У 2025 році практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ або Суд) розвивалася під впливом суттєвих геополітичних змін у Європі, зумовлених військовою агресією проти України. На формування нових правових позицій Суду суттєво вплинули виклики у сферах реалізації санкційної політики, міжвідомчого обміну даними та цивільної конфіскації необґрунтованих активів.
Для правничої спільноти ці прецеденти мають визначальне значення, оскільки вони уточнюють стандарти доказування, межі державного втручання у права приватних осіб та процедурні гарантії захисту права власності.
У цій статті детально розглядаються правові позиції щодо застосування персональних санкцій та запровадження стандарту «змістовного» судового контролю у справі M.S.L., TOV v. Ukraine.
Окрему увагу приділено допустимості так званих «випадкових» доказів (доказів, отриманих у результаті негласних слідчих дій і використаних у справах про адміністративні правопорушення) у спорах щодо захисту економічної конкуренції у справі Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands, а також особливостям доказування у провадженнях про цивільну конфіскацію на прикладі рішення Isaia and Others v. Italy.
Крім того, аналізуються ключові висновки Суду щодо протидії надмірному формалізму та забезпечення реального доступу до правосуддя, сформульовані у справах Vachik Karapetyan and Others v. Armenia та Porojan v. the Republic of Moldova.
Нижче наведено детальний аналіз відповідних рішень.
Санкційна політика та межі державного розсуду: справа «M.S.L., TOV проти України»
Рішення ЄСПЛ від 16 жовтня 2025 року у справі M.S.L., TOV v. Ukraine (заява № 18049/18) стало одним із важливих прецедентів року. Воно визначає межі допустимого втручання держави у право власності через інструмент персональних санкцій та встановлює стандарт «змістовного» судового контролю у справах, пов'язаних із національною безпекою.
Обставинами справи встановлено, що заявник - великий український оператор державних лотерей, на якого у 2015 році було накладено санкції у вигляді заморожування активів та інших обмежень на підставі Указу Президента України, що ввів у дію рішення РНБО.
Підставою для санкцій стали твердження СБУ про контроль над компанією з боку резидентів рф та її причетність до фінансування тероризму.
Компанія ініціювала низку судових процесів, стверджуючи, що санкції є безпідставними, оскільки її кінцевим бенефіціаром є начебто громадянин Кіпру, а зв'язків із агресором немає.
Проте українські суди відмовилися по суті перевіряти докази спецслужб, обмежившись лише формальною перевіркою процедури підписання указу.
У справі «M.S.L., TOV v. Ukraine» Суд констатував порушення прав заявника за двома статтями Конвенції, передусім звернувши увагу на недотримання вимог статті 1 Протоколу № 1 щодо захисту власності.
ЄСПЛ визнав втручання «незаконним», оскільки воно не супроводжувалося достатніми процесуальними гарантіями проти свавілля, а самі рішення про санкції не містили персоналізованих обґрунтувань і лише механічно відтворювали загальні положення закону. Суд підкреслив, що навіть за умови таємності певних даних, заявник повинен отримати достатньо інформації для ефективного захисту своїх інтересів.
Окрему увагу було приділено відсутності реального судового контролю, оскільки національні суди помилково вважали оцінку загроз національній безпеці виключною дискрецією Президента.
ЄСПЛ наголосив, що концепція верховенства права вимагає перевірки обґрунтованості таких заходів незалежним органом, а суди не можуть самоусуватися від оцінки наявності солідної фактичної бази звинувачень.
Крім того, було встановлено порушення статті 13 Конвенції через те, що розгляд справи тривав понад шість років, а формальний підхід судів зробив шлях захисту недієвим у практичному сенсі.
У підсумку рішення у справі «M.S.L., TOV v. Ukraine» формує новий стандарт санкційної політики, згідно з яким держава не може накладати обмеження, прикриваючись виключно загальними фразами про національні інтереси. З урахуванням цього, кожне санкційне рішення повинно мати конкретну доказову основу, а суди зобов'язані здійснювати змістовну перевірку підстав накладення обмежень, оскільки відмова від оцінки доказів спецслужб вважатиметься порушенням Конвенції.
