Пройшло вже більше місяця з моменту вступу Закону "Про очищення влади" (Закон про люстрацію) в силу 16 жовтня 2014 року. Уряд вже зробив перші кроки в забезпеченні дотримання цього Закону : влада ствердила процедуру проведення люстрационной перевірки, списки органів, уповноважених надавати офіційну інформацію для перевірок, реєстр осібзвільнених з посад, а також графіки перевірок. Люстрационный список вже налічує сотні імен держслужбовців, у тому числі таких високопоставлених чиновників, як заступник Міністра юстиції і керівники регіональних управлінь Міністерства внутрішніх справ України. Проте, багато хто в державному апараті виступає категорично проти цього Закону. Генеральний прокурор Віталій Ярема охарактеризував Закон як "незручний" для державних службовців і виразив заклопотаність з приводу майбутніх судових процесів, спрямованих на відновлення чиновників на посаді. 24 листопада 2014 року Харківський окружний адміністративний суд відмінив звільнення співробітника прокуратури. Внаслідок таких тривожних сигналів багато хто сумнівається, що Закон "виживе" в майбутніх судових баталіях і в процесі його реалізації.
Побоювання з приводу можливої неконституційності Закону про люстрацію поширилися задовго до того, як остаточна версія документу стала відома громадськості. Не дивно, що до кінця вересня колишні депутати Партії регіонів почали збір 45 підписів, необхідних для подачі офіційного запиту про перевірку конституційності Закону про люстрацію. Проте, Служба зовнішньої розвідки України випередила їх з аналогічним зверненням до Конституційного Суду України : було спрямовано прохання про розгляд питання чи слід СБУ застосовувати Закон і проводити люстрацію своїх співробітників, тоді як цей Закон нібито суперечить Конституції. Очевидно, що для того, щоб відповісти на це питання, Суд повинен винести ухвалу стосовно конституційності Закону.
Згідно із запитом про перевірку конституційності належна реалізація Закону приведе до порушенням:
1) права на рівний доступ до державної служби (згідно імовірно необгрунтованій забороні для окремих осіб обіймати державні посади;
2) права на працю (шляхом обмеження можливостей, якими можна заробити на життя;
3) заборони на ретроспективне застосування карного законодавства (оскільки під час режиму В. Януковича не існувало подібної заборони обіймати високу посаду для посадовців;
4) заборони колективної правової відповідальності (Закон піддає обмеженню в держслужбі і люстрационным перевіркам групи посадовців, а не кожного індивідуально.
17 листопада 2014 року Верховний Суд звернувся до Конституційного суду з проханням оголосити деякі положення Закону неконституційними на підставі тих же аргументів, які були узагальнені Службою зовнішньої розвідки України.
Встановлення меж реалізації конституційного права у національному законодавстві само по собі не є порушенням цього права. Нещодавно, Конституційний Суд Російської Федерації розглянув аналогічна заява: суд розглянув законність безстрокової заборони на заміщення посад державної цивільної служби для тих громадян, які незаконно уникнули служби в армії. Суд виніс судову ухвалу, згідно з якою оспорювана заборона є конституційною, оскільки по суті ця усього лише спеціальна кваліфікаційна вимога, яка може бути застосована законодавцем згідно із законом у разі, якщо для такого обмеження є достатні розумні підстави. В той же час суд відмітив декілька умов конституційності такого обмеження. По-перше, рішення адміністративного органу про накладення заборони повинне підлягати судовому контролю. По-друге, суд повинен оцінити виняткові обставини, у тому числі і ті, які не передбачені законом. По-третє, тривалість заборони не має бути необгрунтованою або неспіввимірною. По суті, ця справа практично ідентично українському питанню про люстрационном закон. Якщо застосувати логіку цього рішення в Україні, стає ясно, що заяви Служби зовнішньої розвідки у зв'язку з порушеннями рівного доступу до державної служби і права на працю мають бути відхиленіоскільки парламент має право накладати такі обмеження до тих пір, поки вони переслідують розумну мету. Відповідно заяви, що стосуються ретроспективного карного права і колективної відповідальності, мають бути також відхилені оскільки закон варто розглядати як міру, спрямовану на належну організацію цивільної і адміністративної служби і праці, а не карне покарання.
