З ухваленням Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (далі - Закон) і впровадженням обов'язкового членства в Національній асоціації адвокатів України (стаття 45 Закону) все частіше звучать гучні заяви представників адвокатських кругів про порушення їх права на свободу об'єднання. У обгрунтування своїх тверджень адвокати посилаються на положення статті 36 Конституцій України і вимоги статті 11 Конвенцій про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якими визначаються гарантії права на свободу об'єднання в громадські організації.
Передусім слід зазначити, що не лише виходячи з національного законодавства, але і згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) необхідною умовою для визначення обгрунтованості затверджень професійних правозахисників є встановлення організаційного статусу Національної асоціації адвокатів України.
Так, в статті 1 Закону України "Про громадські об'єднання" обов'язковою ознакою поняття "Громадське об'єднання" визначається принцип його добровільності.
Проте, згідно з частинами першої і шостої статті 45 Закону, Національна асоціація адвокатів України є недержавною некомерційною професійною організацією, членами якої стають усе особи, що мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю; інші особи стають членами Національної асоціації адвокатів України з моменту прийняття присяги адвоката України.
Слід також додати, що дія Закону України "Про громадські об'єднання" не поширюється на громадські стосунки у сфері освіти, реєстрації, діяльності і припинення, зокрема, саморегулируемых організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування (стаття 2 Закони України "Про громадські об'єднання").
Отже, правовідносини організації і функціонування Національної асоціації адвокатів України не потрапляють під сферу дії Закону України "Про громадські об'єднання". Відповідно, Національна асоціація адвокатів України є організацією професійного самоврядування адвокатів, а не добровільним об'єднанням громадян.
Для підтвердження вищевикладеного виводу слід проаналізувати мізерну практику Конституційного Суду України (далі - КСУ) з цього питання, зокрема, Рішення КСУ від 10 січня 2008 року № 1-рп/2008 відносно відповідності нормам Конституції України оскаржених норм розділу VIIІ "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди". У вказаній суперечці Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що третейське самоврядування є формою громадського самоврядування, тоді як громадські організації є формою добровільних громадських формувань. Відмінність цих правових інститутів обумовлена особливостями законодавчого затвердження порядку освіти, системи, повноважень і т. д. органів третейського самоврядування і громадських організацій. Що стосується Третейської палати України, то вона формується Всеукраїнським з'їздом третейських суддів шляхом виборів з числа третейських суддів постійно діючих третейських судів, а тому не є громадською організацією і на неї не поширюються як положення статті 36 Конституцій України, так і обмеження законодавця відносно врегулювання її назви, статусу і компетенції (підпункт 5.2 пункту 5 Рішень № 1-рп/2008).
Таким чином, враховуючи позицію Конституційного Суду України в цій справі, можна резюмувати, що організація громадського самоврядування не є громадським добровільним об'єднанням, діяльність якого потрапляє під регулювання статті 36 Конституцій.
Відносно аргументів адвокатів про порушення вимог статті 11 Конвенцій, що гарантується право на свободу об'єднання, необхідно враховувати наступне.
|
Джордж Папарига |
.jpg)
Окрім позитивного права, статтею 11 Конвенцій також охоплюється негативне право кожного на об'єднання, що передбачає заборону обов'язкового вступу в об'єднання (см рішення у справі "Sigurdur A. Sigurjonsson v. Iceland" від 30 червня 1993 року, заява № 16130/90, п. 37; рішення у справі "Chassagnou and Others v. France" від 29 квітня 1999 року, заяви №№ 25088/94, 28331/95 і 28443/95, п. 103).
Треба відмітити, що при розгляді справ про порушення права на свободу об'єднань першочергове значення Європейський суд приділяє статусу організації, відносно якої встановлений примусовий вступ (см постанова відносно прийнятності у справі "Tage Ostergrenand others v. Sweden" від 1 березня 1991 року, заява № 13572/88).
Так, в "студентських" справах Європейській комісії з прав людини (нині Європейський суд) було встановлено, що, окрім того, що такі студентські об'єднання створені згідно з вимогами законодавства, вони виконували адміністративні функції студентського самоврядування, а також були підконтрольні університетам. Отже, такі об'єднання виступають частиною університету, на базі якого вони були засновані. Відповідно, враховуючи статус таких організацій, вони не можуть вважатися об'єднаннями в понятті статті 11 Конвенцій (см рішення після справ: "X. v. Sweden" від 6 липня 1977 року, заява № 6094/73; "M.A. v. Sweden" від 14 січня 1998 року, заява № 32721/96; "Halfon v. the United Kingdom" від 12 квітня 1991 року, заява № 16501/90).
