Огляд судової практики визнання договорів дійсними

Договір, як угода сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення правових стосунків, є невід'ємним елементом не лише підприємницької діяльності, але і повсякденного життя. Важко уявити собі підприємця, стосунки з контрагентами якого не оформлені відповідним договором, також як важко уявити собі відсутність договорів в житті звичайного громадянина. Адже практично щодня ми стикаємося з необхідністю врегулювати нашу діяльність, як в усній, так і у письмовій формі, оскільки велика частина послуг, що надаються нам, все ж супроводжується вступом у договірні відносини. Так, наприклад, надання послуг енерго- і водопостачання, медичне обслуговування, страхування і придбання нерухомості здійснюються, як правило, за допомогою укладення відповідних договорів.

Комплекс процесів, з яких складаються договірні правовідносини, настільки широкий і специфічний, що однією з неминучих їх особливостей є часте порушення прав і законних інтересів. У судовій практиці незмінно є присутніми спори, пов'язані з нюансами укладення, зміни, розірвання і навіть визнання договорів дійсними в судовому порядку. Як відомо, першою і, мабуть, найважливішою стадією процесу укладення оборудки, являється її належне оформлення, адже кожен договір повинен відповідати обов'язковим для сторін правилам, встановленим законом і іншими правовими актами, діючими у момент його укладення.

Хотілося б відмітити, що на сьогодні широку поширеність придбавають саме спори, пов'язані з визнанням договорів дійсними, про що свідчить і наявність судової практики. Найбільш випадки, що часто зустрічаються, вимагають визнання угоди дійсної у судовому порядку пов'язані з визнанням договорів купівлі-продажуале вимоги про визнання дійсними і інших видів договорів також не можна назвати рідкістю. При цьому, слід звернути увагу на той факт, що можливість суду визнати дійсним договір є присутнім лише за умови, коли сторони домовилися відносно усіх істотних умов договору і одна із сторін відхилилася від нотаріального посвідчення угоди. У зібраному "Ю&З" огляді судової практики розглянуті і проаналізовані судові акти вищих судових інстанцій у справах договорів, що виникають в спорах відносно визнання, дійсними в судовому порядку.

Визнання дійсним договори купівлі-продажу нежитлових приміщень

Як ми вже відмічали, судова практика свідчить про стабільне збільшення кількості договорів купівлі-продажу нерухомості, які в обхід нотаріального посвідчення визнаються дійсними в судовому порядку. Більшою мірою, це пов'язано з відсутністю у покупця можливості зареєструвати, або нотаріально засвідчити угоду, в силу, наприклад, відмови продавця від такого посвідчення.

Вищий господарський суд у постанові № 4/017-12 від 06.08.2012 розглянув суперечку про визнання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, спровокований якраз відмовою продавця нерухомості від нотаріального посвідчення угоди. У постанові викладена суперечка, яка почалася з того, що продавець нерухомості після укладення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень з покупцем, і отримання грошових коштів в сумі, обумовленій в договорі, відхилилася від нотаріального посвідчення договору. Покупець, маючи намір захистити своє порушене право, звернувся до суду з позовом про визнання дійсним договори купівлі-продажу, визнанні права власності і зобов'язанні здійснити реєстрацію права власності.

Суди першої і апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні вимог покупця, посилаючись на норми частини 3 статті 640 ГКякі передбачають, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, вважається ув'язненим з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а у разі потреби і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - угода є досконалою з моменту її державної реєстрації.

ВХСУ, проаналізувавши норми законодавства і матеріали справи, дійшов висновку, що відмова продавця в нотаріальному посвідченні угоди купівлі-продажу нерухомості є порушенням закріпленого КУ і ГК права власності покупця на придбане по такій угоді майно, а відповідно позов про визнання такої угоди дійсною має бути задоволений, виходячи з наступного.

Законом "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно і їх обтяжень" і інших законодавчих актів України" (діючим на момент здійснення угоди) внесені зміни в ГК, відповідно до яких виключені деякі вимоги про держреєстрацію угод по нерухомості. Зокрема, в частині 1 статті 657 ГК виключені слова про державну реєстрацію угод, а частина 3 статті 640 ГК викладена в такій редакції, що договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є ув'язненим з моменту його посвідчення.

