Закон про заочне карне виробництво: аналіз положень

На завершальному пленарному засіданні Верховної Ради 16 січня 2014 року народні депутати прийняли цілий ряд резонансних законів. Думки і оцінки політиків, а також юристів відносно внесених в законодавство змін різняться, а іноді і діаметрально протилежні. Серед законодавчих актів, що викликали гарячі обговорення, - Закон України № 725 - VI "Про внесення змін до Карного процесуального кодексу України відносно заочного карного виробництва".

Слід зазначити, що що відповідає законопроект був внесений народним депутатом України Миримским Л. Ю. ще до відомих подій, що викликають загострення політичної обстановки в країні, і зареєстрований 8 листопада минулого року. Над законопроектом працювали - комітети Верховної Ради з питань верховенства права і правосуддя, з питань правової політики, з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, в питаннях бюджету, з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією і в питаннях європейської інтеграції.

Обгрунтовувавши необхідність ухвалення законопроекту, автори відмічали, що його актуальність обумовлена передусім відсутністю в діючому Карному процесуальному кодексі України процедури притягнення до карної відповідальності осіб, які ухиляються від прибуття в органи досудового розслідування або суд. Розглядаючи такий стан справ як істотний пропуск законодавства, автори вважають, що на практиці це призводить до неможливості забезпечити реалізацію принципу невідворотності карного покарання, належним чином захистити публічні інтереси держави і права осіб, які потерпіли від карного правопорушення.

В якості вагомого аргументу в пояснювальній записці до законопроекту вказано, що у ряді країн Ради Європи карне процесуальне законодавство передбачає існування процедури заочного карного виробництваяке здійснюється без участі особи, підозрюваного або звинувачуваного в здійсненні карного правопорушення, з дотриманням йому належних процесуальних гарантій стосовно захисту і оскарження такого судового рішення. Так, відповідно до Рекомендацій № R (87) 18 Комітету Міністрів Ради Європи державам - членам "Про спрощення карного виробництва", держави - члени Ради повинні розглянути питання про надання судам першої інстанції можливості розглядати справи і приймати по них рішення за відсутності обвинуваченого, за умови, що обвинувачений був проінформований належним чином про дату слухання справи і про своє право на законне або інше представництво в суді. Можливість здійснення заочного карного виробництва, а також умови, при яких таке виробництво може мати місце, закріплені і в Резолюції 75 (11) Комітету Ради Європи про критерії, які регламентують виробництво, здійснюване за відсутності обвинуваченого. Відповідні положення цієї Резолюції і знайшли своє віддзеркалення в запропонованому Раді законопроекті. Ініціатор законопроекту вважає, що існування процедури заочного карного виробництва не викликає заперечень і з боку Європейського суду з прав людини (рішення від 18.05.04 у справі "Шомоди проти Італії", від 14.06.01 у справі "Меденыца проти Швейцарії" і інші), за умови, що при цьому дотримуються гарантії, які забезпечують права особи, закріплені Конвенцією про захист прав людини і засадничих свобод.

Таким чином, Закон має на меті вдосконалення законодавчих основ здійснення карного виробництва і імплементацію в національне законодавство України міжнародних стандартів відносно можливості здійснення карного виробництва без участі особи, яка ухиляється від прибуття в органи досудового розслідування або суду.

Для досягнення вказаних цілей Законом № 725 - VI внесені зміни до Карного процесуального кодексу України (надалі - КПК)внесена глава 41 якими встановлені, зокрема, підстави ( ст. 523-1 УКП) і порядок здійснення заочного карного виробництва (ст. 523-3 КПК), а саме:

- заочне карне виробництво здійснюється у разі, якщо підозрюваний або звинувачуваний в здійсненні карного правопорушення ухиляється від прибуття на виклик в орган досудового розслідування або суду ы при цьому здійснення карного виробництва визнане за можливе при його відсутності;

- заочне карне виробництво здійснюється з урахуванням загальних станів і з дотриманням усіх процесуальних гарантій для підозрюваного або звинувачуваного;

- особа, відносно якої здійснюється карне виробництво має право у будь-який момент прибути для безпосередньої участі в карному виробництві, в слідстві чого воно здійснюється в загальному порядку, передбаченому Карним процесуальним кодексом України;

- з метою недопущення порушення прав і свобод підозрюваного або звинувачуваного передбачено, що під час здійснення заочного карного виробництва участь захисника такої особи є обов'язковою;

- доказ обличчям факту, що воно не змогло прибути на судовий виклик з поважних причин або воно не змогло повідомити про причини неприбуття з поважних причин, що притягається до відповідальності, є безумовною основою для відміни судового рішення, постановленого за результатами заочного карного виробництва;

- підозрюваному або звинувачуваному, окрім спрощеної процедури оскарження судового рішення, постановленого за результатами заочного карного виробництва, гарантується право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку.

