Вже давно в Україні йдуть судові баталії між кредиторами і позичальниками. У зв'язку з цим активно формується судова практика у відповідних спорах. Чи стежите Ви за динамікою її розвитку? Як можете її характеризувати/описати?
- Дійсно, одній з найбільш поширених категорій суперечок, що розглядаються в судах, являються спори, що виникають з кредитних правовідносин. Серед них можна виділити декілька основних предметів суперечок : суперечки про стягнення заборгованості по кредитних договорах, про розірвання і зміну кредитних договорів, суперечки про визнання недійсними кредитних договорів і договорів, що забезпечують виконання зобов'язань по кредитних договорах (запоруки, іпотеки, поручительства).
Судова практика останніх років формувалася під впливом проблем, пов'язаних з кризовими явищами в економіці країни, різким падінням економічної і інвестиційної активності, зменшенням платоспроможності. Головною причиною судових суперечок була практика неповернення позичальниками кредитів, несплати відсотків за користування ними, непогашення заборгованості по кредитних договорах. У зв'язку з цим велике поширення отримали суперечки про визнання недійсними кредитних договорів і договорів про забезпечення зобов'язань по кредитних договорах. Слід зазначити, що суди при розгляді вказаних суперечок далеко не завжди ставали на бік кредиторів, у багатьох випадках підтримували позичальників, які, будучи несправними боржниками, прибігали до різного роду зловживанням правом на звернення до суду з метою уникнути цивільно-правової відповідальності за невиконання договірних зобов'язань. В якості прикладу можна привести шквал позовів про визнання недійсними договорів про кредитування в іноземній валюті, коли тільки на рівні Верховного Суду України вдалося сформувати правову позицію про те, що договір про кредитування в іноземній валюті не суперечить закону, якщо одна із сторін (банківська установа) має ліцензію на здійснення операцій в іноземній валюті.
Природно, що ми, беручи участь в судових процесах по розгляду суперечок, пов'язаних з кредитними стосунками, постійно відстежуємо тенденції судової практики в цій області, аналізуємо судові рішення вищих судових інстанцій у конкретних справах і узагальнення судової практики.
Які зловживання в цих правовідносинах найчастіше зустрічаються як з боку позичальника, так і з боку банку? Як з ними слід боротися юристові, що представляє інтереси опонента? (Поділитеся найцікавішими прецедентами з практики.)
- Усе залежить від того, що вкладати і в якому аспекті розглядати поняття "зловживання". Якщо говорити про зловживання праве, а не про зловживання взагалі, то, безумовно, найчастіше на практиці має місце зловживання процесуальними правами, спрямоване у більшості випадків на отримання деякого "відстрочення" ухвалення рішення в справах про стягнення заборгованості з боржника або його поручителя. Це всілякі зустрічні позови, клопотання (про призначення судових експертиз, припиненні провадження у справі до розгляду іншої справи), інші процесуальні диверсії, які на практиці можуть застосовуватися як одній, так і іншою стороною. Звичайно, в справах по спорах, що виникають з кредитних правовідносин, зловживання правом в переважній більшості випадків має місце все-таки з боку позичальників.
Якщо ж говорити про зловживання саме в кредитних правовідносинах, то я б насамперед відмітив властиве деякій кількості позичальників бажання покористуватися кредитом за чужий рахунок, як сьогодні говорить молодь, "на кулі", тобто покористуватися кредитом впродовж певного часу, а потім повернути банку гроші просто за "спасибі", без сплати яких-небудь відсотків.
Зокрема, в деяких випадках недобросовісні боржники, намагаючись визнати іпотечні договори недійсними, спочатку зверталися до суду з позовами про визнання недійсними рішень загальних зборів пов'язаних осіб або договорів (іпотечних договорів, що передували укладенню), на підставі яких майнові поручителі придбавали у власність нерухоме майно, яке надалі ними передавалося в іпотеку банку.
