ТОП-5 суперечливих правових позицій Верховного Суду
19.38, 30 серпня 2020
2792
0
Адвокат ЮК RIYAKO&PARTNERS ─ Максимов Микола

Незважаючи на надії щодо систематизації національного законодавства та надання єдності судовій практиці “новим” Верховним Судом, проблема неоднакового тлумачення норм права вищими судовими інстанціями України залишається актуальною.

Необхідно прийняти до уваги, що уніфікація судової практики є досить складним процесом. Кожен юрист розуміє, що будь-яка справа є унікальним поєднанням фактів та обставин, які у своїй сукупності можуть призвести до різних правових підходів у вирішенні спору. Крім того, законодавство України є симбіозом радянських нормативно-правових актів (Житловий кодекс, Кодекс законів про працю України) та сучасних законів, норми яких не тільки неузгоджуються між собою, але й досить часто суперечать одна одній.

При цьому, важливо розуміти, якщо судді Верховного Суду кожного разу будуть інтерпретувати одну й ту саму норму права в абсолютно аналогічних ситуаціях по-різному, то постане під загрозу принцип правової визначеності та законності в Україні. 

Необхідно провести комплексний аналіз норм права та їх інтерпретації з точки зору максимального соціального ефекту. У разі, якщо норми права допускають неоднозначні тлумачення, то Верховному Суду слід раз й назавжди визначитися з інтерпретацією, яка максимально захищає права людини та дозволяє досягти найбільш позитивного соціального ефекту. Тільки у виключних випадках у разі зміни принципів соціальних відносин тлумачення правової норми може змінюватися.

Пропонуємо до уваги наступні суперечливі правові позиції Верховного Суду.

Щодо житлових спорів.

Одним з найбільш цікавих питань у сфері житлових спорів є питання збереження у колишнього члена сім’ї ─ власника житлового приміщення, права користування таким приміщенням після припинення родинних відносин.

З одного боку існує пряма норма Житлового кодексу України, яка передбачає збереження такого права, з іншого боку - положення Цивільного кодексу України про припинення права користування у вигляді сервітуту після розірвання родинних відносин.

На сьогоднішній день більшість суддів вважають, що особа, яка вселилася у житло в якості члена сім’ї власника житлового будинку набуває право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом. Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Подібні висновки висловлював Верховний Суд у своїх постановах, зокрема, від 08 травня 2019 року у справі № 601/1114/18 (провадження № 61-3916св19), від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження 61-38672св18) та інших.

У Постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 641/4513/16-ц (провадження № 61-33237св18) зазначено, що зі змісту частини першої статті 405 ЦК України вбачається, що необхідною умовою виникнення зазначеного сервітуту є спільне проживання членів сім’ї з власником обтяженого сервітутом житла та ведення спільного господарства. Лише ці дві умови в сукупності дають право обмеженого користування житлом.  

При цьому, у постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-3095цс15 зроблено правовий висновок про те, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів його сім’ї права користування займаним приміщенням. Тобто наведено зовсім іншу правову позицію, яка спрямована на захист права кожної особи на житло.

На теперішній час декілька аналогічних справ винесено на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

VERDICTUM
З усіма необхідними судовими рішеннями, а також правовими позиціями Верховного Суду ознайомтесь в системі

Щодо спорів у сфері поділу спільного майна подружжя.

У судових процесах складним питанням є розподіл неподільних речей між колишнім подружжям.

В порядку ч. 4-5 ст. 71 СК України, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Таким чином, виникають питання чи завжди суд повинен перевіряти наявність згоди того з подружжя, якому присуджується компенсація; яким чином це узгоджується зі ст. 364 та 365 ЦК України, що передбачають виділ частки із майна, яке перебуває у спільній частковій власності, та припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників; що робити, якщо грошову компенсацію не внесено на депозитний рахунок суду.

Невирішеною проблемою залишається можливість стягнення з другого з подружжя без його згоди грошової компенсації замість частки позивача у спільному майні, який у свою чергу висловив згоду на отримання такої компенсації.

