Ця сторінка доступна рідною мовою. Перейти на українську

Значення рішення ЄСПЛ у справі "M.С. проти України" для правозастосовчої практики

10.51, 25 липня 2017
26851
10

Суддя Павло Пархоменко проаналізував рішення ЄСПЛ щодо врахування "Найкращих інтересів" дитини при визначенні її місця проживання

11 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини (далі - Європейський Суд) було винесено рішення у справі "М.С. проти України"у якому було встановлено порушення Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

На наш погляд, важливість вказаного рішення полягає в тому, що:

- по-перше, воно стосується актуальних питань щодо захисту сімейних прав, особливо прав дитини, які є досить поширеними в українських реаліях;

- по-друге, це рішення винесене саме проти України, з відображенням сучасних проблем правозастосування, і стосується обставин, які відбувались не в далекому минулому і продовжують існувати на сьогодні;

- по- третє, рішення Європейського Суду є досить "свіжим" і відображає подивися та бачення щодо захисту прав людини, які відповідають умовам сьогодення.

Крім того, важливим буде побачити підходи Європейського Суду порівняно з вітчизняними вищими судовими інстанціями, які, як свідчить практика, ще не готові сприймати запропонований Європейським Судом підхід (див. наприклад, постанову Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс171 або постанову Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 757/11568/15-ц2). При цьому на підходи вітчизняних судових інстанцій порівняно з описуваним рішенням Європейського Суду потрібно подивитись не з точки зору заявлених позовних вимог, а в аспекті оцінки обгрунтованості втручання в сімейне життя "потерпілої особини" з точки зору Конвенції як джерела права в Україні та підходу до визначення "інтересів дитини", їх місця у взаємовідносинах між батюшками.

Рішення "М.С. проти України" не належить до розряду "хрестоматійних" або не є вираженням кардинально нової позиції Європейського Суду, воно демонструє послідовні підходи, вироблені Судом у питаннях захисту Конвенцією сімейного життя. Проте в описуваному рішенні "Зрозумілою мовою" наголошено на проблемах, які існують в нашій державі, що, на наше думання, повинне статі підгрунтям для їх вирішення та зміни свідомості в правозастосуванні.

Так, коротко зазначаючи про обставини справи, підкреслимо, що вона стосувалась заявника, який перебував у відносинах із жінкою, з якою в подальшому він уклавши шлюб і у них народилася спільна дитина (донька).

З моменту народження дитини пари та їх донька жили в квартирі заявника, де також жили батюшки заявника, які допомагали виховувати дитину. Протягом певного годині заявник та його дружина перебували на заробітках за кордоном, а тому під година їх відсутності про дитину турбувались батюшки заявника.

З часом відносини між заявником і дружиною погіршились, у зв'язку з чим дружина без згоди заявника забрала дитину і переїхала в інше місце, а саме, сіло поблизу міста, де сморід проживав, і там ймовірно вона співмешкала із своїм дядьком.

Пізніше заявник знайшов місцезнаходження дитини і забравши її до собі, оскільки булі підозри про застосування до дитини насильства та сексуального розбещення з боку дружини та її співмешканця.

Павло Пархоменко

Щодо вказаних фактів він неодноразово звертався до правоохоронних органів, які протягом тривалого годині, навіть до моменту розгляду справи в Європейському Суді, проводили розслідування, то закриваючи справу, то скасовуючи ухвали про закриття справи.

Після повернення заявника в місто дитина проживала з ним та його батюшками, а дружина могла спілкуватись з дитиною лише в присутності заявника або інших осіб.

Також рішенням районного суду з посиланням на Декларацію ООН про права дитини 1959 року (далі - Декларація ООН), Конвенцію ООН про права дитини та статтю 161 Сімейного кодексу України було ухвалено визначити місце проживання дитини разом з матір 'ю.

Європейським Судом було встановлено порушення статті 8 Конвенції, яка гарантує право на повагу до приватного та сімейного життя і яка охоплює як кримінальну сферу (проведення належного розслідування щодо застосування насильства до дитини), так і цивільну сферу щодо визначення місця проживання дитини.

Приймаючи до уваги значні недоліки та неналежний характер, в яких влада розслідувала цю справу, а також загальну тривалість розгляду, Суд вважає, що влада не виконала своїх позитивних зобов'язань щодо проведення ефективного кримінального розслідування і не забезпечила належний захист приватного життя дитини заявника.

