Останні декілька років переважна більшість податкових суперечок складали спори, в тій або іншій мірі пов'язані з реальністю, товарністю господарських операцій, в простолюдді іменовані просто "никчемы".
Податкові органи особливо не утруднялися встановленням обставин, і їх позиція в таких спорах зводилася до того, що контрагент платника податків не знаходиться по місцю реєстрації, або ж у нього недостатньо трудових ресурсів, основних засобів і так далі. Податкові органи мало цікавилися тим, що контрагент, будучи, приміром, посередником, абсолютно не потребує трудових або матеріальних ресурсів. Також мало цікавили податкові органи принципи індивідуальної відповідальності платника податків або практика Європейського суду з прав людини. Ці, з дозволу сказати "аргументи", лягали в основу актів податкових перевірок, що приймаються на їх основі податкових повідомлень-рішень і, як наслідок, виливалися в негативні податкові наслідки для добросовісних платників податків.
Платники податків виробили цілий арсенал прийомів у боротьбі з податковими органами в подібних спорах. Так, приміром, популярним і затребуваним став чужий для більшої частини прогресивного світу інститут свідків в адміністративному судочинстві. Також варто віддати належне адміністративним судам, які, можливо, не усе, можливо, не відразу, але у більшості випадків все-таки робили вірні висновки і визнавали неправомірність горе-аргументов податкових органів. В авангарді тлумачення і застосування норм податкового законодавства останні роки стояв Вищий адміністративний суд України.
Але за останній рік ситуація фактично перекинулася з ніг на голову - рівень складності податкових суперечок істотно зріс і добитися звичного позитивного результату тепер набагато складніше.
Передусім варто віддати належне податковим органам - вони практично перестали "донараховувати" платникам податків податкові зобов'язання по операціях з контрагентами, які недостатньо "погані". Тепер, після збільшення ставок судового збору, практично кожен контрагент, який потрапляє в акт податкової перевірки, має повний букет проблем - не знаходиться за адресою реєстрації, не має ресурсів, не платить до бюджету погоджені зобов'язання, його директор якимсь чином заперечує свою участь в господарській діяльності останнього, або, що ще гірше, засуджений по статті 205 Карного кодексу України (фіктивне підприємництво).
Що стосується засудження директорів контрагентів по статті 205 Карного кодексу України, то у більшості випадків, з метою уникнути реального покарання, директори контрагентів підписують угоду з прокурором про визнання провини, надалі стверджуване судом. Більшість судів мало хвилюють ту обставину, що вони, згідно із статтею 474 Карні процесуальні кодекси України, не мають права затверджувати угоди про визнання провини, які порушують права, свободи і інтереси третіх осіб.
Яким же чином вироки, винесені на підставі подібних угод, впливають на права третіх осіб, тобто добросовісних платників податків?
У тексти вироків часто практично без змін переноситься зміст угода підозрюваного з прокурором. У результаті часто складається ситуація, коли у вироку по карному виробництву стосовно директора імовірно фіктивного підприємства, суд, фактично не досліджуючи господарську діяльність цього підприємства (адже склад злочину закінчується у момент придбання/перереєстрації фіктивного підприємства), робить висновки про те, що підприємство було створене з метою прикриття незаконної діяльності, ніколи не здійснювало ніякої господарської діяльності, усі господарські операції з контрагентами є фіктивними і тд.
Але часто серед контрагентів нібито "фіктивного" підприємства виявлялися добросовісні платники податків, які реально ведуть свою господарську діяльність, на "фіктивному" підприємство працювали реальні співробітники, "фіктивне" підприємство платило реальні податки, "фіктивне" підприємство було власником реальних активів.
|
Дмитро Трут |
Податкові повідомлення-рішення, прийняті виходячи з наявності вироку стосовно директора контрагента, дуже складно оскаржити в суді. Це пов'язано з неоднозначним тлумаченням судами статті 72 Кодекси адміністративного судочинства України, згідно якої вирок суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, є обов'язковим для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій або бездіяльності особи, відносно якої ухвалений вирок, тільки в питаннях, чи мало місце діяння і чи здійснено воно цією особою. Багато судів протиправно ототожнюють оскарження податкових повідомлень-рішень з правовими наслідками дій або бездіяльності особи, відносно якої ухвалений вирок, і беззастережно використовую його як преюдицію.
Але свого часу Вищий адміністративний суд України, у своїх рішеннях, правомірно вказував, що наявність вироку відносно директора контрагента по статті 205 Карного кодексу України не благає можливості здійснення таким підприємством реальної господарської діяльності і акцентував на необхідності дослідження фактичного здійснення господарських операцій.
Вказаний правомірний підхід у своїх останніх постановах намагається скасувати зміцнілий після п'ятирічного застою Верховний Суд України.
|
Микита Ларионов |
Не акцентуватимемо увагу на датованій ще 2012 роком і що набула другого життя спірної правової позиції, згідно якої первинні документи, підписані від імені особи, яка заперечує факт їх підписання, не рахуються оформленими належним чином. Але в той же час хочемо звернути увагу на правову позицію Верховного Суду України, що міститься в постанові від 01 грудня 2015 року у справі № 826/15034/14 згідно якої статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, а господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть при формальному підтвердженні документами бухгалтерського обліку.
Тобто, на виході ми маємо ситуацію, коли за факт придбання/перереєстрації підприємства засуджений лише директор підприємства, але статус фіктивного поширюється на усю діяльність цього підприємства. Тобто виходить, що реально працюючі співробітники працювали фіктивно, підприємство фіктивно продавало/купувало фіктивний товар у фіктивних контрагентів, підприємство фіктивно платило фіктивні податки.
На нашу думку, Верховний Суд України безвідповідально підійшов до вказаної проблематики. Очевидно, що питання наявності вироку стосовно директора контрагента по статті 205 Карного кодексу України в податкових спорах знаходитися на стику адміністративного, карного права, а також адміністративного і карного процесів. Верховний Суд України з невідомих причин переносить провину директора (фізичної особи) контрагента за незаконну реєстрацію/перереєстрацію на діяльність усього підприємства (юридичної особи). Верховний Суд України не аналізує юридичні наслідки наявності такого вироку, не аналізує елементи складу злочину по статті 205 Карного кодексу України, до якого епізод з підписаннями первинних документів і сплатою податків взагалі не має ніякого відношення. Верховний Суд України не хвилює момент завершення злочину, особливості операцій і господарської діяльності підприємств в цілому, виводи, зроблені судом у вироку.
Вказані вище обставини, враховуючи обов'язковість правових позицій Верховного Суду України для усіх судів і органів державної влади, обіцяє новий виток розвитку податкових суперечок, добитися позитивних результатів в яких старими методами вже не вийде.
Дмитро Трут, юрист
Микита Ларионов, юрист
Arzinger
