Учасники цивільних правовідносин часто по-різному тлумачать ту чи іншу норму законодавства чи положення договору. Воно й не дивно, адже цивільне право, засноване на принципах свободи його учасників та невтручання держави, дає змогу сторонам на власний розсуд встановлювати, змінювати та розривати правовий зв'язок.
Тим не менш, у цьому океані диспозитивності цивільного права все ж знайшлося місце для острівка імперативу, який закріплює правила справедливості, добросовісності та розумності.
У кожній конкретній ситуації учасник цивільних правовідносин має розуміти, яка поведінка відповідатиме названим принципам.
Отримати таке розуміння неможливо без звернення до висновків Верховного Суду щодо застосування норм права. Такими висновками не лише остаточно врегульовуються винесені на розгляд суду правовідносини, а й встановлюється обов'язковий орієнтир для вирішення судами подібних справ у майбутньому.
2023 рік ще не наблизився до свого завершення, але вже ознаменував чимало визначних рішень Верховного Суду, що неодмінно ляжуть в основу вирішення багатьох подібних справ. Пропонуємо до Вашої увагу підбірку із 5-ти найважливіших та найцікавіших з цих рішень.
Електросамокат — джерело підвищеної небезпеки
Обставини справи №127/5920/22
Водій "МАЗ 5551" під час виконання службових обов'язків, виконуючи поворот праворуч, здійснив наїзд на двох малолітніх осіб, що в цей час рухалися на електросамокаті. В результаті наїзду одна дитина загинула.
В межах кримінального провадження встановлено, що у діях водія відсутній склад кримінального правопорушення, адже, згідно з висновком експертизи, він не мав технічної можливості уникнути зіткнення з електросамокатом. Водночас у діях малолітньої особи, що на момент ДТП керувала електросамокатом, наявні порушення ПДР.
Компанія, в якій була застрахована компанія-роботодавець водія, сплатила батькам загиблої дитини 33 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 10 285 грн у рахунок відшкодування витрат, пов`язаних з проведенням поховання, а батькам іншої дитини — 33 000 грн моральної шкоди.
Вважаючи таку суму надто малою, позивачі, в особі батьків обох дітей, звернулися до суду з вимогою до роботодавця водія про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.
Рішення судів попередніх інстанцій
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що водій не несе відповідальності за завдану шкоду, адже його вина не була доведена. Натомість суд встановив, що належним відповідачем у справі є батьки малолітнього, який керував електросамокатом на момент ДТП, оскільки саме він порушив ПДР та спричинив зіткнення.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення першої інстанції та задовольнив позов в повному обсязі. Колегія зазначила, що:
"моральна шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела".
Висновок Верховного Суду
Верховний Суд не погодився із висновками суду апеляційної інстанції у частині застосування статті 1188 Цивільного кодексу (далі — ЦК), яка встановлює порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки.
Колегія суддів підкреслила, що:
"використання електросамоката для переміщення особи як учасника дорожнього руху є джерелом підвищеної небезпеки в розумінні статті 1187 ЦК, якщо в конкретному випадку такий засіб приводився в рух за допомогою встановленого на ньому електричного двигуна".
Визначальною умовою застосування цієї статті у справі, що розглядається, є наявність вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, тобто вини і водія "МАЗ 5551", і водія електросамоката.
Проте, як вже зазначалося раніше, експертно-криміналістичний центр встановив, що водій "МАЗ 5551" не мав технічної можливості уникнути зіткнення, в той час як малолітній водій електросамоката — мав таку можливість, якби відмовився від перетину проїзної частини велосипедною доріжкою та надав перевагу в русі вантажівці.
Таким чином, Верховний Суд погодився із висновками суду першої інстанції, який відмовив у позові, вказавши, що належними відповідачами у справі про стягнення моральної та матеріальної шкоди є батьки малолітнього, що керував електросамокатом.
У разі несанкціонованого списання грошових коштів із рахунку клієнта - саме на банк покладається обов'язок довести вину клієнта у розголошенні власної персональної інформації
Обставини справи №176/1445/22
Позивачка, користувач АТ КБ "Приватбанк", зайшла у мобільний застосунок "Приват24", щоб перевірити залишок грошових коштів на балансі. Авторизуватися їй не вдалося, проте одразу після спроби увійти до застосунку, позивачці почали надходити численні запити від служби банку про зміну пароля. Всі ці запити вона відхилила.
