Проблемні питання отримання відстрочки від мобілізації для осіб, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей: аналіз судової практики

Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначає перелік категорій військовозобов'язаних, які мають право на отримання відстрочки від призову. Зокрема, нормами пункту 3 частини 1 статті 23 вказаного Закону визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

Усе більш-менш зрозуміло лише у випадку, якщо чоловік одружений із матір'ю дітей і записаний батьком у кожному із трьох (або більше) свідоцтв про народження дітей. Але в житті, зокрема в сімейному, не все так просто. Інтернет-форуми заповнені безліччю питань щодо надання відстрочки для чоловіків, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей. На жаль, розглянути їх усі в рамках однієї статті не є можливим, але спробуємо надати відповіді хоча б на найбільш поширені. І перше ж питання, з яким ми зіштовхнемося:

Що означає «утримання» дітей?

Проблема починається з того, що чинне законодавство не містить чіткого визначення поняття «утримання дітей». Подібне поняття використовується у Законі України «Про пенсійне забезпечення», але стосується членів сім'ї померлого. Так, стаття 38 вказаного Закону визначає поняття «утриманці»: члени сім'ї померлого вважаються такими, що були на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Імовірно, за аналогією дане поняття визначається і судами, які у своїх рішеннях зазначають, що утримання особи передбачає її знаходження на тривалому або постійному матеріальному або грошовому забезпеченні з боку іншої особи, і ця допомога є для неї постійним і основним джерелом засобів до існування (справа № 682/1395/23). Із такого визначення постає наступне питання:

Чи можна довести факт перебування дітей на утриманні чоловіка, якщо дружина отримує дохід?

Виходячи з формулювання поняття «утримання», очевидно, що воно припускає перебування дітей на практично повному фінансовому забезпеченні заявника. Така ситуація можлива за умови відсутності в іншого із батьків джерел доходів або ж недостатності розміру цих доходів для покриття витрат на дітей, наприклад, при перебуванні другого із батьків у декретній відпустці або неоплачуваній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років, а також отриманні доходу, що є недостатнім для покриття навіть половини документально підтверджених витрат на дітей.

При доведенні даного факту слід враховувати законодавчо встановлений прожитковий мінімум на дітей відповідного віку, а також розмір додаткових витрат, що їх потребують діти, наприклад, на лікування, відпочинок, оплату приватних дитячих садків, шкіл, різноманітних курсів тощо.

Ну добре, а що:

Якщо військовозобов'язаний має трьох рідних дітей, але не одружений і не проживає з їхньою матір'ю (матерями), при цьому не має заборгованості зі сплати аліментів, то чи має він право на відстрочку?

Попри формулювання пункту 3 частини 1 статті 23 Закону, що наведена вище, суди критично ставляться до ситуацій, коли факт утримання дітей доводиться лише сплатою аліментів. До прикладу, Київський апеляційний суд розглядав справу № 752/15264/22, де на підтвердження перебування дітей на утриманні заявником надано свідоцтва про народження та дані щодо сплати аліментів. Суд зазначив, що факт сплати аліментів сам по собі не свідчить про повноту визначення, чи перебуває особа на утриманні. Дані про регулярність такої виплати, її обсяг, добровільність інших платежів на утримання дітей матеріали справи не містять, рішення про визначення місця проживання дітей разом з батьком у матеріалах справи також відсутнє. Таким чином, з огляду на встановлені обставини справи, апеляційний суд вказує на те, що доказів на підтвердження факту перебування дітей на утриманні заявника в матеріалах недостатньо, всі заінтересовані особи не залучені, і саме за таких додаткових підстав відмовляє у задоволенні заяви. При цьому суд окремо звернув увагу на те, що подаючи заяву до суду про встановлення факту перебування на утриманні, заявник не зазначає заінтересованими особами мам спільних із заявником дітей, які і повинні свідчити щодо утримання їх спільних дітей, оскільки такий обов'язок покладається на обох батьків.

Звідси висновок: при поданні заяви про встановлення факту перебування дітей на утриманні слід обов'язково залучати другого (других) з батьків як заінтересованих осіб.

З біологічними батьками більш-менш зрозуміло. А от:

Чи може отримати відстрочку вітчим?

Відповідно до ст. 51 Конституції України, батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Аналогічна норма міститься в ст. 180 Сімейного кодексу України.

З аналізу норми частини першої статті 268 Сімейного кодексу України можна зробити висновок, що вітчим має обов'язок утримувати своїх падчерку та пасинків, прямо передбачений законом, лише за сукупності певних обставин.

По-перше, такі діти не мають матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер, або ж ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (даний факт може підтверджуватися документами щодо перебування матері в декретній відпустці чи відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, свідоцтвом про смерть біологічного батька, рішенням суду про позбавлення другого з біологічних батьків батьківських прав).

По-друге, вітчим має реальну можливість надавати матеріальну допомогу (даний факт може підтверджуватися відповідними довідками про працевлаштування, розмір заробітної плати, обсяг отриманого доходу за певний період тощо).