Правила, передбачені Законом також мають бути сумісні з Європейською конвенцією прав людини і практикою Європейського Суду. Відповідні прецеденти раніше торкалися оцінки законодавства, регулюючого процес люстрації в країнах Східної Європи, відносно дотримання гарантій права на справедливий судовий розгляд (стаття 6)права на приватне життя (стаття 8)права на рівність (стаття 14) і права на вільні вибори (стаття 3 Протоколи № 1). Закон про люстрацію, ймовірно, не буде оспорений відповідно до ст. 6, тому що положення справжнього Закону і Конституції встановлюють необхідний судовий контроль над рішеннями про люстрацію посадовця. Подача скарг про порушення ст. 8 також маловірогідна, оскільки раніше в судовій практиці оспорювалися заборони на роботу в приватному секторі. Ще жодного разу суд не визнав порушення права на приватность відносно заборони на доступ до державної служби. Право на вільні вибори теж навряд чи підніматиметься в судовому порядку, оскільки Закон не піддає люстрації осіб, що обіймають виборні посади, і не обмежує право голосу і право бути обраним. Тільки одно положення Конвенції може мати відношення до люстрації в Україні, - це заборона на дискримінацію відповідно до ст. 14. У справі "Райнис і Гаспаравичюс проти Литви" Європейський суд ухвалив, що люстрационный акт є "запізнілим" по своїй натурі, оскільки встановлює обмеження трудової діяльності через 10 років після проголошення незалежності Литви і припинення трудових стосунків заявників з КДБ. Ту ж логіку можна застосувати до української заборони, встановленої для колишніх членів компартії. Поза всяким сумнівом, суд в найближчому майбутньому може зіткнутися із скаргами, що стосуються випадків люстрації в Україні.
Ще одна проблема, з якою може зіткнутися процес люстрації, - пасивність громадянського суспільства. Оскільки однією з основних цілей Закону є боротьба з корупцією, на даний момент і надалі вестиметься запеклий опір його реалізації на усіх рівнях і етапах. Згідно ст. 5 Закону про люстрацію, після того, як тільки буде оголошено про проведення перевірки в певному державному органі, будь-який громадянин має можливість надати будь-яку інформаціюякій він/вона володіє відносно посадовця, його майна, майна його найближчих родичів і так далі відповідним органам влади. Навряд чи вдасться успішно реалізувати Закон без такої інформаційної підтримки і громадського контролю над її обробкою, зважаючи на масштабність перевірки разом з супротивними інтересами. Таким чином, необхідно активізувати кампанію по обізнаності населенняа також створити зручні і надійні шляхи для громадян за поданням інформації у відповідні органи і неурядові організації. Така компанія вже почалася. Наприклад, відповідно до Закону про люстрацію вже створена неурядова організація для контролю над реалізацією справжнього Закону, вона називається Громадський Люстрационный Комітет. Ця організація вже запустила веб-сайт для збору заяв і повідомлень громадян про випадки недотримання Закону.
Наскільки істотними виявляться перешкоди в ході виконання Закону про люстрацію залежить від громадського розуміння і ухвалення Закону. Не дивлячись на те, що українське суспільство звикло говорити про люстрацію в політичних і абстрактних поняттях, на практиці ця процедура зачіпає інтереси окремих впливових чиновників-корупціонерів незалежно від їх політичної позиції (як правило, вони не мають такого). Це і являється основним джерелом конфліктувикликаного новим Законом, і головною причиною завзятого опору йому. Архітектори антикорупційної революції в Грузії неодноразово відмічали, що це саме антикорупційна боротьба, а не політичний переворот, породила велику частину супротивників нового уряду. Те, що зрештою вирішить долю цього закону у боротьбі з корупцією - це інтенсивність контролю і участь громадськості, посилена підтримкою тих парламентарів і держслужбовців, які вірять в реальні зміни.
Ігор Семак,
випускник Школи Права Києво-могилянської академії