Результатом ухвалення Закону, на думку авторів, повинні стати підвищення ефективності карного виробництва, вдосконалення законодавчих основ притягнення до карної відповідальності осіб, що ухиляються від участі в карному виробництві, а також реалізація принципу невідворотності карного покарання.

В той же час, вже на стадії підготовки законопроект не знайшов одностайного схвалення юристів апарату Верховної Ради і при його проходженні в профільних Комітетах відповідно до регламенту. Так, в укладенні Головного научно-експертного управління апарату Верховної Ради від 14 січня 2014 року, за результатами розгляду запропонованого законопроекту викладений ряд істотних зауважень відносно окремих принципових його положень.

Зокрема, законопроект, а тепер вже і Закон, не містить визначення самого поняття "Заочне карне виробництво", що ускладнює розуміння моменту, коли може або має бути прийняте рішення про його здійснення. В той же час, саме з цим моментом пропонується зв'язати забезпечення обов'язкової участі захисника в карному виробництві.

Виходячи зі змісту частини першої статті 523-1, якою в законопроекті пропонувалося доповнити КПК, заочне карне виробництво здійснюється у разі, якщо підозрюваний, обвинувачений в здійсненні карного правопорушення ухиляється від прибуття на виклик в орган досудового розслідування або суду і при цьому здійснення карного виробництва визнане за можливе при його відсутності. Враховуючи те, що статус підозрюваного особа придбаває після повідомлення йому про підозру в здійсненні карного правопорушення, рішення про заочне карне виробництво може тат прийнято не раніше початкової стадії карного виробництва, якою є притягнення особи до карної відповідальності.

На думку юристів, викладеному в Укладенні по законопроекту, такий взвод повинен не виходити з якоїсь норми, а тат чітко визначений в положеннях самого Закону.

В той же час, відповідно до частини другої статті 523-1 КПК (у запропонованій редакції законопроекту) - "рішення про здійснення заочного карного виробництва приймається слідчим … під час досудового розслідування". У пункті 5 частин першої статті 3 КПК, який містить визначення поняття "Досудове розслідування", вказано, що воно є стадією карного виробництва, яке починається з моменту внесення відповідних відомостей в Єдиний реєстр досудових розслідувань і закінчується припиненням карного виробництва або напрямом до суду звинувачувального акту, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, або клопотання про звільнення особи від карної відповідальності.

На думку Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради, з цього виходить взвод, що ухвалення рішення про здійснення заочного карного виробництва можливо і до повідомлення особи про підозру. Проте, це є неприпустимим, оскільки за загальними правилами особа повинна тат особисто повідомлено:

1) про підозру в здійсненні карного правопорушення державною мовою або будь-якою іншою мовою, якою воно досить володіє для розуміння суті підозри в здійсненні карного правопорушення ( частина друга статті 29 КПК) з врученням письмового повідомлення (стаття 278 КПК);

2) про його права, передбачених статей 42 КПК ( частина друга статті 276 КПК) з роз'ясненням кожного з них ( частина третя статті 276 КПК);

3) про нову підозру або зміну раніше повідомленої підозри (стаття 279 КПК).

Обгрунтовувавши свою позицію в контексті дотримання гарантій, які забезпечують права особи, що ухиляється від прибуття в органи досудового розслідування, Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради визнало необхідним нагадати також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, згідно частини третьої статті 6 якій кожен обвинувачений в здійсненні карного правопорушення має щонайменше такі права: а) бути негайно і детально проінформованою зрозумілою йому мовою про характер і причини звинувачення, висуненого проти він; b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; c) захищати себе особисто або використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд або за відсутності достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника, - отримувати таку допомогу безкоштовно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; d) допитувати свідків звинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих же умовах, що і свідків звинувачення; e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє на нім, - отримувати безкоштовну допомогу перекладача.

