Досудове розслідування часто передбачає втручання у права людини: обшуки, арешт майна, тимчасовий доступ до речей і документів, запобіжні заходи. Саме тому в кримінальному процесі потрібен незалежний суб'єкт, який контролює, чи не виходить сторона обвинувачення за межі дозволеного.
З п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України випливає, що таку функцію виконує слідчий суддя. Саме на нього покладено судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.
Водночас саме законодавче закріплення цієї функції ще не гарантує її ефективності на практиці.
Питання ефективності судового контролю є особливо актуальним, адже саме на стадії досудового розслідування відбувається найбільш інтенсивне втручання в права і свободи людини.
Сьогодні обвинувальний ухил і формальний підхід слідчих суддів до аргументів сторони захисту залишаються поширеною проблемою в українському кримінальному процесі.
1. Оцінка доказів під час розгляду скарг на повідомлення про підозру
Одним із найбільш дискусійних аспектів судового контролю є розгляд скарг на повідомлення про підозру. У цій категорії справ простежується небезпечна тенденція: слідчі судді фактично самообмежуються і не заходять у змістовну оцінку доказів.
Аналіз ЄДРСР показує, що під час розгляду таких скарг слідчі судді часто уникають оцінки доказів.
Так, Вищий антикорупційний суд в ухвалі від 05.11.2024 у справі № 991/3545/23 зазначив, що слідчий суддя, перевіряючи обґрунтованість підозри, оцінює лише достатність зібраних доказів для підозри певної особи у вчиненні кримінального правопорушення, не вдаючись до оцінки їхньої допустимості.
Схожий підхід простежується і в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 18.09.2025 у справі № 757/35887/25-к. Слідчий суддя вказав, що перевірка повідомлення про підозру з погляду її обґрунтованості, з урахуванням ст. 17 КПК України, не входить до предмета розгляду слідчого судді за п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України на стадії досудового розслідування.
За логікою суду, таке питання може бути предметом безпосереднього розгляду в кримінальному провадженні. На стадії досудового розслідування слідчий суддя нібито не уповноважений оцінювати отримані слідством докази, порядок їх отримання та їх допустимість. А без такої оцінки, на думку суду, неможливо зробити висновок щодо обґрунтованості повідомлення особі про підозру.
Такий підхід видається проблемним. Він суперечить ч. 1 ст. 94 КПК України, яка прямо передбачає, що слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд оцінюють кожний доказ за внутрішнім переконанням. Така оцінка має ґрунтуватися на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження.
КПК України також вимагає оцінювати кожний доказ з погляду належності, допустимості та достовірності, а сукупність доказів - з погляду достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
2. Формальний підхід до вирішення питання про накладення арешту на майно
Проблема обвинувального ухилу слідчих суддів під час розгляду клопотань про арешт майна є однією з найболючіших для адвокатської спільноти.
Поширеною залишається практика, за якої слідчі судді задовольняють клопотання сторони обвинувачення без належної перевірки їх обґрунтованості, пропорційності та наявності реальних підстав для обмеження права власності.
Ухвали про арешт майна часто дослівно повторюють текст клопотань сторони обвинувачення.
Так само поширеною є практика розгляду таких клопотань за відсутності власника майна.
Відповідно до ч. 2 ст. 172 КПК України клопотання слідчого, прокурора або цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, а також представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо це необхідно для забезпечення арешту майна.
Тобто закон допускає такий порядок як виняток. На практиці ж цей виняток часто перетворюється на систему. У результаті власник майна фактично втрачає можливість відстоювати свої інтереси в суді саме тоді, коли вирішується питання про обмеження його права власності.
Коли судовий контроль ризикує перетворитися на формальну процедуру, особливого значення набуває якість правової аргументації. Аналіз великого масиву практики дає змогу бачити, як суди оцінюють подібні ситуації, які доводи підтримують, а які залишаються без уваги. LIGA360 допомагає швидше знаходити релевантні рішення та відстежувати правові підходи, що формують практику. Менше часу на пошук - більше можливостей для підготовки переконливої позиції.