Допустимість «випадкових» доказів: справа Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands
Якщо рішення у справі «M.S.L., TOV v. Ukraine» встановило межі втручання держави під приводом національної безпеки, то справа Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands (рішення Великої Палати від 1 квітня 2025 року) стала ключовою для визначення правил взаємодії між різними правоохоронними органами всередині держави.
Це рішення викликало запеклі дискусії в самому Суді, що відобразилося у значному розколі голосів суддів.
Справа стосувалася ситуації, коли прокуратура Нідерландів передала Антимонопольному органу матеріали телефонного прослуховування, отримані законним шляхом у рамках кримінального розслідування.
Ці матеріали стали ключовими доказами змови компаній на торгах, що призвело до накладення значних штрафів.
Компанії-заявники стверджували, що така передача даних порушує їхнє право на повагу до кореспонденції (стаття 8) та право на справедливий суд (стаття 6), оскільки докази були використані з метою, відмінною від тієї, для якої вони збиралися.
Позиція Великої Палати Європейського суду з прав людини полягає в тому, що правомірна передача даних прослуховування між різними державними органами можлива лише за умови суворого дотримання комплексу правових гарантій. Насамперед передавати дозволяється виключно ті матеріали, які були початково зібрані законним шляхом у межах кримінального провадження та із повним дотриманням стандартів Конвенції. Фундаментом для такої взаємодії має виступати чітке національне законодавство, яке робить процес передбачуваним, визначаючи конкретні обставини, за яких інформація може вийти за межі первісного розслідування.
Слід зазначити, що рішення про відсутність порушення з боку Нідерландів було прийняте не одноголосно, а за суттєвого розходження думок суддів. Більшість визнала втручання законним і пропорційним, оскільки захист економічного добробуту країни є легітимною метою, а серйозність антимонопольних порушень виправдовувала використання таких доказів.
Суд також зауважив, що відсутність письмового обґрунтування прокурора безпосередньо при передачі даних була компенсована можливістю подальшого повного судового перегляду справи.
Це рішення фактично легалізує практику, коли докази, зібрані для розслідування тяжких кримінальних злочинів, стають законним інструментом у руках адміністративних органів. Така зміна підходів суттєво впливає на стратегію захисту бізнесу, адже тепер будь-яка комунікація, перехоплена правоохоронними органами, може бути використана проти компаній у податкових, антимонопольних чи інших регуляторних спорах.
Цивільна конфіскація та межі презумпцій: справа Isaia and Others v. Italy
Рішення від 25 вересня 2025 року у справі Isaia and Others v. Italy (заяви № 36551/22 та інші) є знаковим для країн, які впроваджують механізми конфіскації необґрунтованих активів.
ЄСПЛ нагадав, що навіть найбільш пріоритетна мета боротьби зі злочинністю не виправдовує «математичне» вилучення майна без доведення реального зв'язку зі злочинною діяльністю.
|
Максим Чередніченко |
Фактичні обставини цієї справи стосувалися Джузеппе Ізаї, який мав тривалу історію судимостей за майнові злочини, вчинені переважно у період між 1980 та 1998 роками. Попри те, що після відбуття тривалого тюремного ув'язнення він вчинив лише один епізод - спробу крадіжки у 2008 році, яка за своєю природою не принесла доходу, правоохоронні органи Палермо лише наприкінці 2018 року ініціювали процедуру превентивної конфіскації активів його родини. Заходи охоплювали квартиру, земельну ділянку, склад та автомобіль, які були офіційно придбані дружиною та сином заявника у період з 2010 по 2018 роки, а також доступні кошти на їхніх банківських рахунках. Італійські суди обґрунтували конфіскацію тим, що легальні доходи сім'ї були неспівмірними з вартістю майна, припускаючи, що родичі виступали лише номінальними власниками, а самі активи є результатом реінвестування прибутків від злочинної діяльності Ізаї десятирічної давнини. Однак національні інстанції не навели конкретних доказів або логічного зв'язку, які б пояснювали, як кошти від злочинів 80-х та 90-х років могли трансформуватися у власність, придбану значно пізніше після припинення протиправних дій.
ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу, встановивши високий стандарт доказування для таких заходів, зазначивши, що хоча використання презумпцій у справах про незаконне збагачення є допустимим, воно не може бути безмежним.
