Після прийняття влітку 2010 року Закону "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд України був в положенні спадкоємця Тутти в оточенні трьох товстунів (вищих спеціалізованих судів), тільки положення це було зовсім не казковим. Начебто і звернутися до нього можна, і навіть поскаржитися на відповідного товстуна, проте з дозволу самого товстуна.
Тепер же ситуація, як затверджувалося в супровідних документах до проекту Закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів відносно розгляду справ Верховним Судом України", повинна серйозним чином змінитися, верховна судова інстанція повинна отримати повноваження приймати нове рішення, а виводи відносно застосування норм матеріального права, що містяться в судових рішеннях Верховного Суду, будуть обов'язкові для використання усіма суддями при розгляді справ. Чи це так? Адже згідно з новим Законом суди буквально зобов'язані враховувати виводи Верховного Суду України, що містяться в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про неоднозначне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, лише обираючи норму, яка підлягає застосуванню.
|
Костянтин Пильков, керівний партнер Cai & Lenard |
Це не розширення і не звуження - це фокусування
Законом "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року були внесені істотні зміни до процесуальних законів, в результаті яких в цивільному (ст. 360-7 ГПК)господарському (ст. 111-28 ХПК)карному (ст. 400-25 КПК) і адміністративному (ст. 244-2 КАС) судочинстві було передбачено обов'язковість рішень Верховного Суду України для усіх суддів і суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативні акти, що містять норми, практику застосування яких встановив Верховний Суд. Цим же Законом суди були зобов'язані привести свою практику у відповідність з рішеннями Верховного Суду.
Цивільний, господарський і адміністративний процесуальні кодекси на практиці поширюють свою дію на суди і інших суб'єктів у рамках відповідного процесу, а також на органи, задіяні у виконанні судових рішень. Інші суб'єкти владних повноважень, в першу чергу контролюючі органи, не вважають себе зобов'язаним керуватися процесуальними кодексами у своїй діяльності. В той же час в КПК, який регулює питання також і досудового слідства, тобто прямо торкається "інших суб'єктів владних повноважень", обов'язковість тлумачення Верховним Судом карного закону грає дуже важливу роль. Власне, саме стосовно карного правосуддя норму про обов'язковість рішень Верховного Суду для інших суб'єктів владних повноважень можна було вважати життєздатною. У трьох інших процесах вона залишалася не більше ніж декларацією.
Новий Закон містить уточнення в питанні застосування практики Верховного Суду судами України і не торкається інших суб'єктів владних повноважень. Судячи з усього, він був створений без романтичних надій змусити органи влади, інші, ніж суди, звертати увагу на процесуальний закон. Законодавець, по суті, сфокусувався на судах.
Пишемо "яку норму застосовувати", розуміємо "як норму застосовувати"
Отже, діючі процесуальні кодекси доповнені нормою, згідно якої суди зобов'язані враховувати виводи Верховного Суду України, що містяться в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про неоднозначне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, обираючи норму, яка підлягає застосуванню.
Не варто сприймати поняття "Обрання норми" суто як відповідь на питання "яку норму застосувати"?. У цьому питанні судді не так часто помиляються. Набагато частіше вони помиляються в тому, як цю саму норму слід тлумачити і застосовувати. Звідки взялася ця обов'язковість виводів Верховного Суду саме при виборі норми права?
За винятком досить старого і латаного в усіх місцях Господарського процесуального кодексу і Карно-процесуального кодексу, що залишився з радянських часів, інші два процесуальні кодекси чітко визначають, на які питання повинен відповісти суд при ухваленні рішення або постанови (ст. 161 КАС, ст. 214 ГПК) :
1. Чи мали місце обставини, якими обгрунтовуються вимоги і заперечення, і якими доказами вони підтверджуються?
2. Чи є інші фактичні дані, які мають значення для дозволу справи, і доказу для їх підтвердження?
3. Яку правову норму слід застосувати до цих правовідносин?
4. Чи слід задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні?
5. Як розподілити між сторонами судові витрати?
6. Чи є підстави допустити негайне виконання?
7. Чи є підстави для відміни заходів по забезпеченню позову?
У ГПК є ще питання про те, які правовідносини сторін витікають зі встановлених обставин.
Як бачимо, з усього списку питань, на які треба дати відповідь, найбільше підходить саме "Яку правову норму слід застосувати до цих правовідносин"?. Ось і виходить, що орієнтуючись на термінологію, загальну для двох нових кодексів, законодавець вказав судам, в якому саме питанні їм слід зважати на думку Верховного Суду України. Таким чином, Верховний Суд формально не повинен вказувати, які обставини мають бути досліджені судамиу яких випадках варто задовольняти позов, якщо тільки не знайде спосіб одягнути ці вказівки у форму тлумачення норм матеріального права.
Назвати таку систему правосуддя такою, що наближається до прецедентної навряд чи можливо. Рішення, нехай навіть Верховного Суду України, все одно не придбаває сили джерела права. По суті Верховний Суд не може заснувати своє рішення на застосуванні загальних принципів права з тим, щоб встановилося нове правило, не виписане прямо в законі. Адже рішення Верховного Суду в тій тільки мірі обов'язкові для нижчестоячих судів, в якій вони містять висновки про застосування норм права.
| ВИСНОВОК |
Може так вийти, що для деяких представників суддівського корпусу викладена вище логіка розуміння під терміном "обрання" тлумачення норми права здасться занадто хитромудрою. Зрозумівши положення Закону занадто буквально і заткнувши вуха, щоб не чути, як Верховний Суд вважає за правильне застосовувати право, вони чекатимуть, що він мовчки покаже, яку норму слід застосовувати. Хто ж у такому разі розтлумачить їм положення процесуального Закону? У Верховного Суду України тепер для цього явно недостатньо повноважень. Адже судді нижчестоячих інстанцій зобов'язані тепер слухати Верховний Суд тільки в питанні застосування права до правовідносин. Тобто в питаннях застосування матеріального, а не процесуального права. Невже міра обов'язковості рішень Верховного Суду буде поставлена в залежність від думки ВАСУ, ВХСУ і ВССУ? У результаті виходить, що Верховний Суд тільки силою авторитету в суддівському корпусі може ослабити надмірну опіку над собою з боку вищих спеціалізованих судів.