На думку Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради, при здійсненні заочного карного виробництва існує вірогідність порушення цих прав. Наприклад, згідно вимоги частини першої запропонованої статті 523-2 КПК, вручення повісток обличчю, відносно якої здійснюється заочне карне виробництво, робиться відповідно до загальних правил КПК, які передбачені статей 135 КПК.

Згідно частини другої цієї статті, у разі тимчасової відсутності особи по місцю проживання, повістка для передачі вручається під розписку дорослому членові сім'ї цієї особи або іншій особіяке з ним проживає, жилищно-експлуатационной організації по місцю проживання особи або адміністрацією по місцю його роботи. Проте, якщо в цей час з обличчям стався нещасний випадок і йому заподіяна важка травма, яка позбавляє його можливості спілкуватися, а у членів сім'ї цієї особи або інших осіб, які з ним проживають, а тим більше - у жилищно-експлутационной організації по місцю проживання особи або адміністрації за місцем роботи відсутні відомості про це, то у разі ухвалення рішення про здійснення заочного карного виробництва стає очевидним порушення прав такої особи.

Юристами Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради було звернено увагу в укладенні також на те, що відповідно до приписів частини першої статті 2 Закони України "Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні", громадянам України, а також іноземцям і особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування і вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

У цьому контексті виникає питання про забезпечення прав особи у разі прийняття відносно його рішення про заочне карне виробництво, зокрема, з урахуванням існуючого механізму вручення повісток. Адже у разі впровадження інституту заочного карного виробництва кожна особа, змінюючи місце проживання буде вимушене підтримувати зв'язок з кожним з попередніх місць свого проживання для отримання посланих по них повісток, що на практиці навряд чи можливо.

Нормами діючого КПК визначений ряд прав обвинуваченого під час судового розгляду. Так, обвинувачений має право бути повідомленим про його права і обов'язки, передбачені КПК (стаття 345 КПК), заявляти клопотання про оголошення звинувачувального акту, цивільного позову в повному об'ємі (частини втоорая-третья статті 347 КПК), отримати роз'яснення суті звинувачення (стаття 348 КПК), висловлювати думку про те, які докази не обходжений досліджувати і про порядок їх дослідження (частина перша статті 349 КПК), а також - право на останнє слово (стаття 365 КПК).

При цьому, зі змісту ухваленого Закону не зрозуміло, яким чином передбачається забезпечити ці права у разі судового засідання за відсутності обвинуваченого (підсудного). Наприклад, навряд чи можливо уявити собі забезпечення права особи на останнє слово, за відсутності самої цієї особи в судовому засіданні.

Крім того, аналіз норм КПК дозволяє дійти висновку, що діяльність захисника у карному процесі передбачає можливість його спілкування з підозрюваним, обвинуваченим, конфіденційного побачення, зустрічі в умовах, які унеможливлюють прослуховування або підслуховування. По окремих категоріях справ, зокрема - про реабілітацію померлої особи, це може бути спілкування з близькими родичами померлої особи, які звернулися до суду з представленням відносно його реабілітації. Але у будь-якому випадку це є спілкування з клієнтом.

В той же час, впровадження інституту заочного карного виробництва і закріплення у зв'язку з цим вимоги обов'язкової участі захисника в карному виробництві, де відносно особи здійснюється заочне карне виробництво, уперше передбачає можливість виконання своїх обов'язків захисником не лише за відсутності спілкування з підозрюваним, обвинуваченим, а іноді і за відсутності можливості познайомитися з ним, побачити це обличчя.

За таких умов представляється незрозумілим, яким чином при цьому будуватиметься лінія захисту за відсутності у захисника навіть даних про обставини справи, фактичні дані, які можуть бути повідомлені йому виключно клієнтом.

На думку юристів, введення інституту заочного карного виробництва спричинить порушення загальних основ карного виробництва, зокрема - забезпечення права на захист, доступу до правосуддя, а також - змагальності сторін.

Серйозну стурбованість викликають також внесені зміни в назву і частину першу статті 323 КПК, якою передбачено проведення під час досудового розслідування будь-яких процесуальних дій в режимі відеоконференції. Практична реалізація такої норми закону дуже скрутна, у тому числі - з технічної точки зору, а в окремих випадках недоцільна або взагалі неможлива ( зокрема,- відношенні осіб, які мають дефекти мови, слуху або зору).

