Ця сторінка також доступна для перегляду українською мовою

Перейти до української версії сайту

Імплементація рекомендацій Європейського суду з прав людини в національне законодавство – п’ять позитивних зрушень

Цикл статей про найбільш значимі розробки від Директора Директорату правосуддя та кримінальної юстиції Міністерства юстиції України

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) регламентовані такі фундаментальні права людини, як право на життя, на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий судовий розгляд, право на повагу до приватного та сімейного життя, свободу думки, совісті й віросповідання, свободу вираження поглядів, право на свободу зібрань та об'єднань, право на шлюб, право на ефективний засіб правового захисту, заборона дискримінації, заборона катування та нелюдського поводження, покарання без закону.

Відповідно до статті 1 Конвенції держави-учасниці гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Але для того, щоб держави-учасниці дотримувались положень Конвенції, необхідно, щоб діяв контролюючий механізм. Таким механізмом є Європейський суд з прав людини (далі - Суд), до якого громадяни подають скарги на державу, яка порушила їхні конвенційні права.

Одним із головних чинників забезпечення прав та основоположних свобод людини є виконання рішень Суду. У статті 46 Конвенції передбачено, що держави зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

З набранням Конвенцією чинності для України наша держава визнала для себе обов'язковою юрисдикцію Суду.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Суду у справах проти України регулює Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відповідно до статті 1 вказаного Закону виконання рішення передбачає вжиття заходів індивідуального характеру (відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права, гарантованого Конвенцією, а також відновлення порушеного права, якщо це можливо) та заходів загального характеру, що спрямовані на усунення причин порушення Конвенції; впровадження в судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; створення передумов для зменшення кількості заяв до Суду проти конкретної держави.

Одним із основних заходів загального характеру, спрямованих на усунення зазначеної в рішенні Суду системної проблеми та її першопричин є внесення змін до чинного законодавства.

З метою забезпечення прав людини, гарантованих Конвенцією, шляхом вжиття заходів загального характеру, Міністерством юстиції України проаналізовано низку рішень Суду.

1. Порушення права на апеляційне оскарження у провадженні, що вважається кримінальним у розумінні Конвенції (стаття 2 Конвенції).

Так, Суд у своєму рішенні у справі «Швидка проти України» (заява № 17888/12), яке набуло статусу остаточного 30 січня 2015 року, визнав застосування адміністративного стягнення у найбільш суворій формі, непропорційним переслідуваній меті.

Так, у рішенні зазначено, що 24.08.2011 заявниця, член опозиційної політичної партії «Батьківщина», взяла участь у святкових урочистостях з нагоди Дня Незалежності України. У рамках проведення зазначених заходів за участі Президента України В.Ф. Януковича відбулась офіційна церемонія покладання вінку до пам'ятника Тарасу Шевченка. Після церемонії з метою висловлення свого незадоволення з політикою Президента заявниця підійшла до вінку та відірвала частину стрічки з написом «Президент України В.Ф. Янукович», не пошкодивши при цьому вінок. Дії заявниці було зафіксовано на відеокамеру одним із працівників міліції.

Наступного дня заявницю було затримано, доправлено до Шевченківського РУГУ МВС України в місті Києві та складено протокол про адміністративне правопорушення, у якому зазначалось, що дії заявниці становили дрібне хуліганство.

30.08.2011 Шевченківський районний суд м. Києва постановив притягнути заявницю до відповідальності за вчинення дрібного хуліганства та накласти на неї стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на десять діб. Того ж дня захисник заявниці від її імені подав апеляційну скаргу.

21.09.2011 апеляційний суд міста Києва постановив рішення суду першої інстанції залишити без змін. На той час заявниця уже відбула покарання у повному обсязі.

До Європейського суду заявниця скаржилась за статтею 10 Конвенції на порушення її права на свободу вираження поглядів та за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції на порушення її права на оскарження рішення суду.

Розглянувши скарги заявниці за статтею 10 Конвенції, Суд наголосив на важливості дотримання судами принципу юридичної визначеності, тобто наявності у національному законодавстві чітко сформульованих умов, за яких здійснюється позбавлення свободи при розгляді справ з питань застосування адміністративного стягнення у вигляді арешту.

Разом з тим Суд звернув увагу на забезпечення ефективного апеляційного перегляду постанов про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту. На думку Суду, є неприпустимим, коли перегляд судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції відбувається після відбуття покарання у повному обсязі. Суд вважає незрозумілим, як такий перегляд на цій стадії може ефективно виправити недоліки рішення суду нижчої інстанції.

2. Порушення статті 3 Конвенції, у зв'язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити.