Держава повинна надати достатні докази, які б розумно вказували на незаконне походження майна.
Проста арифметична розбіжність у доходах, без аналізу джерел коштів та історії їх руху, не є достатньою підставою для позбавлення власності.
Конфіскація майна у родичів (дружини, дітей) вимагає ще ретельнішого доказування того, що вони були лише "номінальними власниками" і знали про незаконне походження коштів.
Це рішення має пряме відношення до української практики цивільної конфіскації (стягнення необґрунтованих активів) та діяльності антикорупційних органів.
Воно застерігає від спрощеного підходу, коли будь-який непідтверджений актив автоматично вважається злочинним, і вимагає від прокурорів встановлення логічного ланцюжка між активами та джерелами походження коштів.
Надмірний формалізм та право на доступ до суду: справа Vachik Karapetyan and Others v. Armenia
Рішення ЄСПЛ від 15 травня 2025 року у справі Vachik Karapetyan and Others v. Armenia (заяви № 15736/16 та інші) є вкрай важливим для практики оскарження судових рішень.
Воно встановлює жорстку заборону на застосування процесуальних строків таким чином, щоб це ставало нездоланною перешкодою для правосуддя.
Обставинами справи встановлено, що троє заявників намагалися оскаржити рішення судів нижчих інстанцій у цивільних та адміністративних справах.
Проте їхні скарги не були прийняті, оскільки подані поза межами строків.
Основне правове питання виникло через методику обчислення: національне законодавство Вірменії вимагало подання апеляції протягом місяця з дня проголошення рішення. Однак у всіх випадках суди затримали фактичне вручення повних копій рішень заявникам на кілька днів. Коли громадяни подали скарги, розраховуючи строк від дати отримання рішення, Касаційний суд Вірменії відмовився поновити строки, застосувавши суворо формальний підхід.
Суд констатував порушення статті 6 § 1 Конвенції (Право на справедливий суд).
ЄСПЛ наголосив, що право на доступ до суду включає не лише можливість ініціювати процес, а й право на розгляд справи судом по суті. Обмеження цього права через процедурні вимоги повинно бути передбачуваним.
Суд визнав дії вірменських судів надмірно формалістичними.
Відмова розглядати апеляцію через затримку у кілька днів, яка виникла з вини самої судової системи (несвоєчасне вручення рішення), покладає на заявника «надмірний тягар» за помилки держави.
Суд вказав, що метод розрахунку строків від дати проголошення (якщо особа не отримала повний текст одразу) створює ситуацію правової невизначеності. Будь-які сумніви у таких випадках мають трактуватися на користь особи, яка намагається реалізувати своє право на захист.
Це рішення має прямий вплив на процесуальну політику держав.
Держава не може вимагати від особи дотримання строків, якщо вона сама не забезпечила умови для цього (наприклад, затримала публікацію повного тексту рішення).
Суди зобов'язані поновлювати строки, якщо затримка була технічною або пов'язаною з діями суду, а не ігнорувати такі клопотання на підставі «технічних недоліків» скарги.
Судовий контроль має бути спрямований на вирішення спору по суті, а не на пошук формальних підстав для закриття провадження.
Це рішення дає адвокатам дієві аргументи проти надмірного формалізму судів, особливо у ситуаціях, коли суди самі не дотримуються вимог законодавства і несвоєчасно публікують та вручають судові рішення.
Крім того, ЄСПЛ сформулював чітку позицію, згідно з якою помилки судової системи не можуть виправлятися за рахунок заявника. Якщо правила обчислення строків є нечіткими або суперечливими, суди повинні застосовувати тлумачення, найбільш сприятливе для доступу особи до правосуддя. Неприйняття скарги через технічну помилку, спровоковану самим судом, є порушенням "самої суті" права на суд.
Право на захист in absentia та межі встановлення особи скаржника: справа Porojan v. the Republic of Moldova
Рішення ЄСПЛ від 25 вересня 2025 року у справі Porojan v. the Republic of Moldova є важливим роз'ясненням того, що статус «втікача» не позбавляє особу фундаментальних гарантій справедливого суду.
