Продовження тримання під вартою під час розгляду в суді першої інстанції як предмет апеляційного перегляду: Конституційний Суд України ухвалив довгоочікуване рішення

26.07.2019, 12:48
1948
0
Кирило Легких
адвокат, радник АФ "Goro Legal"

13 червня 2019 року рішенням № 4-р/2019 Конституційний Суд України (далі – КСУ) визнав неконституційним положення частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті.

Таким чином, КСУ визнав, що необхідність продовження строку тримання під вартою повинна бути предметом дослідження не тільки суду, який розглядає справу по суті. Перевірити таке рішення суду першої інстанції може й апеляція.

Обґрунтовуючи власні висновки, КСУ, з посиланням на резюме Європейської комісії "За демократію через право" (Венеційська Комісія) від 18.03.2019 р. № 939/2018, зазначив, що "на відміну від розгляду клопотань щодо звільнення, поданих пізніше, розгляд апеляційної скарги іншим суддею – що не брав участі в ухваленні рішення про тримання під вартою й через це позбавлений упередженості на користь такого рішення – надає можливість виправити помилки, які могли бути допущені при ухваленні рішення про тримання під вартою підозрюваного або про продовження такого тримання"; "у питаннях такої ваги, як позбавлення волі, кращим є додатковий завчасний контроль, аніж контроль ex-poste, можливість якого наставатиме тоді, коли звільнення вже не є можливим, а його наслідком може бути лише відшкодування" (параграф 50 Резюме).

Таким рішенням КСУ усунуто диспропорцію права сторони захисту на апеляційне оскарження під час досудового розслідування та розгляду справи по суті. Річ у тім, що під час досудового розслідування рішення слідчого судді про застосування запобіжного заходу – тримання під вартою – було й залишається предметом контролю суду апеляційної інстанції.

Із 14 червня 2019 року рішення суду, що розглядає справу по суті, про продовження строку тримання під вартою також є предметом апеляційного судового контролю.

Рішення КСУ, окрім очевидного схвалення обвинуваченими та їх захисниками (та й усією юридичною спільнотою), формує низку практичних запитань, відповіді на які, на наше переконання, будуть надані під час застосування висновків КСУ, викладених у рішенні.

Стаття 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" визначає, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, на нашу думку, висновки КСУ можуть бути застосовані лише щодо рішень про продовження строку тримання під вартою, ухвалених судами після 14 червня 2019 року.

Дискусійним є питання про те, чи охоплюються цим висновком КСУ ухвали судів про застосування (а не про продовження) судом запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (з урахуванням формулювання висновків у рішенні КСУ).

Виникають практичні запитання і в розрізі того, а яке ж саме положення ст. 392 КПК України визнано неконституційним. Річ у тім, що частина друга статті 392 КПК не містить окремого положення щодо неможливості апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою.

Вказану норму КПК сформульовано таким чином: ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених частиною першою цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених цим Кодексом. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене частиною першою цієї статті.

КСУ у своєму рішенні зобов'язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, установлене ч. 2 ст. 392 КПК України, у відповідність до Конституції України та цього рішення. З очевидних причин КСУ не встановив строків виконання такого рішення Верховною Радою України.

Питання втілення рішення КСУ в практичну діяльність виникають у зв'язку з відсутністю порядку та строків оскарження ухвал суду про продовження строку тримання під вартою. Але з огляду на приписи ст. ст. 9, 395 КПК України такі ухвали, на наш погляд, можуть бути оскаржені протягом 7 днів із дня їх оголошення шляхом подання апеляційної скарги через суд першої інстанції.

У мотивувальній частині рішення КСУ зазначив, із посиланням на Резюме Венеційської комісії, що для того щоб такі апеляційні оскарження не спричинили уповільнення судочинства й тим самим не призвели до процесуальної неефективності, законодавець може стосовно них запровадити суворі часові обмеження (параграф 51 Резюме).

З урахуванням високого процесуального навантаження як місцевих, так і апеляційних судів, виникає питання щодо фактичного зупинення провадження в суді першої інстанції у конкретній справі у зв'язку з поданням апеляційної скарги на ухвалу суду про продовження строку тримання під вартою на досить тривалий строк.

Зокрема, під час досудового розслідування слідчий суддя, який вирішує питання щодо запобіжного заходу, оцінює матеріали клопотання, заперечення сторони захисту та надані нею документи тощо.

У разі оскарження рішення суду, що розглядає справу по суті, на наш погляд, суду апеляційної інстанції повинні надаватися всі матеріали справи, оскільки саме їх оцінка судом є підставою для продовження строку тримання під вартою. При цьому сторона захисту буде обмежена в можливості обґрунтування своєї позиції "доказами захисту" (відповідно до вимог ст. 349 КПК України під час розгляду справи по суті докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, а зі сторони захисту – у другу).

