Очевидно, що якщо у своїй статті я аналізуватиму арбітражну установу, що тільки представляється мною, стаття виявиться незавершеною, оскільки разом з інституційними питаннями важливу роль, поза сумнівом, грає і правове середовище, в якому цій установі доводиться працювати. Адже абсолютно ясно, що якщо діюче в державі правове регулювання буде несприятливим для арбітражної форми вирішення суперечки, навіть сама краща арбітражна установа не зможе ефективно працювати. Тому цілком природно, що статтю почну з короткого аналізу законодавчої бази, регулюючої арбітражну діяльність.
Про розвиток арбітражного інституту в Литві можна говорити тільки після відновлення незалежності Литви, а точніше - з 6 квітня 1996 р., коли Сейм Литовської Республіки ухвалив Закон Литовської Республіки про комерційний арбітраж (21 червня 2012 р. була прийнята нова редакція цього закону, розроблена відповідно до типового закону ЮНСИТРАЛ від 1985 р.). Іншим безперечним імпульсом для розвитку арбітражного інституту стала ратифікація Сеймом Литовської Республіки 17 січня 1995 р. Нью-йоркській конвенції 1958 р. "Про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень". Щоб уникнути довгих історичних дискурсов спробуємо проаналізувати основні положення нової редакції закону.
Арбитрабельность суперечок. У статті 12 закону передбачено, що арбітраж не може вирішувати спори, віднесені до компетенції адміністративних судів і Конституційного Суду Литовської Республіки, а також спори, що виникають з сімейних правовідносин, і спори, пов'язані з патентами, реєстрацією товарних знаків і дизайну. Спори, що виникають з трудових і споживчих договорів, можуть бути передані для дозволу в порядку арбітражу тільки у тому випадку, якщо арбітражна угода була укладена після фактичного виникнення суперечки. Без згоди засновника передачі в арбітраж не підлягають спори, в яких однією із сторін є державне підприємство, установа або організація або підприємство, установа або організація самоврядування. У частинах 7 і 8 статей 49 закону передбачено, що збудження відносно одного з учасників арбітражної угоди справи про банкрутство не є перешкодою для вирішення суперечки в арбітражі. Таким чином, після набуття чинності нової редакції закону Литва стала ще більше "дружньою" по відношенню до арбітражу державою, оскільки виникла можливість вирішувати в арбітражному порядку трудові і споживчі спори, а також спори, учасниками яких є підприємства, яким порушена справа про банкрутство. Причому, законодавцем передбачено, що обмеження арбитрабельности цивільних і комерційних суперечок можуть бути передбачені тільки в цьому законі, що теж є важливим. Якщо говорити про рамки дії закону, слід звернути увагу на те, що передбачені в нім правила в рівній мірі застосовуються при дозволі в порядку арбітражу як національних, так і міжнародних цивільних і комерційних суперечок.
Принципи арбітражного процесу. У законі передбачено, що арбітражна діяльність грунтується на принципах незалежності арбітрів, рівноправ'я сторін, змагальності і конфіденційності. Ми вважаємо, що конфіденційність процесу є особливо важливою компонентою довіри до арбітражу. Саме конфіденційність процесу дозволяє сторонам вирішити виниклу суперечку без втручання громадськості, засобів масової інформації або держави. Це дуже важливо для захисту доброго імені, репутації підприємства, збереження можливості і в майбутньому підтримувати із стороною комерційні зв'язки.
Створення арбітражу. З урахуванням того, що держава довіряє арбітражу як формі розгляду суперечки і визнає його рівноцінною альтернативою державним судам, природно, що закон передбачає певні специфічні вимоги до утворення інституційного арбітражу. У частині 1 статті 5 закону передбачено, що постійно діючу арбітражну установу можуть засновувати тільки асоціації Литовської Республіки, що представляють господарських суб'єктів виробничої, підприємницької і юридичної діяльності. Мета цього обмеження - забезпечити відсутність можливості засновувати арбітражі конкретних підприємств, т. е. гарантувати максимальну незалежність і безсторонність арбітражних установ. Важливою в цьому плані є і частина 3 тих же статті, в якій стверджується, що постійно діюча арбітражна установа в ході арбітражного розгляду має тільки ті права, які надані їй сторонами суперечки за їх угодою.