Таким чином, мало місце порушення статті 8 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування ймовірних сексуальних знущань над дитиною (пункти 67 - 68).

Також Суд вважав, що аналіз, проведень національними судами до прийняття рішення про ті, що донька заявника мала жити з матір 'ю, недостатньо обгрунтований. Тому, незважаючи на широку свободу розсуду, надану національній владі в галузі опіки над дітьми, заподій, які сморід приводять для їх вирішення, не можуть вважатися "відповідними та достатніми".

Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції стосовно визначення місця проживання дитини заявника (пункти 85 - 86).

На які моменти мі хотіли звернути увагу :

Цікавим є ті, що заявник подавши скаргу від свого імені, оскаржуючи не тільки передбачуване порушення його права, а й передбачуване порушення права його доньки (пункт 51).

З цього питання Європейський Суд зауважив, що донька заявника під годину подання заяви була неповнолітньою, а тому з урахуванням принципів, вироблених Судом, він дійшов висновку, що заявник мав право звернутися до Суду з проханням захистити інтереси його доньки. Більше того, саме заявник виступав як передставник дитини у внутрішньому кримінальному провадженні (пункт 53).

Ми зі свого боку наголосимо на тому, що таке право заявника було визнано навіть у випадку, що донька за рішенням національного суду проживала разом з матір 'ю. Суттєвим є ті, що такий підхід продемонстрував саме важливість урахування "інтересів дитини", не зосереджуючи основну увагу, з ким вона проживає, що мі б радили використовувати національному правозастосувачу.

Взагалі, у справі заявник, не посилаючись на будь-які положення Конвенції, скаржився, що влада не провела ефективне розслідування ймовірного сексуального насильства над його неповнолітньою дитиною. Своєю чергою, Суд із власної ініціативи вважав доцільним розглянути скаргу згідно зі статтею 8 Конвенції (пункти 54 - 55).

У справі Суд повторивши свої загальні принципи, вироблені в прецедентній практиці, і наголосив, що об' єктом статті 8 є, в основному, захист людини від будь-якого втручання з боку державних органів. Однак це положення не просто змушує державу утримуватись від такого втручання. Крім цього, насамперед поряд з існуванням негативних зобов'язань, існують позитивні зобов'язання, пов' язані з ефективною повагою до приватного або сімейної життя. Ці зобов'язання можуть включати в собі вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин між окремими особами (пункт 59).

Європейський Суд підкреслив, що незважаючи на ті, що в цій справі у влади було складень завдання з розслідування, необхідно повторити, що заходь, що застосовуються державою для захисту дітей від дій, що підпадають під дію статті 8, повинні бути ефективними, і зобов'язання проводити ефективне розслідування є обов'язком не результату, а засобами: влада повинна вжити розумних заходів, які доступні для забезпечення доказів стосовно інциденту, що розглядається (пункт 63).

Суд у рішенні детально піддав критиці проведене розслідування і серед багатьох інших аспектів вказав, що розслідування було неефективним, оскільки воно було недостатньо ретельним, що підтверджується повторними направленнями для подальшого розслідування після того, як рішення, якими закривались попередні скарги, булі скасовані як необгрунтовані (пункт 64).

Звернемо увагу, що питання приватного та сімейного життя може охоплювати і "кримінально-правову" сферу, у тому числі і проблеми ефективності розслідування з боку держави, які в нашому уявленні більш характерні для статей 2 - 3 Конвенції (право на життя та заборона катування).

Також наголосимо на процедурному питанні, яку стосується того, що заявник скаржився відповідно до статті 6 Конвенції (право на справедливий суд), що суди не змогли належним чином визначити місце проживання його дитини. У такій ситуації Суд повторивши, що хоча стаття 6 передбачає процедурну гарантію, стаття 8 служити для більш широкої мети забезпечення поваги, зокрема до сімейної життя. У цьому світлі процес прийняття рішень, що призводить до втручання в право, повинний бути справедливим і дозволити належним чином поважати інтереси, що розглядаються. Тому уд вважав доцільним розглянути скаргу відповідно до статті 8 Конвенції (пункти 69 - 70).

