Зміни законодавства у сфері кредитування

Стягнення прострочених заборгованостей по кредитах завжди було і залишається гострим питанням як для фінансових установ, так і для споживачів такого виду фінансових послуг. Передусім це пов'язаного з ліквідністю активів позичальника, на які можливо обернути стягнення, втратою позичальником і його поручителями платоспроможності і іншими складнощами, у тому числі юридичного характеру, що виникають в процесі стягнення.

У зв'язку з цим законодавець досить часто вносить зміни в чинне законодавство, спрямовані на врегулювання взаємин між кредиторами і позичальниками.

Одні з останніх змін були внесені Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України відносно врегулювання стосунків між кредиторами і споживачами фінансових послуг". Проте цей Закон, що набув чинності 16 жовтня 2011 року, залишив як і раніше невирішеним значну низку запитань, а деякі її норми привели до колізій з діючими положеннями законодавства.

Безумовно, одним з найбільш гострих питань є стягнення заборгованості з боржника - юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, відносно якого збуджена процедура банкрутства.

Отже, необхідно відмітити, що норми названого Закону дозволили нарешті розмежувати зобов'язання фізичних осіб і фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності. Так, позитивної оцінки заслуговує норма, згідно якої в ліквідаційну масу не включається майно фізособи-підприємця, що є предметом запоруки по зобов'язаннях, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Це дозволяє захистити інтереси кредитора і перешкоджає змішуванню зобов'язань позичальника як фізособи і як фізособи-підприємця. Таким чином, широко рекламована процедура банкрутства ФОП в майбутньому не зможе звільнити позичальника від погашення кредитів, отриманих на особисті цілі.

В той же час в положення, регулюючі процедуру банкрутства, були внесені зміни, до яких за відсутності необхідних супутніх змін в законодавство необхідно віднестися критичніше. Так, новим Законом введена вимога про публікацію визначення про порушення справи про банкрутство на офіційному веб-сайті судової влади України і, відповідно, подачу кредиторських вимог після такої публікації. При цьому діюча стаття 14 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом" (далі - Закон про банкрутство) залишилася без змін і встановлює, що кредиторські вимоги мають бути заявлені впродовж 30 днів з дня публікації відповідного оголошення в офіційних ЗМІ. Більше того, Закон "Про доступ до судових рішень" не встановлює вимог відносно внесення інформації про дату публікації відповідного судового рішення на веб-сторінці. А це призводить до неможливості визначити дату, з якою починається термін на подачу кредиторських вимог.

Крім того, законодавець у черговий раз обійшов увагою питання встановлення мораторію на задоволення вимог кредиторів. Хоча цілком доцільним було б включити в пункт 6 статей 12 Закону про банкрутство положення, згідно з яким дія мораторію, серед іншого, не поширюється і на зобов'язання, забезпечені запорукою. Адже зважаючи, що до моменту задоволення вимоги кредитора за зобов'язанням, забезпеченим запорукою, майно, що становить предмет такої запоруки, не впливає на ліквідаційну масу, з якої задовольняються вимоги інших кредиторів, а отже, поширення мораторію на такі забезпечені кредиторські вимоги є недоцільним, призводить до затягування процесу і суперечить інтересам кредиторів.

Говорячи про запоруку, також слід зазначити, що новим Законом частково врегульовано питання виселення мешканців у разі позасудового стягнення предмета іпотеки і передбачена можливість виставляти предмет іпотеки на торги тричі (а не двічі, як раніше)але вже з 50 % дисконтом. Проте без уваги залишено введення лобійованого фінансовими установами права відчуження предмета іпотеки від імені іпотекодавцяа не від власного імені. Таким чином, іпотекодержатель (фінансова установа), не будучи власником предмета іпотеки, як і раніше не зможе ефективно обертати стягнення позасудовим способом.

Шляхом внесення змін до статтю 388 Карного кодексу (далі - УК) Законом введена карна прответственность за незаконні дії із запорукою. Поза сумнівом, питання маніпулювання заставним майном (приховання, незаконне відчуження і т. п.) є досить наболілим. Проте внесення подібної зміни є не до кінця продуманим.

Так, стаття 388 УК відноситься до розділу злочинів проти правосуддя, тоді як за своєю суттю незаконні дії із запорукою є злочинами проти приватної собственності або ж у сфері господарської діяльності. Таким чином, логічніше було б передбачити цілий ряд норм, що встановлюють відповідальність за такі діяння, як приховання або надання свідомо неправдивої інформації про заставне майно, відчуження заставного майна, а також інші незаконні дії (розтрату, підміну, ушкодження, знищення і т. п.) із заставним майном.

Також перегляду вимагають положення Цивільного кодексу і Закону "Про запоруку" відносно припинення заставного зобов'язання. Так, діючі редакції названих законодавчих актів передбачають припинення запоруки серед іншого у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Таким чином, ліквідація боржника за кредитним зобов'язанням неминуче веде до припинення зобов'язання заставника - третьої особи (майнового поручителя).

Отже, кредитор не може обернути стягнення на майно, передане в заставу майновим поручителем. У зв'язку з цим з метою забезпечення прав кредиторів необхідно внести зміну, що дозволяє кредиторові обернути стягнення на таке майно, скажімо, впродовж 30 днів з моменту виключення юридичної особи або фізичної особи - підприємця - боржника за основним зобов'язанням з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців. Таким чином, від самого кредитора залежатиме втрата або збереження права запоруки.

Що ж до реструктуризації заборгованостей, то найбільш прогресивним є положення, що дозволяє банку у встановлених Законом випадках відносити до складу витрат зниження процентної ставки по непогашеному боргу. Таке право, надане банкам, грає і на користь добросовісного позичальника, і на користь банку.

А ось введення фіксованої і плаваючої процентних ставок однозначно дає переваги банкам, які просто не пропонуватимуть позичальникам програм кредитування, заснованих на фіксованій ставці, т. до. в умовах нестабільної фінансової ситуації жоден банк добровільно не відмовиться від права в односторонньому порядку змінювати процентну ставку за кредитом.

Ухвалений Закон вніс ряд позитивних змін у врегулювання кредитних стосунків. При цьому законодавець намагався забезпечити максимальний баланс прав кредиторів і позичальників. Проте названі проблемні аспекти, які не торкнулися в цьому документі, свідчать про необхідність внесення подальших змін до чинного законодавства.