У рішенні Суду від 12.03.2019 у справі «Петухов проти України № 2» (заява № 41216/13), серед іншого, Суд констатував порушення Україною статті 3 Конвенції у зв'язку з призначенням заявнику так званого «непом'якшуваного довічного позбавлення волі», яке згідно з практикою Суду визнається неприпустимим.

На сьогодні нормами Кримінального кодексу України (далі - КК) не передбачено застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» амністія не може бути застосована до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі.

Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому, призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі, на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

Наведене свідчить про відсутність дієвого механізму пом'якшення покарання у виді довічного позбавлення волі.

Обґрунтовуючи відсутність в Україні дієвого механізму пом'якшення покарання у виді довічного позбавлення волі та посилаючись на свою практику, Суд зазначив, що звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі за хворобою, означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у лікарні, а не в установі виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення».

Помилування Президентом України, яке, на думку Суду, залишається єдиною можливістю для довічно позбавлених волі осіб пом'якшити їх покарання, є «сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування» (п. 180 рішення), а не дієвим механізмом.

Суд вказав на необхідність впровадження в Україні реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку в кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними підставами, а також має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення та за яких умов це можливо.

Загальна сума відшкодування, яку Україна повинна сплатити на виконання зазначеного рішення Суду, становить 22 770 (двадцять дві тисячі сімсот сімдесят) євро.

Засуджені довічно - це єдина категорія засуджених в Україні, які не можуть бути звільнені умовно-достроково, незважаючи, що таке звільнення давно та успішно застосовується в інших країнах.

Згідно із статистичними даними, опублікованими експертами Ради Європи, засуджені до довічного позбавлення волі, до яких застосовано умовно-дострокове звільнення, найрідше потрапляють знову за грати, оскільки добре усвідомлюють наслідки у разі повторного засудження. Крім того, вони старіють, і треба враховувати, що вік теж утримує від вчинення злочинів.

У більшості країн, де покарання у вигляді довічного позбавлення волі може бути призначено, існують механізми перегляду вироку після відбування певного мінімального строку покарання, встановленого законом. Такий механізм, інтегрований у межах закону та практиці винесення вироків, передбачено в законодавстві тридцяти двох країн: Албанії - 25 років, Вірменії - 20 років, Австрії - 15, Азербайджані - 25, Бельгії - 15, з розширенням до 19 або 23 років для рецидивістів, Болгарії - 20, Кіпру - 12 , Чехії - 20 , Данії - 12, Естонії - 30, Фінляндії - 12, Франції - зазвичай 18, 30 років за певні вбивства, Грузії - 25, Німеччині - 15, Греції - 20, Угорщини - 20, якщо суд не розпорядиться про інше, Ірландії - попередній огляд Комісією з умовно-дострокового звільнення після 7 років, за винятком деяких видів вбивства, Італії - 26, Латвії - 25, Ліхтенштейну - 15, Люксембургу - 15, Молдові - 30, Монако - 15, Польщі - 25, Румунії - 20, Росії - 25, Словаччини - 25, Словенії - 25, Швеції - 10, Швейцарії - 15 років, що зводяться до 10 років, колишній югославській Республіці Македонії - 15 і Туреччині - 24 роки, 30 - для обтяжуючого довічного ув'язнення і 36 для сукупного покарання при обтяжуючих обставинах довічного ув'язнення. У Шотландії при присудженні довічного ув'язнення суддя зобов'язаний встановити мінімальний термін, незважаючи на ймовірність того, що такий період буде перевищувати залишок природного життя ув'язненого.

Олександр Олійник

3. Порушення прав на свободу та особисту недоторканність (стаття 5 Конвенції).

У рішеннях Суду у справах «Харченко проти України» (заява № 40107/02), яке набуло статусу остаточного 10.05.2011, «Чанєв проти України» (заява № 46193/13), яке набуло статусу остаточного 09.01.2015, «Кущ проти України» (заява № 53865/11), яке набуло статусу остаточного 03.03.2016, констатовано порушення прав на свободу та особисту недоторканність.

Зокрема, вказаними рішеннями встановлено порушення положень статті 5 Конвенції, а саме:

законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення (підпункт «с» пункту 1);

особа, яку заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і їй має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження (пункт 3);

особа, яку позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, під час якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним (пункт 4).

Також пункт 4 статті 5 Конвенції вимагає від суду, що розглядає питання про тримання під вартою, забезпечення гарантій процедури судового розгляду, що є близькими до вимог статті 6 Конвенції (пункт 4 статті 5 Конвенції є lex specialis по відношенню до пункту 1 статті 6 Конвенції саме стосовно вимог щодо тримання під вартою). Судочинство має бути змагальним та завжди забезпечувати «рівність сторін», стороною обвинувачення (прокурором) та підозрюваним/обвинуваченим (затриманим).

