: особливості правової позиції, викладеної в постанові ВП ВС від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 (провадження ВП ВС № 11-892апп18).
У вказаному судовому рішенні ВП ВС підтвердила свою відданість ідеї "зв'язаності Великої Палати Верховного Суду своїми попередніми правовими позиціями", що дає нагоду констатувати формування цілісної судової концепції, методологія якої, безперечно, сприяє утвердженню верховенства права в Україні.
Та зміст цієї постанови ВП ВС все-таки не дає змоги чітко визначити, якими мотивами керувався Суд, змінюючи свою попередню практику.
Фактично обґрунтування Верховного Суду зводиться до того, що в разі розгляду справи за правилами цивільного судочинства перед судом обов'язково постане питання правомірності дій посадовця.
А оскільки в межах цивільного процесу суд не може оцінювати правомірність чи неправомірність дій суб'єктів публічної влади, то лише адміністративний суд має виняткову юрисдикцію вирішувати спори такої категорії.
Проте Суд не зазначив, які ж конкретні вади містила його попередня практика. Аби виконати своє ключове завдання стосовно забезпечення сталості та незмінності судової практики, Суд мав би бути послідовним і дотримуватися власної судової концепції. З цією метою ВП ВС мала вказати, у чому ж полягала неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість чи помилковість раніше сформульованого підходу. Або ж Суд мав би звернутися до іншого критерію та обґрунтувати, що саме змінилося в регулюванні суспільних відносин із моменту ухвалення останнього із судових рішень, з допомогою яких формувалася послідовна практика розв'язання таких суперечок.
III. Остаточне оформлення концепції "зв'язаності Великої палати Верховного Суду власною практикою", проте без чіткого зазначення підстави в постанові ВП ВС від 12 грудня 2018 року в справі № 804/285/16 (провадження ВП ВС № 11-669апп18).
Цим судовим рішенням Велика Палата Верховного Суду завершила формування концепції, спрямованої на самообмеження Верховного Суду власними правовими позиціями. Привертає увагу також те, що окрім покликання на вже звичну тріаду принципів із практики ЄвроСуду, що визначають зміст дії верховенства права в контексті вимог сталості та незмінності судової практики (мовиться про концепти правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом), а також наведення вичерпного переліку обґрунтованих підстав для коригування власної практики, ВП ВС послалася також додатково й на таке джерело "soft law" як Висновок Консультативної ради європейських суддів № 11 від 18.12.2008 "Про якість судових рішень". Само-собою таке покликання хоча й не має вирішального значення для модернізації й розширення юридичної позиції, проте засвідчує відданість Великої Палати Верховного Суду європейським стандартам правосуддя та її зорієнтованість на імплементацію найкращих практик забезпечення добропорядного врядування ("good governance") щоб виконати наріжний обов'язок публічної влади - поважати та захищати права і свободи людини.
Причиною ж для коригування Судом своєї правової позиції стали аргументи, що наведені й у попередній проаналізованій нами постанові. Вони ґрунтуються на тому, що усі спори, пов'язані з реалізацією прав та виконанням обов'язків публічним службовцем, мають розглядатися порядком адміністративного судочинства, навіть якщо подання такого позову відбувається після звільнення особи з публічної служби.
До того ж, зважаючи також на обмеженість процесуальних засобів цивільного судочинства, у межах якого, на думку Великої Палати Верховного Суду, суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності публічного службовця з огляду на виняткову предметну компетенцію адміністративного суду вирішувати ці питання, такі спори мають розв'язуватися саме за правилами КАС.
Тим часом Верховний Суд, демонструючи свою послідовність, врахував нещодавнє коригування своєї практики в схожій категорії спорів щодо відшкодування шкоди/збитків особою вже після її звільнення з публічної служби (йдеться про названу вище постанову ВП ВС від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16).
Втім, у справі, яку ми аналізуємо, Велика Палата Верховного Суду також не навела переконливого обґрунтування для перегляду і зміни власної правової позиції. Натомість Суд мав зважати на потребу застосування єдиного уніфікованого підходу, сформованого ним у двох попередніх своїх рішеннях. Тому ВП ВС для дотримання стандарту "зв'язаності Великої Палати Верховного Суду власною практикою" мусить чітко й недвозначно вказувати підставу/підстави для відступлення від сформульованих раніше правових позицій, зважаючи на їхній винятковий перелік, сформований самим Верховним Судом. Також обов'язковою умовою застосування цієї моделі є обґрунтування застосовності одного чи одночасно декількох критеріїв до конкретних обставин справи із наявного вичерпного списку, аби така зміна практики давала підстави стверджувати про її виняткову необхідність та належну вмотивованість.
