Правовий інститут договору, зважаючи на свою гнучкість і широту застосування, компенсує природне відставання норм права від динаміки громадських стосунків, якнайповніше і оперативно задовольняє потреби складного і постійно такого, що розвивається цивільного обороту. Саме договір традиційно є однією з найбільш поширених підстав для виникнення громадянських прав і обов'язків, залишаючись ефективним способом регламентації взаємин його сторін.
Поняття договору розкрите в частині 1 статті 626 ГК Українизгідно якої договором визнається угода двох або більше за сторони, спрямоване на встановлення, зміну або припинення громадянських прав і обов'язків. Але для того, щоб договір мав правові наслідки, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 11 ГК України, має бути дотриманий порядок його укладення.
Загальні умови дійсності
Договір вважається ув'язненим, якщо сторони в належній формі досягли згоди за усіма істотними умовами договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, визначені законом як істотні або необхідні для договорів цього виду, а також все ті умови, відносно яких за заявою хоч би однієї із сторін має бути досягнута угода. Договір полягає шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Договір, відповідно до частини 1 статті 639 ГК України, може знаходитися у будь-якій формі, якщо вимоги відносно форми договору не встановлені законом.
Якщо сторони домовилися укласти у письмовій формі договір, відносно якого законом не встановлена письмова форма, такий договір вважається ув'язненим з моменту його підписання сторонами (частина 3 статті 639 ГК України).
При цьому, правові наслідки недотримання вимоги про письмову форму договору, як різновид угоди, визначені статтею 218 ГК України, згідно якої недотримання сторонами письмової форми угоди, встановленої законом, не тягне її недійсність, окрім випадків, встановлених законом. Якщо угода, для якої законом встановлена її недійсність у разі недотримання вимоги про письмову форму, укладена усно і одна із сторін зробила дію, а друга сторона підтвердила її здійснення, зокрема шляхом прийняття виконання, - така угода у разі суперечки може бути визнана судом дійсної.
|
Олексій Фелди |
У правозастосовній практиці наявність письмової форми договору має подвійне значення. З одного боку, її дотримання потрібне для дійсності договору, з іншої - для підтвердження самого факту його укладення, а, отже, і виникнення договірного зобов'язання (частина 2 статті 509 ГК України). Доказом укладення усних договорів, як правило, служать документи, що складаються за фактом їх виконання.
Порушення договірного зобов'язання підвищує ризик судового розгляду і в таких випадках саме договір є основним доказом існування спірного правовідношення. Але, як відомо, бувають випадки, коли його немає…
До суду без основного доказу
Частиною 1 статті 16 ГК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права і інтересу.
Кожна сторона, згідно частини 3 статті 10 і частини 1 статті 60 ГПК України (тут і далі в редакції, діючій на момент розгляду описаних справ)повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень, окрім випадків, встановлених справжнім Кодексом.
Зокрема, судом у справі № 202/7203/16-ц встановлене, що між позивачем і відповідачем в мережі Інтернет був ув'язнений договір купівлі-продажу, за умовами якого позивач зобов'язався сплатити товару, а відповідач зобов'язався продати його шляхом самовивезення. Суд визнав позовні вимоги позивача законними і підлягаючими задоволенню на тій основі, що він виконав усі необхідні умови для виконання договору купівлі-продажу, а саме зробив оплату товару, що підтверджується рахунком на оплату, а відповідач свої зобов'язання за договором не виконав, - товар позивачеві не передав, гроші за товар не повернув.
При цьому у вказаній справі, суд керувався нормами Закону України "Про захист прав споживачів"якими передбачено наступне: договір, ув'язнений на відстані, - це договір, ув'язнений продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв'язку; засоби дистанційного зв'язку - телекомунікаційні мережі, поштовий зв'язок, телебачення, інформаційні мережі, зокрема Інтернет, які можуть використовуватися для укладення договорів на відстані (пункти 8, 11 статей 1 Закону України "Про захист прав споживачів"). У частині 6 статей 13 згаданого Закону вказано, що якщо інше не передбачене договором, ув'язненим на відстані, продавець повинен поставити споживачеві товар впродовж прийнятного терміну, але не пізніше за тридцять днів з моменту отримання згоди споживача на укладення договору. Продавець, згідно частини 1 статті 662 ГК України, зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Судом, що дослідив матеріали справи № 523/12244/15-ц, було встановлено, що між позивачем і відповідачем в усній формі знаходяться два договори комісії без визначення терміну їх виконання. У рамках вказаних договірних стосунків комітент передав комісіонерові прикраси, які були оцінені на суму 1230,00 доларів США. За фактом передачі прикрас відповідач видав позивачеві квитанції № 741 від 28 січня 2009 року і № 902 від 04 липня 2009 року. У зв'язку з пограбуванням магазину відповідача, вказані прикраси були викрадені. У добровільному порядку відповідач суму, на яку прикраси були оцінені, позивачеві не повернув, і останній звернувся до суду. Суд, керуючись частиною 3 статті 1012 ГК України, за змістом якої істотними умовами договору комісії є умови про це майно і його ціну, позов задовольнив, оскільки в квитанціях № 741 і 902 чітко визначено майно і його ціну.