Згодом, позивачці надійшло повідомлення про зміну пароля та закриття всіх карткових рахунків. Зв'язавшись з оператором, постраждала з'ясувала, що третя особа отримала доступ до її рахунків, всі кошти було виведено, а рахунки закрито без її відома.
За заявою відповідачки було відкрито кримінальне провадження. Водночас банк відмовився повертати потерпілій втрачені кошти у сумі близько 100 000 грн.
Бувши переконаною, що її вини у передачі логіну та паролю від мобільного застосунку "Приват24" немає, позивачка звернулася до суду із вимогою стягнути з АТ КБ "Приватбанк" вказану суму.
Рішення судів попередніх інстанцій
Суд першої інстанції задовольнив позов, мотивуючи своє рішення тим, що дії чи бездіяльність позивачки жодним чином не призвели до розголошення даних для входу в мобільний застосунок банку, а, отже, її вина у втраті коштів — відсутня.
Суд апеляційної інстанції скасував зазначене рішення та відмовив у задоволенні позову. Вказав, що у разі, якщо сама позивачка не входила до мобільного застосунку, то авторизація стала можливою лише внаслідок розголошення даних для входу. Ба більше, відповідно до чинного законодавства, банк не має права повертати транзакцію у разі, якщо авторизація відбулась належним чином.
Висновок Верховного Суду
Колегія суддів Верховного Суду погодилася із судом першої інстанції стосовно того, що саме банк має доводити вину користувача у втраті даних, які дають змогу проводити платіжні операції, а
"сам по собі факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції".
Виходячи з викладеного, Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції та залишив в силі судове рішення суду першої інстанції.
Об'єкт незакінченого будівництва не є спільною сумісною власністю подружжя
Обставини справи № 511/2303/19
У грудні 2019 року жінка звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати будинок разом з господарськими будівлями, літньою кухнею та гаражем спільною сумісною власністю подружжя та провести поділ вказаного майна.
Позивачка зазначила, що у період шлюбу, а саме 11 серпня 2005 року, сторони придбали житловий будинок (з господарськими будівлями та спорудами), який зареєстрували за відповідачем. За спільні кошти, без відповідного дозволу на виконання будівельних робіт та без прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта у період з 2005 року по 2015 рік здійснили самочинне будівництво, збільшивши загальну площу придбаного будинку.
22 жовтня 2018 року за рішенням суду шлюб між сторонами було розірвано.
Чоловік проти задоволення позову заперечував, посилався на те, що право власності на земельну ділянку він зареєстрував після розірвання шлюбу, а також на те, що будинок належить до категорії самочинно збудованих і може підлягати поділу лише після введення його в експлуатацію.
Рішення судів попередніх інстанцій
Суд першої інстанції повністю відмовив у задоволенні позовних вимог, мотивуючи це тим, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з вимогами статей 364, 367 Цивільного кодексу України.
Суд апеляційної інстанції залишив рішення суду першої інстанції у цій частині без змін.
Висновок, від якого відступають
Верховний Суд України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 вказав, що для визнання об'єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю не є обов'язковим формальне прийняття до експлуатації та оформлення права власності. Достатньо того факту, що спірний об'єкт збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та експлуатується за своїм функціональним призначенням.
Висновок Великої Палати
ВП ВС відступила від вищенаведеного висновку та наголосила, що:
"до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об’єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна)".
Вселення до предмета іпотеки загрожує виселенням та скасуванням реєстрації місця проживання
Обставини справи №361/4481/19
25 червня 2013 року фізична особа та ПАТ "Всеукраїнський банк розвитку" уклали кредитний договір на суму 240 000 грн, а також договір іпотеки — на забезпечення виконання кредитного договору.
07 листопада 2017 року ТОВ "АНСУ" за договором про відступлення права вимоги з ПАТ "ВБР" набуло статус нового кредитора за кредитним договором та іпотекодержателя за договором іпотеки.
