Інститут звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності є одним із фундаментальних механізмів реалізації принципу гуманізму в кримінальному праві. Його сутність полягає в тому, що держава відмовляється від кримінального переслідування особи, якщо з моменту вчинення злочину минув визначений законом проміжок часу, протягом якого особа не вчинила нового злочину і не ухилялася від слідства чи суду, а обвинувальний акт не набрав законної сили.
Наявність строку давності забезпечує правову визначеність, а також попередження ймовірних порушень прав у випадку, якби судам доводилося розглядати справи на основі доказів, що могли бути неповними за спливом часу.
Окрім того, установлюючи строки давності, держава захищає особу, яка підозрюється в здійсненні кримінального правопорушення, від необмеженого в часі публічного переслідування, що не узгоджується з повагою до гідності та правом на особисту недоторканність. Наголошується, що навіть особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, не повинна перебувати під тягарем постійного страху, очікуючи, що в будь-який момент, незалежно від кількості років, що минули з дня вчинення діяння, вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності базується на презумпції втрати або істотного зменшення суспільної небезпеки як самого діяння, так і особи, яка його вчинила, унаслідок спливу значного проміжку часу.
Однак практична реалізація положень статті 49 КК України породжує низку проблем, пов'язаних з обчисленням строків, трактуванням поняття "ухилення", розподілом судових витрат, дотриманням презумпції невинуватості в разі закриття провадження з нереабілітуючих підстав тощо.
Загалом під строками давності в доктрині розуміють указані в КК України строки з моменту вчинення кримінального правопорушення до набрання вироком законної сили, зі спливом яких особа, яка його вчинила, звільняється від кримінальної відповідальності. Після цього унеможливлюється кримінальне переслідування особи й застосування заходів примусу.
Варто зауважити, що з прийняттям КК України 2001 року відбулася трансформація поняття "давність притягнення до кримінальної відповідальності" у поняття "звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності".
Зміна підходів безпосередньо випливає з правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 27 жовтня 1999 року. Суд зазначив, що кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а початковим етапом притягнення до кримінальної відповідальності як стадії кримінального переслідування є пред'явлення обвинувачення (цей етап можна порівняти з повідомленням про підозру в чинному КПК). Таким чином, варто розуміти, що в статті 49 КК України 2001 р. визначено строки давності настання кримінальної відповідальності, а не притягнення до неї, як це було раніше.
Для застосування інституту давності необхідна сукупність трьох умов:
1) сплив установлених статтею 49 КК України строків;
2) відсутність обставин, що порушують їх перебіг (учинення нового злочину, ухилення від досудового розслідування або суду);
3) наявність згоди підозрюваного чи обвинуваченого на закриття кримінального провадження з цієї підстави (важливо наголосити, що це право особи, а не обов'язок, оскільки звільнення за цією підставою не є реабілітуючим).
У зв'язку з цим особливості застосування ст. 49 КК України вимагають від органів досудового розслідування і суду встановлення специфічного кола обставин. У доктрині кримінального права виділяють так званий "спеціальний предмет доказування" в таких справах. До нього входять: факт спливу диференційованого строку давності; підтвердження невчинення особою нового злочину; відсутність факту ухилення від досудового розслідування або суду; наявність добровільної згоди особи на закриття провадження.
Законодавець диференціює строки давності залежно від тяжкості злочину та виду покарання.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
1) два роки – у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки – у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, чи в разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років;
3) п'ять років – у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого в пункті 2 цієї частини;
4) десять років – у разі вчинення тяжкого злочину;
5) п'ятнадцять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
При цьому строки давності залежать не від конкретного строку покарання, яке призначено особі, а від класифікації злочинів відповідно до ст. 12 КК України. Початком обчислення є день учинення кримінального правопорушення, а кінцем – день набрання обвинувальним вироком законної сили. Будь-які процесуальні дії (повідомлення про підозру, складання обвинувального акта, судовий розгляд) не впливають на строки давності.
Важливим аспектом є правильна кваліфікація діяння. Якщо в процесі досудового розслідування або судового розгляду дії особи перекваліфіковують, наприклад, із тяжкого злочину на нетяжкий, строк давності може виявитися таким, що вже сплив, що є підставою для звільнення від відповідальності й закриття кримінального провадження.
Однією з найбільш дискусійних умов, що перешкоджає застосуванню давності, є ухилення особи. Згідно з ч. 2 ст. 49 КК України в разі ухилення особи від досудового розслідування або суду перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Однак законодавча невизначеність поняття "ухилення" породжує наукові дискусії та розбіжності у практиці. Наукова спільнота і судова практика виробили два підходи до розуміння "ухилення".
Традиційний підхід наголошує на тому, що ухилятися може лише особа, яка має офіційний процесуальний статус підозрюваного або обвинуваченого і якій достеменно відомо про здійснення щодо неї кримінального провадження. Тобто саму лише відсутність особи за місцем проживання, якщо їй не було повідомлено про підозру, не можна вважати ухиленням.
