Неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією з основних засад (принципів) цивільного, господарського та адміністративного судочинства. Так, вказаний прицип знайшов своє нормативне закріплення в Цивільному процесуальному кодексі, Господарському процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного судочинства.
Кримінальний процесуальний кодекс, на відміну від інших процесуальних кодексів, не закріплює серед засад кримінального провадження неприпустимість зловживання процесуальними правами та не встановлює критеріїв, за наявності яких поведінка учасника кримінального провадження може бути визнана зловживанням.
Питання щодо доцільності імплементації принципу неприпустимості зловживання процесуальними правами у кримінальне судочинство є вкрай актуальним з урахуванням спроб законодавця уніфікувати процесуальні кодекси у цій частині. У зв'язку з цим видається важливим аналіз інституту неприпустимості зловживання процесуальними правами крізь призму особливостей, притаманних саме кримінальному судочинству.
Зловживання можна визначити як дію або бездіяльність при реалізації учасником кримінального провадження своїх процесуальних прав без мети досягнення правомірного результату і всупереч змісту та призначенню цих прав (постанова Верховного Суду від 10.11.2025 у справі № 278/2203/15-к).
ЄСПЛ також оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо він вважає, що ця заява є зловживанням правом на подання заяви (ч. 3 ст. 35 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). До одного з випадків зловживання правом на подання заяви ЄСПЛ відносить подання явно сутяжницької заяви або такої, що позбавлена реальної мети. Так, вважається зловживанням те, коли заявник неодноразово подає до Суду сутяжницькі та явно необґрунтовані заяви, аналогічні заяві, яку він подавав раніше і яку вже було визнано неприйнятною (M. v. The United Kingdom; Philis v. Greese).
Законодавець використовує поняття «зловживання правом» у КПК досить обмежено, згадуючи його лише в трьох конкретних випадках:
- ст. 81 КПК (якщо повторно заявлений відвід має ознаки зловживання правом, суд має право залишити таку заяву без розгляду);
- ст. 336 КПК (якщо технічна неможливість участі у відеоконференції поза межами приміщення суду має ознаки зловживання правом, суд може позбавити учасника кримінального провадження права участі у відеоконференції);
- ст. 349 КПК (якщо проголошення вступної промови має ознаки зловживання правом з метою затягування судового розгляду, суд після усного попередження зупиняє проголошення промови).
Інститут неприпустимості зловживання процесуальними правами не вичерпується вищенаведеними законодавчими положеннями. Кримінальний процесуальний закон містить низку положень, спрямованих на недопущення зловживання процесуальними правами, прямо про це не зазначаючи.
Так, наприклад, відповідно до ч. 10 ст. 290 КПК у разі зволікання при ознайомленні з матеріалами, до яких надано доступ, слідчий суддя за клопотанням сторони кримінального провадження з урахуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до них зобов'язаний встановити строк для ознайомлення з матеріалами, після спливу якого сторона кримінального провадження або потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, вважаються такими, що реалізували своє право на доступ до матеріалів.
Вважаємо, що вказане законодавче положення містить у собі механізм протидії зловживанню процесуальними правами сторонами кримінального провадження.
Незважаючи на відсутність закріплення принципу неприпустимості зловживання процесуальними правами у КПК, суди доволі часто оперують вказаною категорією, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в ухвалі від 30.05.2018 у справі № 676/7346/15-к, відповідно до якої заборона зловживання процесуальними правами є загальноправовим принципом і поширюється на всі галузі права, зокрема на кримінальне судочинство.
Так, у рішеннях Великої Палати Верховного Суду (справи № 199/6713/14-ц, 9901/34/19, 9901/324/19) та Касаційного кримінального суду (справа № 991/7073/23) зазначено, що апеляційні скарги, які містять образливі висловлювання, є неприйнятними. Такі дії суперечать основним засадам і завданням судочинства та можуть бути визнані судом як зловживання процесуальними правами. КПК не містить окремого положення, яке визначає випадки й наслідки зловживання процесуальними правами, але в разі встановлення такого факту подана скарга або заява підлягає поверненню особі, яка її подала.
На сьогодні у ВРУ зареєстровано два законопроєкти, які передбачають закріплення принципу неприпустимості зловживання процесуальними правами: № 9055 (у Законі «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») та № 5661 (у КПК).
З аналізу двох вищенаведених законопроєктів слідує, що «неприпустимість зловживання процесуальними правами» передбачається лише щодо сторони захисту, що свідчить про дискримінаційний потенціал вищенаведених законопроєктів, особливо з урахуванням судової практики, де зловживання процесуальними правами встановлюється переважно у діях невладних учасників кримінального провадження.
Звертаємо увагу, що конструкція «зловживання процесуальними правами» застосовна до будь-якого учасника кримінального провадження. Зловживання процесуальними правами суб'єктами владних повноважень відбувається через зловживання правом як частиною дискреційних повноважень таких суб'єктів.
Також варто зазначити, що в доктрині кримінального процесуального права існує концепція «зловживання правом на захист» для опису ситуацій, коли сторона захисту, до прикладу, «зятягує судовий розгляд», подає безліч «безпідставних» клопотань, скарг тощо.
Разом з тим відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правничої допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правничої допомоги.
З аналізу вказаної норми слідує, що право на захист у кримінальному провадженні практично не має меж.
Існує ризик того, що через через конституювання інституту зловживання процесуальними правами відбудеться обмеження інструментарію сторони захисту, оскільки на практиці досить складно провести межу між тим, де закінчується активне відстоювання своєї правової позиції та починається зловживання процесуальними правами.
З огляду на викладене, переконані, що кожен випадок зловживання процесуальними правами учасниками кримінального провадження потребує чіткої фіксації (формалізації) задля уникнення неоднозначного тлумачення.
Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що витоки доктрини заборони зловживання процесуальними правами лежать у приватному праві. Сьогодні прихильники імплементації цієї доктрини у кримінальний процес апелюють до необхідності міжгалузевої уніфікації.
Головним контраргументом проти такої уніфікації є концептуальна відмінність кримінального судочинства від інших видів судочинств.
Інші види судочинства не мають аналога досудового розслідування у тому вигляді, в якому він існує в кримінальному процесі. Стороні захисту протистоїть суб'єкт, наділений владними повноваженнями. В українській правовій традиції ця стадія кримінального провадження все ще зберігає ознаки розшуковості (інквізиційності).
Переконані, що механічне перенесення норм про неприпустимість зловживання процесуальними правами з інших процесуальних кодексів є недопустимим з огляду на концептуальну відмінність кримінального судочинства від інших видів судочинств. Нехтування цими особливостями може призвести до порушення балансу між досягненням завдань кримінального провадження та фундаментальними гарантіями прав людини.
Олексій Дрозд,
молодший юрист, Юридична група LCF
Практика адвоката щодня залежить від нюансів судових позицій і змін у правовому регулюванні. У LIGA360 зібрані національні та міжнародні рішення, правові висновки й інструменти для швидкої підготовки процесуальних документів. Замовте персональну презентацію LIGA360, щоб оцінити систему в роботі.