Згідно Постанови Верховного Суду у справі № 344/1770/14-ц (провадження № 61-46734св18), під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції всупереч вимог частини п’ятої статті 71 СК України самостійно вирішив присудити на користь позивача грошову компенсацію за 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на майно, при цьому не взяв до уваги те, що інший із подружжя - відповідач відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду не вніс, що призвело до неправильного вирішення спору, є безпідставними, оскільки таку суму вносить позивач і лише у разі, якщо майно виділяється йому.

Інша правова позиція висловлена у Постанові Верховного Суду у справі № 488/2603/14-ц (провадження № 61-8387св18), де вказано, що згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Така умова дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником. Отже, процедура внесення суми для відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою. 

З огляду на реальне забезпечення прав особи, що заявляє позовні вимоги про стягнення з відповідача компенсації за належну їй частку у спільному майні, більш ефективною вбачається саме перша позиція, яка дозволяє таке стягнення без внесення відповідачем на депозитний рахунок суду грошових коштів. У даному випадку важливим є використання механізму забезпечення позову та своєчасної заборони відчуження майна, що належить подружжю на праві спільної власності. Друга ж позиція щодо неможливості стягнення компенсації у разі невнесення відповідачем грошових коштів на депозитний рахунок суду може призвести до ситуації, коли позивач отримає у власність віртуальну частку у спільному майні, яка фактично не може бути використана за призначенням (частка у праві власності на автомобіль, яким користується відповідач; незначна частка у праві власності на житло, у якому мешкає відповідач та ін.).

Щодо спорів у сфері нерухомості.

Одним з цікавих кейсів у даному напрямку є оскарження приватизації об’єктів нерухомого майна, що була проведена на початку двохтисячних років. Популярною стратегією відповідачів у таких спорах є використання строку позовної давності з обґрунтуванням того, що позивачі зобов’язані знати про порушення своїх прав. У випадку необізнаності про порушення, позивачі у справі мають довести об'єктивну неможливість дізнатися про такі факти. 

Згідно правового висновку, що викладений у Постанові ВС у справі № 263/13312/15-ц від 11 квітня 2018 року, зазначено наступне: вказані позивачем причини пропущення строку позовної давності не є поважними, оскільки позивач мала об’єктивну можливість дізнатися про обставини порушення її права, зважаючи на те, що постійно проживала у квартирі, отже, вчиняла або повинна була вчиняти юридично важливі дії щодо неї. При цьому позивач набула повноліття ще у 2003 році, однак своїми правами щодо спірної квартири не цікавилась, хоча повинна була це робити та нести повну відповідальність за житло.

При цьому, зустрічаються абсолютно протилежні судові рішення, які зазначають про відсутність підстав вважати строк позовної давності пропущеним.

Звертаємо увагу на наступні судові рішення:

  • Постанову Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 185/6720/17, де предметом оскарження була приватизація квартири у 1995 році. Суд вказав, що позивач дізнався про порушення свого права тільки у 2017 році під час сімейної сварки, як наслідок, строк на пред’явлення позову пропущено не було. 
  • Постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 683/2336/15-ц, де предметом оскарження була приватизація квартири у 1995 році. Суд вказав, що позивач дізнався про спірну приватизацію значно пізніше від нотаріуса, що свідчить про відсутність обізнаності про порушене право.
  • Постанову Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 404/123/17, де предметом оскарження була приватизація житла 2007 року. Суд вказав, що необхідно враховувати поведінку відповідачів, чи інформували вони позивачів щодо наявності їх порушеного права або умисно приховували цей факт.
  • Постанову Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 450/2824/15-ц, де предметом оскарження була приватизація житла 1994 року. Суд вказав, що необхідно досліджувати питання, чи були безпосередні спроби позивачів вирішити юридичні питання щодо свого житла під час яких вони могли дізнатися про порушення свого права чи ні. У разі, якщо таких спроб не було, то не було й об’єктивної можливості дізнатися про порушення свого права.

      Таким чином, питання пропуску строку позовної давності має досліджуватися максимально ретельним чином. Вирішувати це питання за принципом - “приватизація вже була давно” недопустимо.