18 липня 2018 року ТОВ "АНСУ" у позасудовий спосіб звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього. Після цього, ТОВ "АНСУ" намагалося отримати доступ до житла, однак, як виявилося, з 28 лютого 2015 року у житловому будинку проживає інша особа, яка не є колишнім власником житлового будинку та не була позичальником за кредитним договором, а саму реєстрацію проведено після укладення договору іпотеки.
03 травня 2019 року ТОВ "АНСУ" направило особі, що проживає у спірному житловому будинку, вимогу про добровільне звільнення житла. Особа не виконала цю вимогу, у зв'язку з чим ТОВ "АНСУ" звернулося до суду з вимогою виселити особу без надання іншого житла.
Рішення судів попередніх інстанцій
Суд першої інстанції відмовив у позові з огляду на те, що житловий будинок придбаний не за кредитні кошти, а особа, що у ньому проживає, не є боржником за кредитним договором та не має іншого житла.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення першої інстанції, вказавши, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення (ч. 2 ст. 109 ДК УРСР) застосовується лише в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. Проте, якщо таке звернення здійснюється у позасудовому порядку, то іпотекодержателю необхідно лише направити письмову вимогу про добровільне виселення іпотекодавцю — і належна процедура вважатиметься дотриманою.
Формування нового висновку Великої Палати
Ключове питання, що постало у цій справі: чи може суд задовольнити вимогу про виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку без надання іншого житла, якщо житлове приміщення, яке є предметом іпотеки, придбане не за кредитні кошти?
Відповідь: так, може. За загальним правилом, гарантія надання іншого житла при виселенні надається в усіх випадках, окрім, якщо житло, яке є предметом іпотеки, було придбане за кредитні кошти.
Тим не менш, у справі, що розглядається, особу вселено до житлового приміщення без дозволу іпотекодержателя та всупереч вимогам закону. Велика Палата наголошує, що незаконна реєстрація місця проживання не може використовуватися для уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з нього.
Незаконність набуття земельної ділянки не є безумовною підставою для її витребування
Обставини справи №373/626/17
Первинна набувачка за рішенням сільради отримала у власність три земельні ділянки. Згодом, власниця продала дві з них іншій особі (проміжному набувачеві), а одну з них поділила на дві та продала кінцевому набувачеві.
Невдовзі прокурор в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення сільради та витребування у кінцевого набувача придбаних земельних ділянок. Підставою позову визначив те, що на момент передачі землі сільрадою первинній набувачці, межі села не були затверджені, а, отже, сільрада не могла ухвалити таких рішень.
Рішення судів попередніх інстанцій
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у позові, виходячи з того, що прокурор не довів розташування земельних ділянок за межами села.
Висновок Великої Палати
У формуванні висновку у цій справі Велика Палата виходила, перш за все, із непорушності приватної власності та її примату щодо державних інтересів. Суд, із посиланням на Конвенцію про захист прав людини та практику ЄСПЛ наголосив, що будь-яке втручання держави у приватну власність має:
- ґрунтуватися на національному законі;
- переслідувати легітимну мету;
- бути пропорційним легітимній меті втручання.
Отже, для того аби витребувати земельну ділянку у добросовісного набувача,
"мало встановити лише те, що виділення такої ділянки у приватну власність не відповідало певним вимогам закону" — встановила Велика Палата.
У справі, що розглядається, легітимною метою є витребування прокурором земельних ділянок із приватної власності. Зіставивши легітимну мету з приватним інтересом проміжного та кінцевого набувачів, які добросовісно отримали земельні ділянки у свою власність, Суд зазначив, що вимога прокурора про витребування не буде пропорційною легітимній меті.
Висновок
На щастя, актуальні зміни суспільного життя та проблеми, що виникають в процесі, не проходять повз Верховний Суд. Висновки вищої судової інстанції стають в нагоді не лише юристам, а й іншим громадянам, що добровільно чи мимоволі стають учасниками правовідносин: чи то земельних, чи то фінансових, чи дорожньо-транспортних. Врешті, важливість розуміння судової практики як ніщо інше підкреслюють слова "що стосується досконалості, то недостатньо знати — потрібно її мати та використовувати".
Іван Залізняк, адвокат АО "Арцінгер",
Богдан Суходольський, помічник юриста АО "Арцінгер"