Так, дійсно, навіть недотримання процедури вирішення питання, яку стосується приватного та сімейного життя, може призвести до порушення такого права. Наприклад, у справі "Хантів проти України" 3 Європейський Суд дійшов висновку, що заявник не був залучили у провадження, внаслідок яких приймались рішення, тією мірою, яка є достатньою для забезпечення захисту його інтересів, а державні органи вийшли за межі своєї дискреції і не забезпечили рівновагу між інтересами заявника та інших осіб (пункт 60).

Далі, повертаючись до цієї справи, зазначимо, що по суті Суд використав вироблений ним стандартний підхід щодо перевірки обгрунтованості втручання у право заявника, а саме "триступеневий тест", при якому необхідно дати відповіді на питання: чи було втручання передбачене законом, чи мало воно легітимну мету та було необхідним у демократичному суспільстві (пропорційним). У цьому випадку проблеми передбачуваності законом та наявності легітимної мети було безсумнівно дотримано (наявність чіткого національного законодавства та мети у вигляді захисту прав дитини), а тому для Суду залишалось проаналізувати відповідність втручання принципу "пропорційності", тобто встановити, чи було воно "необхідним в демократичному суспільстві". Саме аналіз третього питання викликає труднощі в національній правозастосовчій практиці і є не типовим для її реалій.

До речі, у спорах, що стосуються "інтересів дитини", Європейський Суд часто вдається до певного аналізу доказів (що для нього не є характерним з огляду на "доктрину четвертої інтонації" 4), які характеризують вплив на "інтереси дитини", проте він завжди розуміє свою роль і невтручання в правові системи держав, і може це робити у виключних випадках, коли оцінка таких доказів може свідчити про утиск прав і свобод, які захищає Конвенція. Так відбувалось і у справах "Савіни проти України" і "Мамчур проти України".

Так, оцінюючи пропорційність втручання, Суд повторивши свої загальні принципи щодо того, що при визначенні основних інтересів дитини у шкірному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв' язків із сім'єю, крім випадків, коли сім 'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 76).

У цілому, доводь заявника про ризик фізичного насильства булі серйозними і заслуговували на більшу увагу, щоб з'ясувати, чи піддавалась дитина підвищеному ризику безпеки та безпеки під година життя з матір 'ю (пункт 82).

Цікавим є аналіз про ті, що до конфлікту між батюшками дитина завжди проживала в квартирі заявника, де у неї була стабільна обстановка. Подальший переїзд дитини руйнує стабільність повсякденного життя дитини: їй довелося жити в новому будинку в іншому житловому районі, і їй довелося відвідувати нову установу й спілкуватися з новими людьми, що оточували її. У момент цивільного спору мати знову переїхала, де вона жила в іншій квартирі, що знов було новим середовищем, яку дитина мала прийняти. Важливо, що Європейський Суд звернув увагу, що рішення судів не свідчать, що будь-яке з цих питань було належним чином розглянуто (пункт 83).

Заслуговує на увагу та обставина, що бабуня і дідусь становили важливу частину сімейного життя дитини, проте цей факт не розглядався судом першої інстанції. Апеляційний суд лише зазначив, що роль батьків у вихованні дитини важливіша, ніж роль бабунь і дідусів. Хоча Європейський Суд згоден з цим спостереженням. Він вважає, що в конкретних обставинах цієї справи таке твердження було недостатнім, оскільки залишилося незрозумілим, яким чином таке загальне спостереження відповідало індивідуальному становищу дитини заявника і чи було відібрання дитини від бабусі та дідуся таким, що спричиняло шкоду інтересам дитини (пункт 84).

Отже, підводячи підсумок, зазначимо, що вказане рішення підтвердило сталу позицію Європейського Суду, яка зводиться до визначення насамперед "Якнайкращих інтересів дитини", а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

Звичайно, рішення Європейського Суду не повинне статі прикладом для безумовно обов'язку національних судів вирішувати питання на користь батюшка. Воно вимагає застосувати підхід щодо визначення пропорційності втручання в права і визначення в цьому аспектів інтересів дитини, а вже поклад від конкретних обставин справи вирішити питання саме на користь "інтересів дитини".