IV. Згадка про нещодавнє минуле. Спроба формування єдиної й незмінної практики, проте без допомоги ЄСПЛ та апелювання до ідеї-концепції.
Одним із перших судових рішень, у якому ВП ВС відступила від своїх правових позицій, стала постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року в справі № 2-а-3097/2007 (провадження ВП ВС № 11-695апп18).
У цій справі ВП ВС, встановивши, що позивачем подано позов про стягнення компенсації за неотримане продовольче забезпечення за час проходження військової служби, дійшла висновку про те, що спір фактично виник між особою, яка проходила військову службу, та суб'єктом владних повноважень, а отже є публічно-правовим.
З огляду на це ВП ВС зауважила про наявність підстав відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 161/13250/17, за змістом якого звернення позивача до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди та стягнення грошової компенсації за недоотримане речове майно спрямоване на відновлення його майнового стану (порушеного права власності та ліквідації збитків, заподіяних його інтересам), на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним законодавством.
Можна стверджувати, що Велика Палата Верховного Суду перебувала в ситуації пошуку правильного тлумачення норм. Проте Суд у такому разі мусить зазначати, що його попередній підхід ґрунтувався на помилковому трактуванні законодавства, яке застосовувалося в певній категорії справ, і виправдати так свої дії стосовно коригування раніше сформульованої правової позиції. Переконливою підставою для цього було б посилання на прецедентне рішення ЄСПЛ у справі "Chapman v. the United Kingdom" ("Чепмен проти Сполученого Королівства") від 18 січня 2001 року, заява № 27238/95 (§ 70), (у якому міститься вказівка про імпліцитне, тобто не зазначене безпосередньо в тексті ЄКПЛ, повноваження суду відступити від принципу правової визначеності з наведенням обґрунтованих мотивів), а також апелювання до помилковості тлумачення як однієї із можливих причин для такого відступлення (чит. розлогіше про це в п. п. 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження ВП ВС № 11-377апп18), у п. п. 43-44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 (провадження ВП ВС № 11-892апп18), а також мотивувальну частину постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 804/285/16 (провадження ВП ВС № 11-669апп18).
V. Черговий погляд на коригування практики: без ЄСПЛ та осторонь ідеї "зв'язаності власною практикою".
Тенденція стосовно відступлення від власної практики також продовжилася й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року в справі № 755/13532/15-ц (провадження ВП ВС № 14-319цс18).
У цьому судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду сформулювала нову позицію, відповідно до якої вирішення за правилами господарського судочинства такого спору щодо позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - стосовно позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження того самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
Як вважає ВП ВС, позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
Відступивши від раніше сформованої позиції, Суд вибрав той спосіб тлумачення норм процесуального законодавства, який забезпечив розгляд усіх заявлених вимог у межах єдиного судового провадження. Та змінивши свій підхід, Суд не навів мотивів, які стали передумовою для коригування попередньої усталеної практики. А безпосередньою причиною цього було хибне трактування положень одразу кількох процесуальних кодексів, що потребувало узгодження, яке могло бути досягнуте лише в спосіб формування нової правової позиції. Тому методологія мала формуватися на основі, передовсім, правила (принципу), що використовується ЄСПЛ, наприклад, у його рішенні в справі "Chapman v. the United Kingdom" ("Чепмен проти Сполученого Королівства") від 18 січня 2001 року, заява № 27238/95 (§ 70), чи, зокрема, в іншому рішенні ЄвроСуду в справі "Cossey v. the United Kingdom" ("Коссі проти Сполученого Королівства") від 27 вересня 1990 року, заява № 10843/84 (§ 35) стосовно повноважень Суду змінити свою попередню практику за належно обґрунтованих обставин, а також супроводжуватися чіткою вказівкою підстав відкидання раніше сформованої практики (вичерпніше про це також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження ВП ВС № 11-377апп18), від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 (провадження ВП ВС № 11-892апп18), а також від 12 грудня 2018 року в справі № 804/285/16 (провадження ВП ВС № 11-669апп18).