Диспозитивний характер норм. Важливе те, що держава в мінімальній мірі втручається в організацію арбітражного процесу, поступаючись усією ініціативою сторонам суперечки і арбітражній установі. У цьому плані можна сформулювати загальний принцип, згідно з яким положення закону застосовуються тільки у тому випадку, якщо регламентом арбітражної установи або угодою сторін не передбачено інше правило. Без жодного сумніву, імперативні положення закону повинні застосовуватися, проте їх зовсім небагато і до того ж, вони в першу чергу торкаються підстав відміни арбітражного рішення.
Правило компетенції компетенції. Це дуже важливе правило, що свідчить про позитивне відношення держави до арбітражу, закріплене в частині 1 статті 19 закону, в якій говориться, що склад арбітражу має право сам винести ухвалу з питання про свою компетенцію в розгляді суперечки, включаючи і випадки виникнення сумнівів відносно наявності або дійсності арбітражної угоди.
Застосування тимчасових забезпечувальних заходів. У частині 2 статті 20 закону закріплена можливість складу арбітражу самостійно застосовувати певні тимчасові забезпечувальні заходи у арбітражній справі (доктрина застосування певних тимчасових забезпечувальних заходів). Такими заходами є: заборона на участь сторони в певних угодах або на виконання певних дій; покладання на сторону обов'язку забезпечити збереження майна, пов'язаного з арбітражним розглядом, обов'язку пред'явити грошову заставу, банківську або страхову гарантію, а також обов'язки забезпечити певні докази. Само собою зрозуміло, що вживані складом арбітражу тимчасові забезпечувальні заходи можуть бути ефективними лише у тому випадку, якщо сторони суперечки позитивно відносяться до арбітражного розгляду справи. З урахуванням того, що так буває не завжди, законодавець також передбачає додаткове право сторін звертатися до державного суду відносно застосування тимчасових забезпечувальних заходів (також і до подачі позову в арбітраж). У такому разі державний суд, що визнав клопотання обгрунтованим, дістає можливість застосовувати ширший спектр тимчасових забезпечувальних заходів. Причому на відміну від складу арбітражу, державний суд вирішує питання про застосування тимчасових забезпечувальних заходів без сповіщення про це іншої сторони.
Оскарження арбітражного рішення, його визнання і виконання. У усіх випадках, коли йдеться про визнання і приведення у виконання арбітражних рішень, маються на увазі іноземні арбітражні рішення, які планується привести у виконання в Литовській Республіці. Між тим, коли говориться про оскарження арбітражних рішень, маються на увазі арбітражні рішення Литви, прийняті при рішенні національних і міжнародних комерційних суперечок. Таким чином, іноземне арбітражне рішення не підлягає оскарженню, але повинно бути визнано в Литовській Республіці. У цьому плані слід звернути увагу на те, що підстави для відмови у визнанні арбітражного рішення аналогічні підставам, вказаним в Нью-йоркській конвенції. Ті ж самі підстави використовуються і для оскарження національного арбітражного рішення. Отже, як при вирішенні питання про визнання арбітражного рішення, так і при розгляді скарги на національне арбітражне рішення (це робиться Апеляційним судом Литви), суди не мають права перевіряти і змінювати зміст арбітражного рішення. Межі їх контролю, по суті, обмежені законом і конвенцією.
