Ця сторінка також доступна для перегляду українською мовою

Перейти до української версії сайту

Визначення підсудності справ: чи єдина практика судів?

Реклама

Передмова

Правова визначеність у демократичному суспільстві визнається однією з основоположних цінностей. Принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення перш за все стабільного правового становища індивіда шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип покликаний надати можливість учасникам правовідносин передбачити результати своїх дій, набуття відповідних прав та обов'язків. Це передбачає і прогнозованість судових рішень за результатами розгляду спорів.

З набранням чинності новими редакціями процесуальних кодексів не лише в адвокатів, але й суддів виникала ціла низка питань щодо чинних процесуальних правил у кожній конкретній справі. Серед них дотепер дискусійним залишається вирішення правил визначення судової юрисдикції (підвідомчості) справ.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Визначення юрисдикційності

Правила визначення юрисдикційності відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими визначена предметна та суб'єктна юрисдикція господарських цивільних та адміністративних справ - це ст.20 ГПК України, ст.19 ЦПК України та ст.19 КАС України.

На перший погляд, наявність чіткого законодавчого розмежування підсудності справ у судів не повинна породжувати проблеми в судовій практиці щодо юрисдикційності судових справ. Проте, практика тлумачення даних процесуальних норм виявила чимало проблем в правильному їх застосуванні.

Тут варто зазначити, що визначення правильної юрисдикції того чи іншого спору має важливе значення. З цього приводу, в пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів NN 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» наголосив на тому, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, і, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні у справі «Занд проти Австрії» (доповідь від 12 жовтня 1978 року), термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)».

Для визначення «суду встановленого законом», зокрема для визначення суду належної юрисдикції, у процесуальному законодавстві України, застосовано підхід віднесення до юрисдикції загальних судів всіх справ, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Таким чином, якщо справа не віднесена до юрисдикції інших (господарських чи адміністративних) судів, то вона підлягає розгляду загальним судом.

Що стосується юрисдикції господарських чи адміністративних справ, то в загальному їх можна сформулювати наступним чином: господарські суди покликані вирішувати спори пов'язані з здійсненням господарської діяльності, а адміністративні - публічно-правові спори за участю суб'єктів владних повноважень.

Судова практика

Проте, наскільки б чітко законодавцем не було визначено систему судів та їх юрисдикцію, практика застосування відповідних норм неодмінно потребуватиме чітких правил.

Забезпечення єдиного підходу до формування сталості та єдності судової практики, в тому числі визначення юрисдикційності того чи іншого спору, відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» повинен забезпечити Верховний Суд.

На важливість забезпечення єдності та сталості судової практики вказують наявність в процесуальних кодексах України положень про те, що підставою перегляду судових рішень Великою Палатою Верховного Суду є порушення предметної чи суб'єктної юрисдикції. Зокрема, ч. 6 ст. 346 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що крім випадків передбачених законом, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної, а відповідно до вимог статті 403 Цивільного процесуального кодексу України та ч. 3 ст. 302 Господарського процесуального кодексу України предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Тут слід зазначити, що ВП ВС прийнято чимало рішень, у яких наведено правові висновки щодо підстав та умов визначення підсудності справ. Як вбачається з відомостей, розміщених на Інтернет сайті Єдиного державного реєстру судових рішень, станом на середину травня 2020 року, Великою Палатою Верховного Суду винесено 307 постанов, в яких сформовано правові висновки, щодо юрисдикційності спорів. Лише за перших п'ять місяців 2020 року, Великою Палатою Верховного Суду було винесено 24 постанови, в яких міститься висновки про порушення судами попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних судових рішень предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Вказане свідчить не лише про величезний обсяг юрисдикційних спорів серед справ, що розглянуті ВП ВС, але й актуальність проблеми правильного визначення юрисдикції справ в роботі всіх ланок судової системи України.

Є підстави сподіватися, що в майбутньому кількість юрисдикційних спорів у ВП ВС зменшиться, адже однією з підстав для відмови в передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є наявність постанови ВП ВС в якій вже викладено висновок щодо питання предметної чи суб'єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах. Проте, враховуючи динамічний розвиток законодавства України, в тому числі внесення змін в діючі процесуальні кодекси, це завдання ВП ВС залишатиметься актуальним ще певний час.

Слід зазначити, що через забезпечення вс сталості та єдності судової практики водночас здійснюється і реалізація принципу правової визначеності, який є одним з фундаментальних принципів верховенства права.

Крім того, що динамічний розвиток суспільних відносин створює передумови для виникнення випадків відступлення Великою Палатою Верховного Суду від раніше сформованих правових висновків про предмету/суб'єктну юрисдикцію розгляду судами справ. Так, за весь період своєї роботи ВП ВС 6 разів здійснено відступлення від власних правових позицій по питанню визначення судової юрисдикції справ. Вказане додатково підкреслює складність та неоднозначність вирішення питання юрисдикційності спорів в практиці судів.

Інколи буває й так, що через непослідовність національних судів позивачеві створюються перешкоди у реалізації права на судовий захист. Такі ситуації не поодиноко мали місце в Україні. З цього приводу Європейський суд з прав людини неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через виникнення так званих юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади.

З цього приводу, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

З огляду на існування такого юрисдикційного конфлікту та наявність в процесуальних кодексах України імперативних приписів, що унеможливлюють повторне звернення до суду з аналогічним позовом після закриття судом провадження, ВП ВС вважає, що розгляд такого спору має завершитися за правилами того судочинства, відповідно до якого розглядається справа. Вказане зумовлено тим, що заявнику має бути забезпечено доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду.

Аналогічні по своїй суті висновки висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі N 243/5078/17 від 12 грудня 2018 року у справі N 490/9823/16-ц від 12 грудня 2018 року у справі N 761/12676/17.

Висновки

Отже, правильне визначення юрисдикції справ має надважливе значення в практиці судів, адже судове рішення, яким навіть правильно вирішено спір по суті, не може вважатися таким, що прийняте встановленим законом судом, якщо при його винесенні було допущено порушення юрисдикції. На мій погляд, правильне обрання юрисдикції повинно стати, своєрідним наріжним каменем, на якому буде побудований весь розгляд справи. Саме цьому повинні бути приділені максимальна увага як адвокатів так і суддів на початку справи.

Андрій Савчук, заступник Голови Комітету АПУ з процесуального права, партнер АО «Моріс Ґруп»

Читайте також: Виключно адвокати і прокурори можуть представляти держоргани в судах: ВС

Захист інтересів клієнта в суді потребує глибинного аналізу законодавчого поля та правових прецедентів. Для полегшення діяльності адвоката ЛІГА:ЗАКОН розробила LIGA360: АДВОКАТ - комплексне рішення, яке об'єднує головні інструменти в єдиному робочому просторі для адвоката. Отримайте доступ до повної бази НПА зі зворотними посиланнями на пов'язані документи, 85 млн судових рішень із правовими позиціями Верховного Суду, інформації про 6,5 млн компаній і підприємців із відображенням бізнес-зв'язків. Замовляйте у травні зі знижкою 30 %.

Залиште коментар
Увійдіть щоб залишити коментар
Увійти

Схожі новини