Особливо блискучою з нашого погляду є схожа окрема думання судді Карло Ранзоні від Ліхтенштейну, який досить вдало охарактеризував ситуацію, що притаманна українській судовій практиці, та підкреслив, що в цьому випадку національні суди, схоже, розробили методологію, засновану на принципі, який тягне за собою "презумпцію на користь матері" в справах по догляду за дитиною, тобто що дитина повинна жити з матір 'ю, що може бути спростовано у випадках, де існували "Виняткові обставини". Використовуючи цю презумпцію, національні суди обмежили сферу своїх зусиль щодо встановлення фактів, в основному прагнучи встановити, чи булі "Виключні обставини". Відповідно, у відсутності "Виключних обставин" суди відмовилися від подальшої оцінки всіх інших непередбачуваних обставин, які могли б мати стосунок до вирішення спірного питання.

Суддя Ранзоні зазначив, що презумпція на користь матері в справах щодо дітей не підтверджується на рівні ООН, що випливає з Декларації або прецедентної практики Європейського Суду, а також не відповідає позиції Заради Європи та більшості держав - членів Заради Європи.

Декларація ООН не є юридично обов'язковим документом. Вона стала основою для розробки Конвенції ООН про права дитини 1989 року, яка, навпаки, є юридично обов'язковим міжнародним договором. Однак в підготовчих матеріалах до цієї Конвенції чітко показане, що положення, що стосується "відділення дитини від матері тільки у виняткових обставинах", існувало тільки на початковому етапі процесу розробки. Надалі його критикували, оскільки воно сприяло стереотипному погляду на матерів, що залежав від дискримінації, і тому воно було видалене. Однак принцип "Найкращих інтересів дитини", що випливає також і з Декларації, отримав повну підтримку.

Також суддя зазначив, що Європейський Суд повторював, що існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про ті, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини можуть, поклад від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків. Суд також підкреслив, що батюшки в принципі повинні мати рівні права в спорах про утримання дітей, і не приймає ніяких презумпцій, заснованих на залежності від статі одного з батьків.

Як ілюстрацію прикладів, крім практики Європейського Суду, наведене цікаві посилання на рішення Палати лордів та Резолюцію Заради Європи 2079 (2015).

Як підсумок, суддя Ранзоні підкреслив, що принцип, викладений у Декларації ООН, не може вважатися проблематичним сам собою, за умови, що він не порушує процес прийняття рішень щодо визначення найкращих інтересів дитини. Однак саме це і відбулося в даному випадку. Через презумпції на користь матері національні суди зменшили рамки своєї оцінки, обмежилися встановленням відсутності "Виняткових обставин" і відмовилися від вивчення подальших обставини, які булі б визначальними для того, щоб забезпечити найкращі інтереси дитини.

Отже, важливим у позиції Карло Ранзоні є окреме виділення ним дуже важливої та спірної проблеми, характерної для України, а саме існування "презумпції на користь матері" в питаннях виховання дитини, дуже влучно було описане підхід національних судових інституцій і звернуто увагу з посиланням на відповідні міжнародні стандарти, на його неправильності.

Таким чином, мі сподіваємось, що вказане рішення, з огляду на віднесення його до джерел права на національному рівні, хоча б дасть змогу змінити підходи в порушених питаннях, уникнути побоювання та ретельно досліджувати питання, що в шкірному конкретному випадку відповідає інтересам дитини. При цьому, мі впевнені, що вже скоро в національних судових рішеннях мі побачимо посилання на вказану справу, і маємо надію, що сморід відповідатимуть самій ідеї, закладеній в нього.

І наостанок мі хотіли б висловити власну позицію про ті, що стаття 6 Декларації допускає розлучення дитини з матір 'ю, а таким винятковим випадком може бути ситуація, в якій це відповідає інтересам дитини, що поклад від обставин конкретної справи допускає і залишення дитини з батьком, але зазвичай це потребує уникнення поверхового ставлення, забезпечення поглибленого вивчення і врахування різноманітних факторів.

Павло Пархоменко

суддя Бахмацького районного суду Чернігівської області

кандидат юридичних наук

Усі рішення судів Ви можете легко знайти в Системі аналізу судових рішень VERDICTUMствореною для аналітичної роботи з багатомільйонним масивом судових рішень. Якщо Ви ще не користуєтеся системою, замовте тестовий доступ чи придбайте VERDICTUM.

Підпишіться на розсилку
Головні новини і аналітика для вас по буднях
Залиште коментар
Увійдіть, щоб залишити коментар
Увійти
На цю ж тему