Незабаром після ухвалення першого закону про арбітраж в Литві були створені дві арбітражні установи - це створений в 1996 р. Суспільством юристів Литви Вільнюський міжнародний комерційний арбітраж і створений в 1997 р. Арбітражний суд при асоціації "Міжнародна торгова палата - Литва". У 2003 р. ці дві установи об'єдналися до Вільнюського комерційного арбітражного суду (далі - ВКАС). Засновниками цього арбітражу сталі усі ведучі асоційовані підприємницькі структури - це Асоціація торгово-промислових і ремісничих палат Литви; Конфедерація промисловців Литви; Асоціація банків Литви; Литовська національна асоціація автомобільних перевізників "Linava"; Асоціація "Infobalt"; Конфедерація підприємництва Литви "ICC Lietuva" і Суспільство юристів Литви. Досить поглянути на список засновників ВКАС, щоб можна було стверджувати, що сьогодні саме він є основною арбітражною установою, не дивлячись на те, що в Литві діють ще декілька арбітражів. З іншого боку, те, що підприємницькі структури об'єдналися при установі арбітражу, допомогло уникнути появи величезного числа арбітражних установ, що, наприклад, сталося в Латвії. Ця ситуація в Литві дозволяє в одному арбітражі сконцентрувати кращих арбітрів і в той же час посилює довіру підприємницьких структур до цього способу вирішення суперечок. Про ріст довіри свідчить і уся зростаюча кількість справ (одночасно росте і число арбітражних обмовок, що складаються). У регламенті ВКАС передбачено, що в арбітражі вживаються три робітників мови - литовського, російського і англійського. Це, без жодного сумніву, не позбавляє сторін можливості домовитися і відносно вживання інших мов, проте наявність вже і цих трьох робочих мов повністю задовольняє потреби як литовського, так і міжнародного підприємництва. Якщо говорити про привабливість ВКАС, безумовно, слід акцентувати і конкурентоспроможність цін - розгляд суперечки тут обходиться значно дешевше, ніж в арбітражах Лондона, Стокгольма, DIS, Відня або Парижу. При цьому, враховуючи кваліфікацію і досвід наших арбітрів, якість розгляду справ являється анітрохи не гірше. Арбітраж особливо велика увага приділяє конфіденційності розгляду суперечки, оскільки ми вважаємо, що це один з найважливіших принципів діяльності арбітражу.
При здійсненні своєї діяльності ВКАС намагається заощадити гроші сторін, тому в частині 2 статті 16 Регламенту передбачено, що за відсутності в арбітражній угоді домовленості відносно числа арбітрів, вважається, що сторони домовилися про розгляд суперечки одноосібним арбітром, за винятком випадків, коли будь-яка із сторін клопоче про розгляд суперечки у складі трьох арбітрів. Сприятливим для сторін є і закріплене в частині 1 статті 4 Регламенти правили, дозволяюче сторонам представити свої процесуальні документи арбітражу за допомогою засобів електронного зв'язку (наприклад, по електронній пошті), а також багато інших положень. Якщо говорити про термін розгляду справ, важливим є положення, що міститься в частині 1 статті 42 Регламенти, згідно з якими суперечка вирішується по суті за допомогою винесення ухвали не пізніше, ніж впродовж шести місяців з моменту передачі справи складу арбітражу. Офіційна статистика свідчить про те, що середня тривалість арбітражного процесу у ВКАС, вважаючи з моменту передачі справи складу арбітражу до його завершення, складає близько 4,5 місяців. Це дозволяє робити однозначний висновок, що розгляд справ у ВКАС є оперативним і економічним.
Якщо говорити про характер тих, що підлягають розгляду справ, слід звернути увагу на те, що близько 50% даних справ складають міжнародні справи. У 2012-2013 рр. ВКАС зареєстрував чотири поділа, по яких однією із сторін виступало українське підприємство. У трьох з чотирьох подів українські підприємства виступали позивачами (у двох випадках заявлений позов був задоволений частково, а одно справа зараз знаходиться на стадії розгляду). Три суперечки виникли з договорів купівлі-продажу, а один - з договору про надання послуг. Загальна сума заявлених вимог у цих справах складає близько 1 100 000 доларів США. Отже, як бачимо, останніми роками довіра українського підприємництва до ВКАС явно росте.
Проф. д-р Витаутас Някрошюс
голова Вільнюського комерційного арбітражного суду
Редакція порталу дякує Юлії Чорних, партнера ARBITRADE за допомогу в організації і перекладі матеріалу на російську мову