Так, в справах з нашої практики ми, представляючи в суді інтереси банку, стикалися з тим, що опоненти спочатку в судовому порядку визнавали недійсними рішення загальних зборів учасників суспільства про передачу майна суспільства до статутного фонду іншого суспільства, майновим поручителем боржника, що надалі виступив, далі пов'язане з майновим поручителем суспільство визнавало в судовому порядку право власності на майно, "незаконно" передане до статутного фонду майновий поручитель, визнає недійсний свідоцтво про право власність на нерухоме майно, переданий до статутний фонду майновий поручитель, після чого, на підставі вказаний рішення суд, опонент намагається визнав недійсний іпотечний договір.
Складність ведення вказаних справ полягала в тому, що справи про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників суспільства про передачу майна суспільства до статутного фонду іншого суспільства розглядалися господарськими судами як корпоративні спори між суспільством і його учасниками, що не припускали участі банку (іпотекодержателя) в справі, у зв'язку з чим суди не задавалися питанням, чи обтяжено вказане нерухоме майно або ні. Тільки на стадії апеляції нам вдалося вступити у вказані "корпоративні справи" і брати участь в них в якості третьої особи, відстоюючи інтереси банку. Зрештою нам все-таки вдалося відстояти інтереси банку і дійсність ув'язнених ним іпотечних договорів.
Але в спорах, що виникають з кредитних правовідносин, це далеко не межа "досконалості".
Кілька місяців тому ми зіткнулися з безпрецедентним випадком цинічного відношення позичальника до банку, що демонструє, напевно, куди яскравіший приклад зловживання з боку позичальника в кредитних правовідносинах.
Суть історії така: банк видав позичальникові кредит; позичальник користувався кредитом впродовж декількох років; далі після того, як банк звернувся до суду позовом про стягнення заборгованості по кредиту, позичальник подав зустрічний позов про визнання кредитного договору недійсним. Суд першої інстанції, рішення якого підтримали як суд апеляційною, так і суд касаційної інстанцій (у допуску судових рішень до перегляду Верховним Судом банку було відмовлено), в задоволенні первинного позову (про стягнення заборгованості) банку відмовив, а зустрічний позов позичальника про визнання кредитного договору недійсним задовольнив. Суд визнав кредитний договір недійсним на тій основі, що у момент укладення кредитного договору банк ввів позичальника в оману (!!!). Застосувавши реституцію, суд зобов'язав банк повернути позичальникові суму сплачених ним відсотків, а позичальника - повернути банку суму отриманого кредиту. Після цього позичальник звернувся до суду позовом до банку з вимогами стягнути з банку (на підставі ч. 2 ст. 230 ГК України) заподіяні позичальникові збитки в подвійному розмірі, а також моральна шкода. Під збитками позичальник розумів суму грошей (кредиту), яку він зобов'язаний повернути банку в порядку реституції. Позичальник, враховуючи відсутність у нього грошей, обгрунтував свій позов тим, що сума грошей (кредиту), яку він за рішенням суду зобов'язаний повернути банку в порядку реституції, є його витратами, які він вимушений буде понести в майбутньому, тобто збитками. Враховуючи те, що кредитний договір визнаний судом недійсним на тій основі, що банк ввів позичальника в оману, позичальник просив суд стягнути з банку збитки у розмірі подвійної суми кредиту.
Тому якщо в 2009 - 2010 рр. позичальники намагалися визнати кредитні договори недійсними для того, щоб не платити банкам захмарні суми відсотків, то сьогодні деякі з них намагаються вже не просто повернути банку суму кредиту без сплати яких-небудь відсотків за користування кредитом, але і стягнути з банку, додатково, ту або іншу торбу грошей у вигляді збитків, моральної шкоди і т. п. В деяких випадках така тактика застосовується несправним боржником з метою зробити банк зговірливішим в переговорах про зменшення або пробачення боргу.