Крім того, відповідно до Порядком держреєстрації прав на нерухоме майно і їх обтяжили при проведенні держреєстрації права власності на нерухомість необхідними для такої реєстрації документами є документи, що підтверджують виникнення або перехід права власності, зокрема договір купівлі-продажу нерухомості. Таким чином, законодавчими змінами відміняється обов'язок здійснювати держреєстрацію договору купівлі-продажу після його нотаріального посвідчення.

Враховуючи, той факт, що діюча редакція статті 657 ГК до вимог відносно оформлення договору купівлі-продажу нерухомості відносить лише письмову форму і нотаріальне посвідчення, відмова судів у визнанні угоди дійсної унаслідок відсутності держреєстрації є неправомірною.

Якщо ж сторони домовилися за усіма істотними умовами договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. В цьому випадку наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібно.

Визнання дійсним ліцензійної угоди

Визнання угоди дійсною в судовому порядку не відноситься до універсального способу захисту порушеного права, а відповідно не може бути застосовано у будь-якій сфері. Візьмемо, приміром, вимогу про визнання дійсним ліцензійного договору, яке лягло в предмет суперечки, викладеного у постанові № 5011-72/11574-2012 від 15.01.2013. Названою постановою ВХСУ підтвердив, що не кожна угода може бути визнана дійсною.

Виходячи з постанови, ліцензіат звернувся до суду з позовом до ліцензіара відносно визнання ліцензійного договору дійсним в частині передачі авторських прав на музичний твір. Позов мотивований тим, що перелік об'єктів авторського права, майнові права на які передавалися за ліцензійним договором, постійно доповнювався шляхом листування по електронній пошті. Відносно одного з таких доповнень до договору ліцензіар надіслав ліцензіату електронний лист про передачу останньому авторських прав на твір (іншого оформлення доповнень не було). При цьому ліцензіат відмітив, що виконання сторонами ліцензійного договору в спірній частині підтверджується підписаними ліцензіаром звітними відомостями, і прийняттям плати за використання цього твору. Ліцензіат, з урахуванням того, що сторони домовилися відносно усіх умов доповнення до договору, і того, що сталося часткове виконання договорузажадав визнати доповнення до ліцензійної угоди дійсним.

Суд першої інстанції відмовив в задоволенні вимог, обгрунтувавши відмову тим, що усі зміни в ліцензійну угоду вносяться тільки у письмовій формі за підписом уповноважених представників сторін. Суд апеляційної інстанції, вимоги ліцензіата, навпаки, задовольнив. ВХСУ, переглянувши суперечку, підтримав суд першої інстанції.

ВХСУ звернув увагу, що стосунки сторін в цій суперечці регулюються спеціальним законом, зокрема Законом "Про авторське право і суміжні права" відповідно до статті 33 якого договори про передачу прав на використання творів полягають у письмовій формі. Крім того, статтею 188 ХК передбачено, що сторона договору, яка вважає необхідним змінити або розірвати договір, повинна прислати пропозицію про це другій стороні, а сторона договору, яка отримала пропозицію про зміну, в двадцятиденний термін після отримання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У випадку якщо сторони не досягли згоди відносно зміни договору або у разі неотримання відповіді у встановлений термін з урахуванням часу поштового звернення, зацікавлена сторона має право передати суперечку на рішення суду.

Отже, відповідно до норм чинного законодавства ліцензійна угода і зміни до нього необхідно здійснювати тільки у письмовій формі, у тому числі за об'ємом майнових прав.

Визнання дійсним договори купівлі-продажу продовольчого товару

Повертаючись до питання визнання дійсними договорів купівлі-продажу в судовому порядку, розглянемо постанова ВХСУ № 5023/4729/11 від 29.11.2011у якому викладена суперечка, пов'язана з визнанням договору купівлі-продажу продовольчого товару. Так, між продавцем і покупцем був укладений договір купівлі-продажу, відповідно до умовам якого продавець передає товар у власність покупця, а останній приймає і своєчасно його оплачує, в терміни і на умовах, встановлених договором. Своєчасної оплати отриманого товару від покупця не поступило.