Проте, якщо суддя, за відсутності клопотань сторін, ініціює питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, він де факто виступає у процесі як сторона обвинувачення (прокурор), таким чином деформуючи роль суду та судді у процесі нагляду за дотриманням права на свободу та особисту недоторканість та виходячи за рамки судової функції. Крім того без ініціювання розгляду такого питання судом, термін дії ухвали про тримання особи під вартою закінчується, а особу має бути негайно звільнено з-під варти.

4. Порушення права на звернення до Суду (стаття 34 Конвенції)

У рішеннях Суду у справах «Василь Іващенко проти України» (заява № 760/03), яке набуло статусу остаточного 26.10.2012 та «Найдьон проти України» (заява № 16474/03), яке набуло статусу остаточного 14.01.2011, заявники, засуджені за вчинення злочинів, звернулися до Суду із заявами проти України про порушення їх прав, гарантованих Конвенцією.

Після отримання таких заяв, Суд письмово попросив їх надати низку копій процесуальних документів з матеріалів кримінальних справ, що зберігалися у відповідних національних судах. У цих справах заявники звернулися до національних судів із проханням надати можливість виготовити необхідні копії документів за власний рахунок (справа «Василь Іващенко проти України») та про надання таких копій судом (справа «Найдьон проти України») для їх подальшого направлення до Суду.

Суд в обох вказаних справах констатував порушення прав заявників, гарантованих статтею 34 Конвенції, з огляду на ненадання їм національними судами можливості отримати копії запитуваних документів.

У справі «Василь Іващенко проти України» Суд вказав, що ненадання заявникові - ув'язненій особі, залежній від державних органів, ефективного доступу до документів, які були потрібні для обґрунтування заяви до Суду, є системною проблемою в Україні (пункти 120, 121).

Суд вважає, що ця проблема виникла внаслідок відсутності чіткої та конкретної процедури, яка давала б ув'язненим особам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи, або переписуючи їх власноруч, або за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов'язку робити такі копії (пункт 123 рішення у справі «Василь Іващенко проти України»).

Так, стаття 34 Конвенції гарантує право будь-якій особі, неурядовій організації або групі осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї, звернутися із заявою до Суду. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

Усі процесуальні питання, пов'язані із провадженням справи у Суді, регулюються положеннями Регламенту Європейського суду (станом на цей час в редакції від 14 листопада 2016 року) (далі - Регламент).

У Правилі 47-1 Регламенту передбачені вимоги до форми і змісту заяви, яку особа бажає подати до Суду, згідно із статтею 34 Конвенції. Відповідно до Правила 47-1 Регламенту кожна заява згідно зі статтею 34 Конвенції подається на бланку (формулярі), наданому Секретаріатом, якщо Суд не вирішить інакше. До формуляру слід, зокрема, додати: копії документів щодо судових та інших рішень чи заходів, на які скаржиться заявник, копії документів, які вказують, що заявник використав усі внутрішні засоби правового захисту, а також дотримався терміну (шестимісячного), вказаного у пункті 1 статті 35 Конвенції.

За загальним правилом у випадку недотримання вказаних вимог Суд не розглядатиме заяву. Проте з цього правила є винятки, один з яких: якщо заявник надав ґрунтовні пояснення про причини невиконання цих вимог.

У справах, що були комуніковані Судом Уряду України для надання зауважень у відповідь на скарги заявників про порушення їх прав, гарантованих Конвенцією, систематично зустрічаються твердження про ненадання органами державної влади (органами досудового розслідування та національними судами) копій процесуальних документів з метою подальшого їх направлення до Суду або про ненадання можливості безпосередньо заявнику/його родичам/захиснику самостійно виготовити копії таких документів. Відтак, згідно із твердженнями заявників наявне перешкоджання державою Україна у реалізації їх прав на звернення до Суду, а отже, порушення їх права, гарантованого статтею 34 Конвенції.

Положення статті 34 Конвенції, що «Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права», тлумачиться у прецедентній практиці Суду, тобто у рішеннях, які виносяться за результатами розгляду скарг заявника.

5. Порушення права на свободу об'єднання (стаття 11 Конвенції)

02.10.2014 Судом було постановлено рішення у справі «Веніамін Тимошенко та інші проти України» (заява № 48408/12), яке набуло статусу остаточного 02.01.2015.

У зазначеному рішенні Суд констатував, що передбачена статтею 18 Закону України «Про транспорт» заборона проведення страйку на підприємствах транспорту, порушує права на свободу об'єднання, гарантовані статтею 11 Конвенції.