Аналогічні висновки були зроблені Європейським судом у справах лікарівякі вважали себе жертвами порушення статті 11 Конвенцій відносно обов'язкового членства в Ордені лікарів. Так, Європейським судом було встановлено, що за своєю природою Орден лікарів - це інститут публічного права, який виконує адміністративні, законотворчі і дисциплінарні функції, веде реєстр лікарів і наділений для їх реалізації широкими повноваженнями. Таким чином, створений державою Орден лікарів не може вважатися добровільним об'єднанням по статті 11 Конвенцій (см рішення "Albert and Le Compte v. Belgium" від 10 лютого 1983 року, заяви №№ 7299/75, 7496/76, п. п. 43, 44; "Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium" від 23 червня 1981 року, заяви №№ 6878/75, 7238/75, п. п. 63 - 66).
Показовим в з'ясуванні позиції Європейського суду відносно статусу деяких некласичних форм об'єднань являється справа "National Notary Chamber v. Albania" (див. постанову відносно прийнятності від 6 травня 2008 року, заява № 17029/05). Так, заявника в справі - Національну нотаріальну палату було створено згідно із Законом Албанії про нотаріат для контролю за професійною діяльністю нотаріусів. Європейським судом було проаналізовано власну попередню прецедентну практику і встановлено, що, як правило, об'єктом таких асоціацій, створених на підставі закону, є врегулювання стосунків в професійній діяльності її членів і просування їх професійних інтересів, що передбачають здійснення важливих державних функцій. Відповідно, такі професійні об'єднання не можуть бути прирівняні до приватних асоціацій або профспілок, оскільки безпосередньо інтегровані до структури державної влади. З урахуванням вказаного скаргу Національної нотаріальної палати Албанії було визнано Європейським судом несумісної ratione materiae і відмовлено в її розгляді згідно з пунктами 3 і 4 статті 35 Конвенцій.
У справі "O.V.R. v. Russia" (див. постанову від 3 квітня 2001 року, заява № 44319/98) заявник-нотаріус скаржився на вимогу обов'язкового членства в нотаріальній палаті Російської Федерації (далі - РФ) і на Постанову Конституційного Суду РФ від 19 травня 1998 року № 15-п, якій норми Основ законодавства РФ про нотаріат було визнано такими, які відповідають положенням Конституції РФ. Конституційний Суд РФ в Постанові від 19 травня 1998 року № 15-п в обгрунтування своєї позиції, зокрема, помітив, що публічно-правове призначення нотаріальних палат полягає в першу чергу в тому, що вони ведуть реєстр нотаріусів і здійснюють контроль за виконанням ними своїх професійних обов'язків, а також ініціюють процедуру позбавлення останніх права займатися професійною діяльністю. Реалізація нотаріальною палатою такого роду повноважень не може не передбачати обов'язкового членства в ній нотаріусів. Крім того, таке обов'язкове членство в нотаріальній палаті не позбавляє нотаріусів права вступати в інші об'єднання, засновані на добровільному принципі. Не заперечуючи проти вищевикладених обгрунтувань Конституційного Суду РФ і зважаючи на організаційно-правову форму нотаріальної палати РФ, Європейським судом було встановлено відсутність порушення вимог статті 11 Конвенцій відносно обов'язку заявника-нотаріуса приєднання до такого професійного об'єднання.
На завершення розгляду цієї теми вимагає уваги рішення Європейського суду, що безпосередньо відбиває позицію останнього в питанні обов'язковості об'єднання адвокатів. Так, в справі "A. and others v. Spain" (див. постанову від 2 липня 1990 року № 13750/88) Європейським судом була розглянута скарга адвокатів, які, не погоджуючись з впровадженою законодавчою вимогою відносно обов'язкового вступу в Асоціацію адвокатів, оскаржили її до Верховного Суду і Конституційного Суду Іспанії (рішеннями вказаних національних судів адвокатам було відмовлено в задоволенні їх вимог). Європейський суд при розгляді цієї справи встановив, що Асоціація адвокатів є створеним згідно із законом об'єднанням, що виконує публічні функції. З урахуванням статусу Асоціації адвокатів і враховуючи те, що заявників не було обмежено в створенні або приєднанні до інших об'єднань, Європейським судом було відмовлено в задоволенні скарги заявників-адвокатів про порушення їх права на добровільне об'єднання, гарантованого статтею 11 Конвенцій.
Враховуючи вищевикладене, можна зробити загальний висновок про те, що згідно із законодавством України і прецедентною практикою Європейського суду вимога про обов'язкове членство в саморегулируемых організаціях, що об'єднують осіб за професійними ознаками, у тому числі і в Національній асоціації адвокатів України, не є втручанням в право особи на свободу об'єднання.
Джордж Папарига
завідувач відділом підготовки конституційних представлень
Секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини.