Продавець звернувся до суду з вимогою про стягнення заборгованості за поставлений товар, але незабаром змінив свої позовні вимоги, попросивши визнати договір купівлі-продажу недійсним. Змінену вимогу він аргументував тим, що договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки покупець не мав на меті отримання прибутку, і спірний договір суперечить інтересам держави і суспільства. Покупець, у свою чергу заявив зустрічний позов відносно визнання договору купівлі-продажу дійсним, оскільки угода повністю відповідала вимогам чинного законодавства.

Розглянемо судову позицію саме за зустрічними вимогами покупця відносно визнання договору. Відмітимо, що суд першої інстанції зустрічний позов покупця задовольнив повністю, визнавши дійсним договір купівлі-продажу. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги і визнаючи договір купівлі-продажу продовольчого товару дійсним, суд виходив з того, що договір відповідає вимогам чинного законодавства. Зокрема, в договорі погоджені усі істотні умови, характерні для договорів купівлі-продажу, договір підписаний обома сторонами і скріплений їх друком, а дії сторін спрямовані на виконання спірного договору і на реальне настання правових наслідків, обумовлених їм.

ВХСУ підтримавши позицію апеляційного суду, дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції про визнання договору купівлі-продажу товару не можна вважати правомірним. Так, ВХСУ відмітив, що визнаючи подібні договори дійсними суди не враховують той факт, що угоди можуть визнаватися дійсними виключно по підставах, визначених частиною 2 статті 219 і частиною 2 статті 220 ГК. Вимоги про визнання дійсними угод по інших підставах задоволенню не підлягають зважаючи на невідповідність таких вимог встановленим законом способам захисту прав і законних інтересів.

У результаті хотілося б відмітити, що позитивна судова практика відносно визнання договорів дійсними є присутнім в основному в тих випадках, коли вимагається визнати угоду купівлі-продажу, у зв'язку з недотриманням закону відносно її нотаріального посвідчення. У інших випадках, принаймні, у більшій їх частині, суди відмовляються визнавати угоди дійсними.

Так, приміром, суди першої і апеляційної інстанцій досить часто визнають дійсними договори купівлі-продажу рухомого майна, зокрема автомобілів на підставі виданих їх власниками доручень іншим особам з правом користування і повного розпорядження автомобілем або на підставі розписок про отримання власником грошової суми за проданий автомобіль. ВССУ вважає таку позицію неправильною, про що було відмічено в листі "Про практику застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про захист права власності і інших речових прав" від 28.01.2013. Так, ВССУ відмічає необхідність здійснення угод між фізособами у письмовій формі на суму, що перевищує в 20 і більше разів розмір н.м.д.г., а також той факт, що на підставі частини другої статті 220 ГК не може бути визнаний дійсним договір купівлі-продажу автомобіля, оскільки згідно із законом він не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Також відмова в задоволенні вимог про визнання договору дійсним можна побачити в постанові ВСУ № 6-17570св10 від 16.02.2011, в якому позивач мав намір визнати договір завдатку, ув'язнений для досягнення домовленості про подальше придбання нерухомості. ВСУ, розглядаючи суперечку, у черговий раз резюмував, що договір може бути визнаний дійсним в судовому порядку по підставах, встановлених статтею 220 ГК у зв'язку з недотриманням умови про нотаріальне посвідчення.

У теж час, ВССУ (лист від 28.01.2013) і Пленум ВСУ (постанова № 9) відмічають, що норма частини 2 статті 220 ГК не застосовується відносно угод, що підлягають і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент здійснення таких угод відповідно до статті 210 ГК зв'язується з державною реєстрацією, тому вони не є ув'язненими, а отже, не створюють прав і обов'язків сторін.

Ірина Тодоренко,
"ЮРИСТ & ЗАКОН"