При розгляді справи № 711/7435/16-ц досліджувалися правовідносини, що виникають з ув'язненого в усній формі договору про надання юридичних послуг. Суд вказав, що укладення такого договору в усній формі суперечить положенням частини 1 статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". В той же час, недотримання сторонами вимоги про письмову форму не тягне його недійсність (частина 1 статті 218 ГК України). Наявність доручення і розписки про отримання відповідачем грошових коштів, свідчить про те, що сторони дійсно уклали такий договір.
Але наївно було б вважати, що уся судова практика "бездоговірних" стосунків така проста і однозначна. Досить часто суди виходять з недоведеності наявності між сторонами договірних зобов'язань.
Ризик неналежних доказів
По сенсу абзацу 2 частини 1 статті 218 ГК України, заперечення однієї із сторін факту здійснення угоди або спростування окремих її частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозаписи і іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків.
Роз'яснення ця норма отримала в листі ВССУ від 01 січня 2017 року, в якому здійснений аналіз окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз'яснень, викладених в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання угод недійсними". Зокрема, в пункті 8 вказаного листа сказано, що свідчення свідків не можуть служити доказом не лише заперечення факту здійснення угоди або спростування окремих її частин, але і факту її здійснення, а також виконання зобов'язань, що виникають з угоди. Випадки, коли показання свідків допускаються, як засіб доведення факту здійснення угоди, визначені прямо (частина 2 статті 937, частина 3 статті 949 ГК України).
Яскравим прикладом з судової практики є справа № 725/718/15-ц, в якому суд не прийняв показання свідків, якими підтверджувався факт здійснення угоди.
Предметом вищезгаданої справи були вимоги позивача про стягнення заборгованості по депозитних договорах, оригіналів яких у нього не було. При цьому позивач, на підтвердження своїх вимог вказав, що наявність правовідносин між сторонами, що виникли з договорів залучення внеску (вкладу) членів кредитної спілки, встановлена рішенням суду у цивільній справі, яка набрала законної сили. Суд цю справу витребував і оглянув. У результаті, аргументи позивача в цій частині були визнані безпідставними, враховуючи наступне.
По сенсу частини 2 статті 64 ГПК України, письмові докази, як правило, надаються суду в оригіналі. Якщо представлена копія письмового доказу, суд по клопотанню осіб, що беруть участь в справі, мають право вимагати надання оригіналу. Оригінали письмових доказів, згідно частини 1 статті 138 ГПК України, до набирання законної сили судового рішення повертаються судом по клопотанню осіб, які їх подали, якщо це можливо без збитку для розгляду справи. У справі залишається завірена суддею копія письмового доказу.
В той же час, незважаючи на вказані вище вимоги процесуального закону, матеріали цієї справи, а також поділа, на яке посилався позивач, не містять оригіналів договорів, на підставі яких пред'явлені позовні вимоги, а наявні в матеріалах справи копії цих договорів належним чином не завірені. Таким чином, з матеріалів витребуваного і оглянутого судом справи неможливо зробити висновок про те, чи досліджувалися судом оригінали цих договорів. Більше того, з журналу судового засідання не убачається, що ці докази в судовому засіданні досліджувалися в оригіналі.
Таким чином, як чинне цивільне законодавство, так і практика його застосування виходить з того, що головною для виникнення договірного зобов'язання є воля його сторін, а не форма її зовнішнього вираження. При цьому в контексті судового захисту своїх прав слід пам'ятати, що рішення суду не може грунтуватися на припущеннях, а доводити свої вимоги необхідно належними і допустимими доказами.
Олексій Фелди,
юрист Юридичної фірми GENTLS
Усі рішення судів ви можете легко знайти в Системі аналізу судових рішень VERDICTUMствореною для аналітичної роботи з багатомільйонним масивом судових рішень. Якщо ви ще не користуєтеся системою, то рекомендуємо замовити тестовий доступ або придбати VERDICTUM.