Стосовно того, яким чином юристам слід боротися із зловживаннями опонентів, то у юристів тільки один інструмент - правовий - шукати правові шляхи вирішення суперечки, розробляти стратегії по захисту інтересів клієнта, що включають не лише судові, але і позасудові способи захисту (порушення кримінальних справ), порушення справ про банкрутство, готувати обгрунтовані правові позиції у справі (позови, відгуки, заперечення), підкріплені відповідною судовою практикою, ну і, звичайно, уміло і переконливо відстоювати свої правові позиції в суді, старанній службі, правоохоронних і інших органах.
Крім того, у більшості випадків успіх клієнта залежить від згуртованої роботи цілої команди юристів, задіяних в проекті, а не одного юриста. У нашій фірмі, наприклад, до ведення складних проектів, що включають або припускають ведення одночасно декількох судових справ, притягується відразу декілька (команда) юристів, що мають відповідний досвід і кваліфікацію. Тому склад юристів судової практики нашої фірми, на сьогодні представленої 30 юристами, дозволяє нам успішно і якісно надати юридичні послуги з супроводу судових справ будь-якої складності.
Як часто і наскільки успішно оскаржиться сьогодні боржником старанний напис нотаріуса при зверненні стягнення на його майно, що є забезпеченням по кредиту? Які можуть бути слабкі сторони при оформленні цього старанного документу?
- Досить часто. На нашу думку, старанний напис нотаріуса, як раніше, так і сьогодні, оскаржиться боржником мало не в кожному випадку, коли кредитор звертається в старанну службу про стягнення по старанному напису нотаріуса, - свого роду "реакція у відповідь" боржника на спробу кредитора швидко, в позасудовому порядку, стягнути заборгованість.
Підстави для звернення боржника до суду з позовом про визнання старанного напису що не підлягає виконанню можуть бути самі різні і в основному надумані: непредставлення банками нотаріусам документів, що підтверджують видачу кредиту, повідомлення боржника про збільшення процентної ставки, напрям боржникові (поручителеві) вимоги про усунення порушення зобов'язання і т. п. Але в основному суди визнають старанні написи нотаріусів такими, що не підлягають виконанню на тій основі, що старанні написи здійснені нотаріус з порушення встановлений закон вимога, за відсутності документ, підтверджує безперечність заборгованість боржник і прострочення виконання боржник свій зобов'язання, оскільки згідно із закон про нотаріат і порядок здійснення нотаріальний дія нотаріус Україна саме безперечність заборгованість є необхідний умова для здійснення нотаріус старанний напис.
За перше півріччя 2012 року касаційні суди переглянули більше двохсот справ про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі старанного напису нотаріуса.
Що стосується "успішності" оскарження боржниками старанних написів нотаріусів, то, на жаль, рішення судів про визнання старанних написів нотаріусів що не підлягають виконанню не рідкість. Тому на сьогодні стягнення заборгованості на підставі старанного напису нотаріуса являється, мабуть, не найшвидшим і ефективнішим способом задоволення банками своїх вимог.
За яких обставин кредитний договір визнається сьогодні судами недійсним найчастіше? (Випадки з практики.)
- Тенденція останнього часу свідчить, що підстави, по яких позичальники пред'являють позови про визнання кредитних договорів недійсними, суди у більшості випадків знаходять непереконливими. Тому суди нині практично не визнають кредитні договори недійсними. Та і позичальники сьогодні, потрібно визнати, вже не з таким ентузіазмом, як два роки тому, звертаються до судів з подібними позовами. Ажіотаж подібних справ вже пройшов, оскільки усі вже розуміють, що не видача кредиту в іноземній валюті, ні світова фінансова криза, ні коливання курсу іноземної валюти не є основою для визнання кредитного договору недійсним або розірвання кредитного договору.