Суд зазначив, що випадки, за яких забороняється проведення страйку працівників підприємств транспорту, передбачені статтею 18 Закону України «Про транспорт», є більш обмежувальними у порівнянні із випадками, передбаченими статтею 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», який стосується трудових спорів в усіх секторах. Зокрема, на додаток до випадків, коли страйк створює загрозу життю або здоров'ю людей, його проведення для працівників підприємств транспорту забороняється також у випадках, «пов'язаних із перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв».

Таким чином, Суд наголосив на необхідності приведення Закону України «Про транспорт» у відповідність із Конституцією України і Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

Констатовані у наведених рішеннях Суду порушення Конвенції зумовили необхідність внесення змін до національного законодавства.

У зв'язку з цим Міністерством юстиції України підготовлено проєкти законів України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» (зареєстрований у Верховній Раді України 03.09.2021 за № 4049) (далі - проєкт Закону № 4049) та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» (зареєстрований у Верховній Раді України 03.09.2021 за № 4048) (далі - проєкт Закону № 4048).

Так, положеннями вказаних проєктів Законів передбачається:

1. Внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), які спрямовані на те, щоб адміністративний арешт призначався виключно у виняткових випадках.

На сьогодні низкою статей КУпАП за окремі види адміністративних правопорушень передбачено адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк від десяти до п'ятнадцяти діб.

З урахуванням статистичних даних щодо розгляду судами справ про адміністративні правопорушення, опублікованих на офіційному веб-сайті Державної судової адміністрації України, пропонується в статтях 44 (Незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах) та 121 (Порушення водієм правил керування транспортним засобом, правил користування ременями безпеки або мотошоломами) КУпАП виключити адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту, збільшивши при цьому граничні межі інших видів стягнень.

Також запропоновано внести зміни до статті 294 КУпАП та зменшити строк апеляційного перегляду справ про застосування стягнення у вигляді адміністративного арешту до трьох днів (проєкт Закону № 4049).

2. Внести зміни до КК та КПК та запровадити можливість заміни особі, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, невідбутої частини покарання більш м'яким. У такому випадку покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі (проєкт Закону № 4049).

Також внести зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК), а також Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», якими запроваджується механізм пом'якшення покарання у виді довічного позбавлення волі.

Крім того, зміни пропонуються до статей 11, 18, 140 КВК, якими визначаються умови тримання осіб, яким довічне позбавлення волі замінено на покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Також пропонується доповнити КВК новою нормою, якою передбачається, що засуджені до довічного позбавлення волі складають особистий план реінтеграції у суспільство та додають його до подання щодо можливості представлення до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (проєкт Закону № 4048).

3. Внести зміни до КПК та визначити, що запобіжні заходи до початку підготовчого судового засідання можуть застосовуватися слідчим суддею.

Також вносяться зміни до КПК, якими виключаються положення, які надавали повноваження суду за відсутності клопотань розглядати питання щодо доцільності застосування запобіжного заходу.

Крім того, удосконалюється порядок продовження запобіжного заходу, обрання запобіжного заходу судом касаційної інстанції та при скасуванні судового рішення і направленні справи на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції у результаті перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (проєкт Закону № 4049).

4. Доповнити КПК новою статтею 5331, яка визначає, що виправданий, засуджений, особа, стосовно якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру, потерпілий, представник юридичної особи, їхні захисники та законні представники мають право звернутись із заявою про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, стороною в якому вони були до суду, де вони зберігаються (проєкт Закону № 4049).

Також доповнити КВК положенням, яким закріплюється право засуджених звертатися до суду через адміністрацію установи виконання покарань із заявами про надання електронних копій матеріалів кримінального провадження (кримінальної справи) та документів, долучених до матеріалів кримінального провадження (проєкт Закону № 4048).

5. Внести зміни до Закону України «Про транспорт» та визначити, що страйк на підприємствах транспорту застосовується відповідно до законодавства про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів).

Змінами до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» пропонується встановити, що у разі введення надзвичайного стану може бути заборонено проведення страйків. За умов воєнного стану проведення страйків забороняється (проєкт Закону № 4048).

Прийняття вказаних проєктів Законів дозволить забезпечити дотримання прав людини гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; усунути причини порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; впровадити в судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; створити передумови для зменшення кількості заяв до Суду проти України.

Олександр Олійник

Директор директорату правосуддя та кримінальної юстиції,

к.ю.н., заслужений юрист України.

Як уникнути помилок при укладанні договорів? Новий функціонал CONTRACTUM у LIGA360 укаже на помилки автоматично. А ще він виділить найбільш значущі пункти для перевірки - суми, реквізити та ін. Дізнавайтеся деталі за посиланням.

Підпишіться на розсилку
Головні новини і аналітика для вас по буднях
Залиште коментар
Увійдіть, щоб залишити коментар
Увійти
На цю ж тему