Істотним недоліком ухваленого Закону є також відсутність в нім відповідних змін до розділу VІІІ КПК - "Виконання судових рішень". Адже згідно вимог частини 1 статті 535 КПК - судове рішення, яке набрало законної сили, якщо інше не передбачене цим Кодексом, звертається до виконання не пізніше як через три дні з дня набирання законної сили або повернення матеріалів карного виробництва до суду першої інстанції з суду апеляційної або касаційної інстанції або Верховного Суду України.

У плині вказаного часу суд разом зі своїм розпорядженням про виконання судового рішення направляє його копію відповідному органу або установі, на які покладений обов'язок виконання судових рішень. У свою чергу, органи, виконуючі судові рішення, повідомляють суд, який ухвалив судове рішення, про його виконання.

При цьому, відповідно до чинного законодавства, виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту, обмеження свободи, змісту в дисциплінарному батальне військовослужбовців і позбавленню волі може тат відстрочено лише відповідно до вичерпного переліку причин, який міститься в пунктах 1-3 частини першої статті 536 КПК (тяжке захворювання засудженого, вагітність засудженої або при налички у неї малолітньої дитини), а також, якщо негайний від'їзд покарання може спричинити виключно тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї внаслідок особливих обставин (пожежа, стихійне лихо, важке захворювання або смерть єдиного працездатного члена сім'ї).

Без внесення відповідних змін, пов'язаних з виконанням вироків, винесених в порядку заочного карного виробництва, засуджені, які своєчасно і добровільно не являться до місця від'їзду покарання, визнаватимуться такими, що ухиляються від покаранняі на них автоматично поширюватиметься норми Карно-старанного кодексу України про відповідальність, у тому числі карною, за ухилення від від'їзду покарання.

Таким чином, на думку юристів Головного научно-експертного управління, прийняття викладених законодавчих положень Верховною Радою не лише порушить ряд гарантованих Конституцією України і КПК прав підозрюваних, звинувачуваних і підсудних, а і створить реальні можливості для службових зловживань з боку посадовців органів досудового розслідування і суду.

До такого ж висновку прийшов і Комітет з боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України у своєму укладенні відносно відповідності проекту нормативно-правового акту вимогам антикорупционного законодавства від 16 січня 2014 року. Згідно вказаного документу, в проекті закону були виявлені корупціогенні чинники, тобто, проект закону не відповідав вимогам антикорупційного законодавства. Корупціогенними чинниками визнані положення законопроекту, які встановлюють підстави і порядок здійснення заочного карного виробництва.

У висновку підкреслюється, що разом в запропонованими законопроектом змінами, в Карному процесуальному кодексі України залишаються норми, які забезпечують виконання підозрюваними, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам ховатися від органів досудового слідства і / або судна (Глава 18. Заходи припинення, затримання особи).

Також Кодексом передбачене одно з підстав припинення досудового слідства - приховування підозрюваного від органів слідства і суду з метою відхилитися від карної відповідальності і коли його місцезнаходження невідоме. Запропоновані зміни вступають в протиріччя з перерахованими нормами Карного процесуального кодексу України і при їх застосуванні створять ризик здійснення корупційних правопорушень.

На думку Комітету, такі зміни будуть порушувати основи карного виробництва - право на захист, змагальність сторін і свободу в наданні ними суду своїх доказів, а також і в доказі перед судом їх переконливості. Ці основи гарантують підозрюваному і звинувачуваному в здійсненні карного правопорушення особиста участь в карному виробництві. Комітет визнав доцільним відхилити запропоновані законопроектом зміни до Карного процесуального кодексу України.

Проте, 16 січня 2014 року без внесення рекомендованих поправок і змін законопроект був прийнятий Верховною Радою, а потім підписаний і Президентом України.

В той же час, зважаючи на викладені недоліки, його практичне застосування найближчим часом представляється маловірогідним. Крім того, в результаті виниклого в суспільстві резонансу, можна з достатньою часткою ймовірності прогнозувати і відміну цього Закону.

Сергій Шаповадвокат, керівник карної практики ЮК "Алексеев, Боярчуков і партнери"