Хоча, дійсно, деякі боржники все ще звертаються до суду з позовами, намагаючись визнати кредитні договори недійсними. Сьогодні позичальники, що звертаються до суду з подібними позовами, найчастіше просять суд визнати кредитний договір недійсним на тій основі, що він ув'язнений (підписаний) особою, що не мала повноважень на його укладення (підписання). Але, як показує практика, у більшості вказаних випадків суди відмовляють в задоволенні позовів у зв'язку з тим, що подальші дії сторони договори, здійснені нею після укладення договору, вказують на те, що юридична особа своїми діями схвалила укладений від його імені договір. Тобто сьогодні сторони з метою визнання кредитних договорів недійсними посилаються на "традиційні" підстави (відсутність повноважень на укладення договору; укладення договору внаслідок змови представника однієї сторони з іншою стороною; укладення договору без намірів створити правові наслідки (найчастіше по договорах перекредитования); відсутність згоди чоловіка та ін.).
На сьогодні ще можуть бути визнані недійсними договори, ув'язнені після 16.10.2011 р., предметом яких є споживчий кредит в іноземній валюті (дата набирання законної сили Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України стосовно врегулювання стосунків між кредиторами і споживачами фінансових послуг"). У інших випадках законних підстав для визнання кредитних договорів в іноземній валюті сьогодні не існує.
Чи має банк право в односторонньому порядку підвищити процентну ставку за кредитом? Якщо так, то в яких випадках?
- Відповідь на це питання була дана прийняттям в 2008 році Закону України N 661 - VI від 12.12.2008 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України стосовно заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу і кредитного договору в односторонньому порядку", що набрало законної сили 10.01.2009 р., яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути змінений банком в односторонньому порядку і що умова договору відносно право банк змінює розмір фіксований процентний ставка в односторонній порядок є нікчемна.
Тому якщо до 10.01.2009 р. банки мали право в односторонньому порядку підвищити процентну ставку за кредитом (у випадку якщо це було передбачено договором), то після 10.01.2009 р. вони його позбавлені.
Із цього приводу пленум Вищого спеціалізованого суду України по розгляду цивільних і карних справ у своїй постанові № 5 від 30.03.2012 р. "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні суперечок, що виникають з кредитних правовідносин" вказав, що, грунтуючись на закріпленому в Конституції України принципі безповоротності дії законів і інших нормативно-правових актів в часі, рішення банків про підвищення процентної ставки в односторонньому порядку є неправомірними тільки з 10 січня 2009 року.
Важливо також розмежовувати умови кредитного договору, що встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору (шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору; підписання додаткової угоди). Тому для того, щоб вирішити питання, чи правомірно банк підвищив процентну ставку, спочатку необхідно з'ясувати і встановити передбачену договором процедуру підвищення процентної ставки (тільки повідомлення банком позичальника або, наприклад, підписання сторонами додаткової угоди), якими були дії позичальника стосовно пропозиції кредитора підвищити процентну ставку, чи платив позичальник відсотки по підвищеній ставці і т. п.
Крім того, необхідно також розуміти, що не завжди зміна банком розміру фіксованої процентної ставки свідчить про підвищення процентної ставки. Якщо зміна банком розміру процентної ставки обумовлена змінами обставин кредитного ризику (наприклад, у разі припинення договору запоруки/іпотеки), то підвищення процентної ставки не є односторонньою зміною умов договору і не суперечить Цивільному кодексу, якщо в кредитному договорі сторони обумовили обставини, при яких застосовується інша фіксована процентна ставка, і визначений її розмір.
Чи можливо оспорити підняття процентної ставки навіть за наявності письмової згоди позичальника, підписаного їм раніше в період кризи?
- не Можна заборонити особі звертатися до суду з позовом, тому оспорити завжди можна, а виграш справи, як правило, залежить від юридичної і фактичної обгрунтованості позову.
Чи стежите Ви за законодавчими ініціативами в цій сфері? Як оцінюєте проект закону № 11029, що пропонує зобов'язати суди при винесенні ухвал про недійсність кредитних договорів самостійно визначати розмір заборгованості позичальника перед кредитором?