LIGA360:АДВОКАТ
Швидко готуйте власну позицію, щоб виграти в суді, та будьте в курсі всіх законодавчих новацій. Отримайте доступ до повної бази НПА і коментованих кодексів. Зручний пошук та аналіз бази із 85 млн судових рішень

Щодо спорів у сфері узаконення самочинного будівництва.

      Питання самочинного будівництва та можливості його “узаконення” у судовому порядку шляхом визнання права власності завжди було досить спірним.

      Багато з нас пам’ятають практику середини двохтисячних років, коли було достатньо прийти до суду та подати висновок про безпечність самочинного будівництва. Таких дій цілком вистачало для визнання права власності на самобуд.

      У 2013-2014 роках практика кардинально змінилася, а суди почали відмовляти у задоволенні зазначених позовних вимог з огляду на те, що суд у такому випадку перебирає на себе повноваження органів місцевого самоврядування та архітектурно-будівельної інспекції.

      У Постанові Верховного Суду від 19 вересня 2018 року, справа № 2-962/2009 (провадження № 61-33701св18) зроблено важливий висновок про те, що суд має повноваження визнавати право власності на об’єкт самочинного будівництва виключно у наступних випадках:

  • Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнано за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
  • На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

      Вказана правова позиція відповідає й п. 2 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» № 6 від 30.03.2012 року відповідно до статті 376 ЦК суди розглядають спори щодо самочинного будівництва, зокрема:про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки; про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво; про відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено; про знесення самочинно збудованого нерухомого майна; про зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову; про стягнення витрат, пов'язаних із приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Відповідно до п.3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України №6 від 30.03.2012 року вбачається, що право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК, може бути визнано лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створено у зв'язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом.

      При цьому, важливо зауважити, що законом не передбачено можливість визнання права власності на самочинно реконструйовані квартири.

      У Постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц, колегія суддів зазначила, що визнання права власності на будівельні матеріали та конструктивні елементи, використані для самочинного будівництва, є неправильно обраним способом захисту цивільного права. З приводу поділу будівельних матеріалів та конструктивних елементів, з яких складалися об’єкти незавершеного будівництва на території домоволодіння, суди підкреслили, що така позовна вимога фактично зводиться до узаконення самочинного будівництва у непередбачений законом спосіб, тобто до визнання права власності. Це є неприпустимим, зокрема згідно ст. 376 ЦК України.

 Щодо спорів у сфері кредитних відносин.

      Юристи у зазначеній сфері нещодавно відчули на собі справді “революційні” зміни у сфері споживчого кредитування.

      Верховним Судом було прийнято ряд важливих рішень щодо недопустимості прийняття у якості доказів непідписаних боржником умов кредитування, які зазвичай розміщуються на сайті банку-кредитодавця, та позиціонуються у якості невід’ємної частини кредитного договору.

      З одного боку вказана позиція захищає слабку сторону кредитних відносин - боржників, але в той же час нівелює принцип свободи договірних відносин та наявність механізму публічного договору.

      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) викладено правову позицію про те, що Умови та Правила надання банківських послуг ПАТ КБ «ПриватБанк», з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана позичальником. Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) приєднується до тих умов, з якими він безпосередньо ознайомлений. Роздруківка із сайту позивача не може виступати належним доказом, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони, яка може вносити відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.

      Таким чином, вказане судове рішення покликане захистити права боржників та компенсувати їх необізнаність у сфері кредитних відносин. В кінці-кінців договір - це взаємна воля сторін. У разі, якщо боржник не усвідомлює свою відповідальність за договором та можливі негативні наслідки по причині частково умисних дій банків (неознайомлення або поверхове ознайомлення з Умовами кредитування та ін.), то вказане судове рішення може стати своєрідним взірцем справедливості та пропорційності.

Адвокат ЮК RIYAKO&PARTNERS ─ Максимов Микола

Підпишіться на розсилку
Головні новини і аналітика для вас по буднях

Схожі новини

Ця сторінка також доступна для перегляду українською мовою

Перейти до української версії сайту