Обставини справи стосувалися заявника, якого заочно засудили до дев'яти років позбавлення волі. Коли його адвокатка, з якою було укладено договір під час його перебування за кордоном, подала апеляцію, молдовські суди відмовилися її розглядати. Свою позицію вони мотивували тим, що підсудний, який переховується, не може особисто підтвердити повноваження захисника, а надісланий поштою лист не мав нотаріального завірення.
Розглянувши цю ситуацію, ЄСПЛ констатував порушення права на захист, закріпленого у статті 6 Конвенції.
Суд підкреслив, що право на ефективну допомогу адвоката є базовою рисою справедливого процесу і не залежить від фізичної присутності обвинуваченого на засіданні. Хоча держава має право заохочувати участь підсудного в суді, вона не може використовувати позбавлення права на адвоката як покарання за неявку. Крім того, вимогу судів надати саме «завірений» лист за відсутності такої чіткої норми в законі ЄСПЛ визнав проявом надмірного формалізму. Суд наголосив, що за наявності сумнівів щодо автентичності підпису органи влади повинні надати час для виправлення недоліків або перевірити інформацію за матеріалами справи, а не закривати доступ до правосуддя.
Це рішення має суттєве значення для юридичної практики, оскільки захищає право адвокатів представляти інтереси клієнтів, які перебувають у розшуку або за кордоном.
Воно встановлює пріоритет суті права над його формою і підтверджує, що суди не можуть створювати додаткові процедурні бар'єри, які не передбачені законом. Будь-яка спроба держави обмежити право на захист через процесуальну поведінку підсудного розцінюється як порушення самої суті права на справедливий суд.
* * *
Підсумовуючи практику Європейського суду з прав людини за 2025 рік, можна зазначити, що Суд зосередився на посиленні захисту особи від потенційного свавілля державної влади.
Проаналізовані кейси демонструють кілька тенденцій, які визначатимуть розвиток європейського правосуддя найближчими роками.
По-перше, ЄСПЛ наголосив, що національна безпека та боротьба зі злочинністю не є підставою для ігнорування процедурних гарантій.
Рішення у справі M.S.L., TOV v. Ukraine встановило стандарт «змістовного» судового контролю над санкційною політикою: суди зобов'язані оцінювати фактичну базу звинувачень спецслужб, а не обмежуватися лише перевіркою формальних процедур.
По-друге, Велика Палата у справі Ships Waste Oil Collector B.V. and Others v. the Netherlands уточнила правила міжвідомчої співпраці. Визнаючи допустимість передачі даних прослуховування між органами для захисту економічного добробуту, Суд водночас визначив чіткі мінімальні гарантії проти зловживань, підкресливши необхідність ефективного судового перегляду.
По-третє, у сфері цивільної конфіскації (справа Isaia and Others v. Italy) Суд підтвердив, що диспропорція між доходами та майном не є достатнім доказом злочинного походження активів. Держава має встановлювати логічний та часовий зв'язок між незаконною діяльністю та придбаним майном, зокрема якщо воно зареєстроване на третіх осіб.
Нарешті, рішення у справах Vachik Karapetyan and Others v. Armenia та Porojan v. the Republic of Moldova були спрямовані проти «надмірного формалізму». Суд вчергове нагадав, що право на доступ до правосуддя втрачає сенс, якщо процедурні правила (обчислення строків оскарження чи підтвердження повноважень адвоката) застосовуються як штучні бар'єри, що ігнорують суть права на захист.
Таким чином, для юридичної спільноти 2025 рік став періодом уточнення балансу між державним розсудом та індивідуальними правами. Прецеденти цього року вимагають від національних законодавців і суддів переходу від формального дотримання букви закону до реального забезпечення верховенства права, де кожне втручання держави має бути обґрунтованим та підконтрольним незалежному суду.
Максим Чередніченко,
АО "Максим Боярчуков та партнери"
Для юриста-міжнародника критично важливо працювати з актуальною судовою практикою, зокрема з рішеннями Європейського суду з прав людини, які формують підхід до тлумачення національного законодавства та стандартів захисту прав людини. У LIGA360 зібрано масив рішень ЄСПЛ. Замовте персональну презентацію LIGA360, щоб побачити, як інструмент допомагає швидше знаходити релевантні позиції та вибудовувати сильну правову аргументацію.