- По-перше, проект закону № 11029 не пропонує зобов'язати суди при винесенні ухвал про визнання недійсними кредитних договорів самостійно визначати розмір грошової суми, яку необхідно повернути кредитодателю. Проект передбачає, що суд повинен вирішити це питання у разі, якщо сторона заявляє про застосування судом наслідків недійсності, реституції. Це ні в якому разі не означає, що суд зобов'язаний самостійно визначити розмір грошової суми (про заборгованість тут вже недоречно говорити), яку позичальник повинен повернути банку. Сторони (як позивач, так і відповідач) мають право надати суду свої пояснення з відповідними розрахунками і докази, що підтверджують, яка сума грошей була видана банком позичальникові у вигляді кредиту і яка сума грошей була сплачена позичальником банку в якості повернення частини кредиту, сплати відсотків за користування ним, комісійних платежів за обслуговування кредиту, у вигляді штрафних санкцій і інших платежів. Звичайно, насамперед в цьому має бути зацікавлений сам банк. Суд же зобов'язаний перевірити правильність таких розрахунків на підставі наданих доказів і у разі, якщо сторона просить застосувати реституцію, вказати в рішенні, яка торба грошей підлягає поверненню кожною стороною іншій стороні.
На нашу думку, головне питання полягало в тому, чи зобов'язаний суд застосувати реституцію у разі визнання кредитного договору недійсним або ні? На практиці однозначної відповіді доки немає: з одного боку, існує думка, що суд повинен застосувати реституцію тільки у тому випадку, якщо про це в позові просив позивач; існує і інший підхід, згідно з яким суд в кожному випадку визнання договору недійсним зобов'язаний застосувати наслідки недійсності, навіть якщо про це не заявляв позивач. Тому законодавець, напевно, вирішив дати відповідь на це питання, принаймні, в справах про визнання кредитних договорів недійсними.
По-друге, з проекту закону № 11029 убачається, що він головним чином спрямований на захист інтересів кредитодателей, пропонує встановити норму, що у разі визнання кредитного договору, який забезпечувався запорукою майна, недійсною суд, за заявою кредитодателя, зобов'язаний накласти арешт на таке майно позичальника або його поручителя, який підлягає відміні тільки тоді, коли позичальник впродовж місяця (30 днів) з моменту набирання законної сили рішення суду поверне кредитодателю визначену в рішенні торбу грошей. У іншому випадку арешт діятиме до виконання позичальником зобов'язання повернути кредитодателю цю суму. При цьому кредитодателю представляється право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на заарештоване майно у разі, якщо позичальник впродовж 30 днів з моменту набирання законної сили рішення суду не поверне кредитодателю визначену в рішенні торбу грошей.
Крім того, законодавець пропонує застосовувати арешт тільки якщо позичальником за договором є юридична особа або фізична особа - підприємець.
Викликає нерозуміння, що, пропонуючи вказані доповнення, законодавець чомусь вважає, що тільки позичальник зобов'язаний повернути кредитодателю гроші. Але ж не виключено, що позичальник теж міг повертати банку кредит, платити відсотки за користування ним, які кредитодатель, у разі визнання судом кредитного договору недійсним і застосування реституції, зобов'язаний буде повернути позичальникові, але інтерес позичальника у такому разі чомусь законодавцем жодним чином не враховується?! Виходить щось на зразок односторонньої реституції.
Можливо, тоді в законодавстві доцільно було б передбачити, що у разі визнання кредитного договору недійсним і застосування судом реституції суд, визначаючи грошову суму, що підлягає поверненню кредитодателю, спочатку зобов'язаний провести залік грошових сум, які кожна сторона повинна повернути іншій стороні, і в рішенні суду вказати вже суму з урахуванням проведеного судом заліку. Це зрештою як мінімум позбавить одну із сторін, у разі потреби, прибігати до примусового виконання рішення суду.