VI. "Прецедент обмежувального тлумачення": у пошуках правильного трактування, але чи досить обґрунтовано з огляду на конвенційні принципи та концепцію "самообмеження власною практикою"?
Крім того, треба звернути увагу й на постанову Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року в справі № 904/7326/17 (провадження ВП ВС № 12-197гс18) .
У судовому рішенні в цій справі ВП ВС відкинула як помилковий висновок, сформульований у низці своїх попередніх постанов, згідно з яким під час виконання судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких ці судові рішення, що мають примусово виконуватись, були ухвалені, та незалежно від кількості стягувачів.
Що стосується аргументації зміни своєї позиції Великою Палатою Верховного Суду, то зазначено тільки те, що Суд "відступає від висновку, викладеного в згаданих постановах, у спосіб його уточнення". Також вказано, що "стаття 30 Закону № 1404-VIII передбачає обов'язок лише державного виконавця передати розпочате виконавче провадження іншому державному виконавцю, який першим розпочав виконавче провадження, для виконання ним у рамках зведеного виконавчого провадження кількох рішень стосовно одного боржника. Приватний виконавець не зобов'язаний передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцеві, який перший розпочав виконавче провадження щодо боржника, для виконання кількох рішень стосовно одного боржника у межах зведеного виконавчого провадження".
Тобто Верховний Суд без застережень змінив підхід стосовно тлумачення ст. 30 Закону "Про виконавче провадження", звузивши перелік випадків, коли матеріали виконавчого провадження мають передаватися тому суб'єкту примусового виконання судових рішень, який сформував зведене виконавче провадження щодо одного боржника. Проте за таких обставин, ВП ВС потрібно зазначати про причини зміни свого підходу стосовно тлумачення положень закону, зважаючи на стабільність суспільного контексту та незмінність законодавства. Обґрунтованим вважаємо підхід, за якого Суд впорядкував би свою позицію щодо цього питання з використанням чіткого методологічного стандарту "Крок за кроком". Тобто, Велика Палата Верховного Суду мусить сформулювати певне правило-відправну точку, надалі вдаючись до аргументованого дедуктивного підходу, де можуть наводитися можливі умови застосування основоположного правила (помилковість практики, її неузгодженість, необґрунтованість чи зміна соціального контексту). Потім, конкретизувавши свою позицію, виокремити застосовну підставу та навести аргументи на її користь (розгорнуто про методологію застосування в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження ВП ВС № 11-377апп18), у пунктах 43-44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 (провадження ВП ВС № 11-892апп18), а також мотивувальну частину постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 804/285/16 (провадження ВП ВС № 11-669апп18).
VII. Генеза формування стандарту "зв'язаності Великої Палати Верховного Суду власними правовими позиціями" та роль особистості судді-доповідача в процесах окреслення нових тенденцій розвитку практики.
Вартий уваги також той факт, що висновок, сформульований у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 (провадження № 11-892апп18), а також від 12 грудня 2018 року в справі № 804/285/16 (провадження № 11-669апп18) не був першою спробою впровадити цю ідею.
Дебютною позицією щодо застосування такого підходу була спільна Окрема розбіжна думка суддів Великої Палати Верховного Суду Бакуліної С. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю. стосовно постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року в справі № 823/378/16 (провадження ВП ВС № 11-374апп18).
У пункті 24 цієї Окремої розбіжної думки зазначено, що причинами динамічного тлумачення в практиці Верховного Суду США є: вади попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту (зміни в суспільному житті країни, розвиток законодавства штатів, розвиток світового законодавства)
І запозичений він (такий підхід - авт. прим.) був із наукової доктрини, а саме з праці В. В. Гончарова "Динамічне тлумачення юридичних норм", С. 182, про що також зазначено й у названій Окремій розбіжній думці суддів ВП ВС.