Але з викладеного постає пов'язане питання:

А що як у дітей є біологічний батько, який ухиляється від виконання батьківських обов'язків (не сплачує аліменти, не спілкується з дітьми, не бере участі в їх вихованні)?

У цьому питанні більшість судів проявляють досить упереджену позицію щодо вітчима. Справа в тому, що відповідно до норм Сімейного кодексу України вітчим має особливий правовий статус, що істотно відрізняється від статусу батька, усиновлювача, опікуна та піклувальника, характеризується мінімально необхідним набором прав та обов'язків щодо пасинка, падчерки.

Відповідно, суди керуються такою логікою.

У силу положень статті 141 Сімейного кодексу України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Статтею 181 Сімейного кодексу України передбачено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, за рішенням суду.

Відповідно, навіть при наявності документально підтвердженої заборгованості зі сплати аліментів, суди вважають, що заявник повинен навести докази на підтвердження наявності/відсутності інших способів виконання батьками неповнолітніх своїх обов'язків щодо утримання неповнолітніх дітей. Більше того, заявник повинен надати докази, що в питанні виховання та утримання неповнолітніх дітей, їх батьки навмисне ухиляються від виконання цих обов'язків чи реалізації прав по цьому питанню.

Так, наприклад, у справі № 135/240/24 суд зауважив, що посилання в заяві на наявність заборгованості по сплаті аліментів батьками дітей саме по собі не є достатнім доказом неможливості сплати такої заборгованості, без врахування інших суттєвих обставин справи щодо осіб батьків неповнолітніх дітей, наявність в них майна, місця роботи, тощо. При цьому питання щодо вжиття державним виконавцем належних заходів щодо стягнення аліментів на дітей та заборгованості по аліментах по даній справі заявником для дослідження судом не піднімалось. Матеріали справи не містять доказів щодо позбавлення батьківських прав рідних батьків дітей. Відтак, вони не звільнені від обов'язку надання коштів на утримання своїх неповнолітніх дітей.

Отже, таку позицію судів слід враховувати при поданні заяв військовозобов'язаними, які не є біологічними батьками дітей.

Які ж документи слід подавати для доведення факту утримання дітей?

Відсутність чіткого визначення поняття «утримання» супроводжується і відсутністю переліку документів, які би підтверджувати такий факт. На цю проблему звертають увагу і суди, які зазначають, що поняття «підтверджуючі документи на утримання трьох і більше дітей віком до 18 років» кожним державним службовцем трактується по-своєму, що спричиняє розбіжності при доведенні такого факту. Більше того, жоден нормативний документ не містить переліку документів, які би підтверджували факт утримання дітей для особи, якщо вона є вітчимом для дітей, утримує нерідних дітей у добровільному порядку.

У зв'язку з викладеним встановлення факту утримання покладається виключно на розсуд суду за достатності доказів, наданих заявником. Причому така «достатність» визначається кожною конкретною ситуацією, яку розглядатиме суд. Як свідчить аналіз судової практики, більш-менш стандартним набором документів є:

- довідка про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні;

- акт обстеження умов проживання;

- відомості з про джерела/суми виплачених доходів та утриманих податків заявника;

- відомості про доходи другого з батьків;

- виписки з карткового рахунку заявника та другого з батьків, якщо заявник здійснював перерахування коштів на утримання дітей на картковий рахунок;

- посвідчення багатодітної родини;

- докази спільного ведення господарства (надання чеків на придбання побутових товарів для родини; залучення свідків, які можуть підтвердити такі факти);

- нотаріально посвідчений договір про сплату заявником аліментів на утримання дітей.

Звісно, цей перелік не є вичерпним і повинен доповнюватися залежно від кожної конкретної ситуації та фактів, які треба довести.

Вирішивши питання з документами, ми зіштовхуємося зі ще однією особливістю цієї категорії справ:

Питання юрисдикції

Це питання вирішила постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21. ВП ВС відступила від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, які викладено у постанові Великої Палати від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц, вказавши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судовому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.

Також, ВП ВС дійшла висновку, що є неефективним підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов'язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб'єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.

Отже, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року судом встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема факту перебування на утриманні, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 ЦПК України та пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України.

А якщо наявна відмова ТЦК та СП?

Слід зауважити, що в разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.

Водночас, якщо ми розглядаємо рішення комісії щодо відмови заявнику в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації в період воєнного стану, мотивоване саме відсутністю доказів на підтвердження факту перебування на його утриманні трьох дітей, то суди не вбачають у такому випадку наявності спору про право між заявником і відповідним ТЦК.

Якщо перебування дитини на утриманні не підтверджено відповідними документами, у зв'язку з чим особі відмовлено у здійсненні його права, і цей факт неможливо встановити в позасудовому порядку, така особа має право звернутись до суду із заявою про встановлення відповідного факту в порядку окремого провадження. Суди зауважують, що сама по собі наявність юридичних наслідків від встановлення певних фактів не може вважатись ознакою спору, тому підстави для закриття провадження у справі відсутні.

Альона Мічуріна,

адвокат PRAGNUM