Через неконкретність відповідного законодавчого формулювання цілком можливе інше тлумачення, яке передбачає, що ухиленням можна визнавати будь-які умисні дії особи, спрямовані на уникнення відповідальності, навіть якщо офіційний статус підозрюваного ще не набуто, але особа усвідомлює факт учинення кримінального правопорушення.
У цій дискусії крапку поставила практика Верховного Суду. У постанові ККС ВС від 30.08.2021 р. № 638/15651/13 зазначено:
"Відповідно до усталеної судової практики під ухиленням від слідства або суду з погляду застосування ст. 49 КК слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез'явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо). Зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо певної особи, обізнаної про те, що стосовно неї проводиться слідство. Під час з'ясування, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінальний процесуальний статус особи, що вчинила злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов'язана з'являтись до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов'язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов'язку". Зазначену позицію також викладено в постановах ВС України від 19 березня 2015 року у справі № 5-1кс15, ВС від 19 червня 2018 року у справі № 659/234/16-к, 20 жовтня 2020 року у справі № 204/4728/15-к, 08 листопада 2019 року у справі № 372/2007/19, 30 травня 2019 року у справі № 639/793/17, 03 липня 2019 року у справі № 551/403/16-к.
Також у постанові від 16 травня 2023 року у справі № 554/10716/19 Верховний Суд дійшов висновку, що неявка обвинуваченого до суду через проходження служби в Збройних Силах України не може вважатися ухиленням від суду, оскільки це зумовлено об'єктивними причинами захисту держави. Така позиція підтверджує, що для констатації ухилення необхідний саме умисел на уникнення правосуддя, а не просто фізична відсутність особи.
Водночас існує проблема обчислення строків у разі ухилення. У ч. 2 ст. 49 КК України зазначено, що в разі зупинення перебігу строку давності перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання, а з часу вчинення кримінального проступку – п'ять років. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло п'ятнадцять років. Позиції щодо того, як правильно тлумачити цю норму, різняться.
У постанові ВП ВС від 2 лютого 2023 року у справі № 735/1121/20 суд дійшов висновку, що в разі ухилення від досудового розслідування або суду особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності чи покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України, продовженого на період ухилення. Закінчення загальних строків, установлених ч. 2 цієї статті, є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, продовжений на час ухилення.
Водночас наявна окрема думка суддів ВП ВС у цій справі, яка свідчить про те, що правозастосовна практика щодо цього питання залишається дискусійною та неоднозначною. В окремій думці (спільній) суддів ВП ВС у справі № 735/1121/20 зазначено:
"Буквальний нормативний зміст ч. 2 ст. 49 КК зводиться до того, що встановлення факту ухилення від кримінального переслідування є обставиною, яка унеможливлює застосування диференційованих строків, визначених у ч. 1 ст. 49 КК. Адже попри поєднання у ч. 2 ст. 49 КК приписів про зупинення та відновлення перебігу давності в разі ухилення особи від заходів кримінально-правового характеру конструкція третього речення цієї частини вказує на позитивний обов'язок держави звільнити ухилянта від кримінальної відповідальності, коли з часу вчинення злочину мине 15 років, а проступку – 5 років (за умови, що давність застосовується до цих кримінальних правопорушень (частини 4, 5 ст. 49 КК), початок її перебігу не відтерміновано (ч. 6 ст. 49 КК) та особа не вчинила новий злочин відповідної тяжкості (ч. 3 ст. 49 КК)).
Законодавець чітко вказав, що в цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінально караного діяння минуть визначені саме у ч. 2 ст. 49 КК строки.
Убачається, що неоднозначне розуміння приписів ч. 2 ст. 49 КК викликане особливостями формулювання цієї норми законодавцем після зміни парадигми регулювання давності притягнення до кримінальної відповідальності з прийняттям цього Кодексу".
Це підкреслює, що корінь проблеми криється не так у судовому тлумаченні, як у недосконалості законодавчої техніки та особливостях формулювання норми, що виникли після зміни концепції регулювання строків давності у КК України 2001 року.
Окрім правильного обчислення строків ключовим у правозастосуванні є питання процесуальних наслідків застосування статті 49 КК України, зокрема в контексті дотримання презумпції невинуватості. Оскільки звільнення від відповідальності за давністю належить до нереабілітуючих підстав, на практиці виникає складна дилема: чи повинен суд у такому рішенні констатувати винуватість особи. Практика ВС залишається суперечливою.
У постанові ККС ВС від 18 лютого 2025 року у справі № 730/67/16-к щодо процесуального значення згоди обвинуваченого суд наголосив:
"У результаті закриття кримінального провадження у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК за ініціативою та згодою особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, суд не може і не повинен констатувати факт вчинення цією особою кримінально-караного діяння. Адже кримінальний процесуальний закон зобов'язує суд розглянути клопотання сторони захисту про таке звільнення невідкладно. У разі розгляду такого клопотання без проведення повного судового розгляду суд не може констатувати винуватість або навпаки невинуватість особи у вчиненні інкримінованого діяння".