3. Формальний підхід до порядку продовження строку дії запобіжних заходів
Аналіз ЄДРСР також свідчить про формальний підхід слідчих суддів до продовження строку дії запобіжних заходів.
Сьогодні така процедура нерідко виглядає майже автоматичною і позбавленою реального судового контролю. Слідчі судді часто не враховують очевидне: що довше тривають обмеження прав, свобод та законних інтересів підозрюваного або обвинуваченого, то переконливішими мають бути аргументи слідства для його подальшого продовження.
Натомість на практиці сторона обвинувачення часто не посилює доказову базу, а просто копіює тексти попередніх клопотань.
Це суперечить усталеній практиці Європейського суду з прав людини.
Так, у рішенні ЄСПЛ від 15.07.2010 у справі "Буряга проти України" Суд зазначив, що під час продовження строку тримання заявника під вартою прокурори та суди або наводили ті самі підстави, або взагалі не наводили їх у своїх рішеннях, обмежуючись посиланням на належність раніше обраного запобіжного заходу.
У рішенні від 18.06.2020 у справі "Завадський та інші проти України" ЄСПЛ також зазначив, що в кожному рішенні про продовження тримання під вартою суд наводив ті самі підстави, що й у початковому рішенні.
Причини неефективного судового контролю
Однією з причин неефективності судового контролю є надмірне навантаження на слідчих суддів.
Відповідно до аналітичного звіту "Роль слідчого судді у кримінальному провадженні" від 12.05.2020, станом на 2018 рік на одного слідчого суддю надходило близько п'яти клопотань на день. У великих містах ця кількість могла сягати кількох десятків, а в Києві - до 80 клопотань на день.
Таке навантаження створює умови, за яких повноцінне дослідження контексту кримінального провадження стає майже неможливим. Дефіцит часу знижує якість судового контролю. Слідчі судді змушені розглядати клопотання у відриві від загального контексту справи, а змістовна перевірка аргументів слідства часто зводиться до формального ознайомлення з текстом документа.
Ще одна проблема, яка безпосередньо впливає на якість судового контролю, - відсутність законодавчо встановлених вимог до посади слідчого судді.
Відповідно до ч. 7 ст. 21 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" слідчі судді обираються зборами суддів відповідного суду за пропозицією голови суду або, якщо така пропозиція не була підтримана, за пропозицією будь-якого судді цього суду. Строк їхніх повноважень не може перевищувати трьох років, але вони можуть бути переобрані повторно. До обрання слідчого судді його повноваження здійснює найстарший за віком суддя цього суду.
Отже, закон не вимагає від слідчих суддів жодних додаткових компетентностей, навичок чи досвіду саме у кримінальному процесі. Судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні можуть здійснювати судді, які раніше не працювали з кримінальними справами. Це неминуче впливає на якість такого контролю.
Питання вузької спеціалізації слідчих суддів залишається предметом гострих дискусій у правничій спільноті. Практику залучення суддів із цивільної спеціалізації до судового контролю у кримінальних провадженнях часто оцінюють як неефективну. Брак досвіду розгляду кримінальних справ по суті заважає таким суддям повноцінно бачити контекст провадження та фахово оцінювати вагомість доказів.
Ефективність інституту судового контролю в Україні сьогодні справді викликає питання. На практиці функція незалежного контролю дедалі частіше поступається місцем формалізму та обвинувальному ухилу.
Щоб змінити цю тенденцію, потрібен комплексний підхід: від запровадження реальної спеціалізації слідчих суддів до зниження рівня їхнього навантаження.
Без ефективного судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні досудове розслідування залишатиметься простором домінування сторони обвинувачення, а не змагальним процесом.
Олексій Дрозд,
молодший юрист LCF Law Group