Проте саме суддя Великої Палати Верховного Суду О. Р. Кібенко вдалася до того, аби імплементувати його в обов'язкову для застосування практику Суду (повніше про це в постанові ВП ВС від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), проект якої оформила суддя Кібенко О. Р. згідно з ч. 3 ст. 355 КАС). Водночас зі змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року в справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) вбачається, що в цій справі Суд також скоригував свою попередню правову позицію, але не апелював до концепції "зв'язаності ВП ВС власною практикою", хоча суддею-доповідачем у ній була саме О. Р. Кібенко. Тому викликає зацікавленість той факт, що згадана ідея-концепція не була поширена на всю практику Великої Палати Верховного Суду, у якій вона з тих чи інших підстав відступає від власних попередньо сформованих позицій. Очевидно, цей напрям впровадження названої ідеї-концепції має стати пріоритетним вектором утвердження верховенства права та забезпечення прав людини в практиці Великої Палати Верховного Суду вже 2019 року.
Висновки.
Отже, у групі постанов Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження ВП ВС № 11-377апп18), від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 (провадження ВП ВС № 11-892апп18), а також від 12 грудня 2018 року в справі № 804/285/16 (провадження ВП ВС № 11-669апп18) Суд уперше системно обґрунтував відступлення від своїх попередніх правових позицій із застосуванням практики Європейського суду з прав людини, а саме Рішення ЄСПЛ у справі "Chapman v. the United Kingdom" ("Чепмен проти Сполученого Королівства") від 18 січня 2001 року, заява № 27238/95.
У § 70 цього рішення ЄСПЛ наголосив на тому, що "в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не має відступати від попередніх рішень за браком належної для цього підстави".
Саме з цього постулату Верховний Суд вивів ключові принципи, покликані гарантувати стабільність та незмінність власної судової практики:
1) По-перше,причинами для відступу від попередньої практики можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість) чи зміна суспільного контексту (див. п. 43 Першої та Другої, а також Третю із вказаних вище постанов).
2) По-друге, відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм (див. п. 45 згаданих нами Першої постанови й п. 44 Другої постанови та Третю постанову).
Тому можна констатувати про формування Великою Палатою Верховного Суду еволюційної концепції (у перспективі - судової доктрини) "зв'язаності Верховного Суду своїми попередніми правовими позиціями". Водночас про додержання цієї концепції під час ухвалення ВП ВС постанов від 5 грудня 2018 року в справі № 818/1688/16 (провадження № 11-892апп18) та від 12 грудня 2018 року в справі № 804/285/16 (провадження ВП ВС № 11-669апп18) треба говорити із певним застереженням, оскільки нам не вдалося з'ясувати чіткої причини, з якої Суд змінив свій вектор правозастосування.
Отож, для дотримання сформованої концепції та щоб щоразу підтверджувати свою відданість принципам, сформульованим у практиці ЄСПЛ, Верховний Суд мусить у кожній ситуації долати "драбину із трьох сходинок", як він це досить вдало зробив у постанові ВП ВС від 4 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), де:
1) "На першій сходинці" сформулювати правило (принцип), яким керується Суд ("ПРИНЦИП");
2) "На другій сходинці" викласти вичерпний перелік підстав (обставин), за виняткової наявності яких він лише матиме змогу коригувати власну практику ("МОЖЛИВІ ВИНЯТКОВІ ПІДСТАВИ");
3) "На третій сходинці" чітко вказати причину відступлення від власних правових позицій та обґрунтувати її зв'язок з обставинами справи, що переглядається касаційним порядком ("КОНКРЕТНА ПРИЧИНА + ЗАСТОСОВНІСТЬ ДО ОБСТАВИН").
Саме використання цієї концепції "драбини з трьох сходинок" і було б доречним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року в справі № 2-а-3097/2007 (провадження № 11-695апп18), від 7 листопада 2018 року в справі № 755/13532/15-ц (провадження № 14-319цс18), а також від 5 грудня 2018 року в справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18). Можна стверджувати, що під час розгляду названих справ Велика Палата Верховного Суду перебувала в ситуації пошуку правильного тлумачення норм. Проте Верховному Суду за таких обставин треба зазначати, що його попередній підхід ґрунтувався на помилковому трактуванні законодавства, яке застосовувалося в певній категорії справ, та виправдати в такий спосіб необхідність коригування попередньої правової позиції, сформувавши новий погляд на правозастосування за конкретно визначених обставин справи.
Владислав Пирогов,
юрист