Отже, особа має право не визнавати вину, але погодитися на закриття провадження з метою уникнення тривалого судового процесу та кримінального покарання. Єдиною умовою є те, що особі має бути чітко роз'яснено суть підозри та нереабілітуючий характер такої підстави закриття. Якщо ж особа наполягає на своїй невинуватості й заперечує проти закриття, суд зобов'язаний провести повний розгляд. У разі доведення вини суд постановляє обвинувальний вирок, але звільняє особу від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК України.
Водночас у постанові ВС від 22 травня 2025 у справі № 709/2049/17 зазначено:
"Положеннями КПК не передбачено імперативних норм, які зобов'язують суд під час розгляду клопотання про застосування ст. 49 КК встановлювати фактичні обставини справи, оскільки для суду розгляд такого клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності є першочерговим. Якщо клопотання про закриття кримінального провадження у зв'язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності було подано в ході судового розгляду справи по суті, під час або після стадії з'ясування обставин та перевірки їх доказами (ст. 363 КПК), то суд за результатами розгляду цього клопотання, установивши наявність підстав для застосування положень ст. 49 КК, у своєму рішенні може (однак не зобов'язаний) установити факт скоєння обвинуваченим інкримінованого йому кримінально караного діяння та наявність у його діях складу злочину".
У цьому контексті також важливим є висновок ККС ВС, викладений у постанові від 08 жовтня 2024 року у справі № 711/4218/15-к:
"Закриття кримінального провадження за ст. 49 КК є нереабілітуючою підставою, оскільки може бути застосована лише щодо тієї особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Разом з тим, стосовно особи ухвалений виправдувальний вирок, який залишений без зміни судами апеляційної та касаційної інстанцій. Тобто були встановлені реабілітуючі обставини. Відповідно, за будь-яких обставин суд не може скасувати судові рішення і закрити кримінальне провадження з нереабілітуючих підстав у кримінальному провадженні, у якому був ухвалений виправдувальний вирок, тобто встановлені обставини, які реабілітують особу".
Ще одним дискусійним аспектом, яке потребувало уніфікації практики, стало питання відшкодування витрат на залучення експертів. Питання полягало в тому, чи повинна особа, звільнена від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав, компенсувати витрати на експертизи, ініційовані стороною обвинувачення.
Важливою є позиція Об'єднаної палати ККС ВС від 12 вересня 2022 року у справі № 203/241/17. Суд зазначив:
"Якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності, процесуальні витрати, понесені органом досудового розслідування та пов'язані зі здійсненням кримінального провадження, в тому числі й витрати на проведення експертизи, не стягуються з особи, кримінальне провадження щодо якої закрито на цій підставі, а відносяться на рахунок держави, окрім витрат, пов'язаних, зокрема, із залученням експерта стороною захисту".
Аналогічні висновки відображено в постановах ККС ВС від 23.04.2024 р. у справі № 127/13987/16-к, ККС ВС від 17.12.2024 р. у справі № 505/1346/21.
Також судова практика врегулювала процедурні моменти застосування ст. 49 КК України судом касаційної інстанції у випадках, коли відповідні підстави виникли раніше, але не були реалізовані судом апеляційної інстанції. У постанові ОП ККС ВС від 6 грудня 2021 року у справі № 521/8873/18 суд зазначив:
"Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України у суді касаційної інстанції в порядку ст. 440 КПК України за умов:
– на день перегляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, тобто до набрання вироком суду першої інстанції законної сили, закінчилися строки давності притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення;
– ця особа не подавала до апеляційного суду відповідного клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності, і суд апеляційної інстанції не роз'яснив відповідно до положень ст. 285 КПК України особі наявність зазначених підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та не з'ясував її думку щодо згоди чи незгоди з таким звільненням;
– така особа за вказаних обставин висловила згоду в касаційному суді на звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності".
Окремо варто зупинитися на процесуальному механізмі оскарження відмови суду першої інстанції у застосуванні строків давності. Чинний КПК установлює певні обмеження щодо оскарження ухвал суду першої інстанції, що підтверджує позиція Верховного Суду стосовно неможливості окремого апеляційного оскарження ухвал про відмову в закритті кримінального провадження. У постанові ККС ВС від 01 травня 2025 року у справі № 570/2722/19 Суд роз'яснив порядок дій у такій ситуації, наголошуючи на необхідності включення заперечень до скарги на остаточне рішення:
"Відповідно до ч. 2 ст. 392 КПК ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених частиною першою цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених цим Кодексом. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене частиною першою цієї статті. Отже, оскарження ухвали, якою відмовлено у задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції, зазначеними положеннями закону не передбачено".
Отже, звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності є складним правовим інститутом, який є нелегким компромісом між принципом невідворотності покарання та ідеями гуманізму і правової визначеності. Водночас практична реалізація статті 49 КК України залишається вразливою через недосконалість юридичної техніки та колізійність окремих норм. Значний обсяг і динамічність судової практики Верховного Суду свідчать про те, що національне законодавство наразі не здатне самостійно, без судового тлумачення, врегулювати всі спірні аспекти. Це вказує на необхідність законодавчого удосконалення механізму давності задля забезпечення єдності судової практики.