При цьому слід враховувати, що в разі "встановлення помилки" судом апеляційної інстанції ним, серед іншого, повинна надаватися оцінка обґрунтованості обвинувачення, яка може відрізнятися від висновків суду першої інстанції.

У світлі рішення КСУ неочевидним є порядок оскарження ухвал суду апеляційної інстанції про продовження строку тримання під вартою під час виконання ним функції щодо визначення підсудності.

У практичній діяльності непоодинокими є випадки, коли суд апеляційної інстанції, розглядаючи подання про зміну підсудності, продовжує строк тримання під вартою. Отже, цілком логічним є питання щодо можливості оскарження таких ухвал апеляційного суду.

Необхідно також враховувати, що для Європейського суду з прав людини важливим (із певними застереженнями – обов'язковим) є вичерпання всіх національних засобів захисту порушеного права. Одним із таких засобів, з урахуванням рішення КСУ, є апеляційне оскарження рішення про продовження строку тримання під вартою, ухвалене судом, що розглядає справу по суті (наприклад, для встановлення порушення вимог ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). Отже, "апеляція стає неминучою" (звичайно, якщо для такого оскарження є законні підстави).

При цьому слід враховувати, що в разі "встановлення помилки" судом апеляційної інстанції ним, серед іншого, повинна надаватися оцінка обґрунтованості обвинувачення, яка може відрізнятися від висновків суду першої інстанції.

У світлі рішення КСУ неочевидним є порядок оскарження ухвал суду апеляційної інстанції про продовження строку тримання під вартою під час виконання ним функції щодо визначення підсудності.

У практичній діяльності непоодинокими є випадки, коли суд апеляційної інстанції, розглядаючи подання про зміну підсудності, продовжує строк тримання під вартою. Отже, цілком логічним є питання щодо можливості оскарження таких ухвал апеляційного суду.

Необхідно також враховувати, що для Європейського суду з прав людини важливим (із певними застереженнями – обов'язковим) є вичерпання всіх національних засобів захисту порушеного права. Одним із таких засобів, з урахуванням рішення КСУ, є апеляційне оскарження рішення про продовження строку тримання під вартою, ухвалене судом, що розглядає справу по суті (наприклад, для встановлення порушення вимог ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). Отже, "апеляція стає неминучою" (звичайно, якщо для такого оскарження є законні підстави).

Таким чином, на нашу думку, неконституційною визнано правову конструкцію ("прихована заборона оскарження"), а не конкретне положення ч. 2 ст. 392 КПК України.

КСУ у своєму Рішенні зобов'язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, установлене ч. 2 ст. 392 КПК України, у відповідність до Конституції України та цього рішення. З очевидних причин КСУ не встановив строків виконання такого рішення Верховною Радою України.

Питання втілення Рішення КСУ в практичну діяльність виникають у зв'язку з відсутністю порядку та строків оскарження ухвал суду про продовження строку тримання під вартою. Але з огляду на приписи ст. ст. 9, 395 КПК України такі ухвали, на наш погляд, можуть бути оскаржені протягом 7 днів із дня їх оголошення шляхом подання апеляційної скарги через суд першої інстанції.

У мотивувальній частині Рішення КСУ зазначив, із посиланням на Резюме Венеційської комісії, що для того щоб такі апеляційні оскарження не спричинили уповільнення судочинства й тим самим не призвели до процесуальної неефективності, законодавець може стосовно них запровадити суворі часові обмеження (параграф 51 Резюме).

 

КПК України не містить положень, які б установлювали граничний термін апеляційного перегляду рішень про продовження строку тримання під вартою.

З урахуванням високого процесуального навантаження як місцевих, так і апеляційних судів, виникає питання щодо фактичного зупинення провадження в суді першої інстанції у конкретній справі у зв'язку з поданням апеляційної скарги на ухвалу суду про продовження строку тримання під вартою на досить тривалий строк.

Зокрема, під час досудового розслідування слідчий суддя, який вирішує питання щодо запобіжного заходу, оцінює матеріали клопотання, заперечення сторони захисту та надані нею документи тощо.

У разі оскарження рішення суду, що розглядає справу по суті, на наш погляд, суду апеляційної інстанції повинні надаватися всі матеріали справи, оскільки саме їх оцінка судом є підставою для продовження строку тримання під вартою. При цьому сторона захисту буде обмежена в можливості обґрунтування своєї позиції "доказами захисту" (відповідно до вимог ст. 349 КПК України під час розгляду справи по суті докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, а зі сторони захисту – у другу).

Отже, у матеріалах справи, що надаються суду апеляційної інстанції, можуть бути відсутні докази сторони захисту, оскільки до їх надання суду, що розглядає справу по суті, "не дійшла черга".

При цьому слід враховувати, що в разі "встановлення помилки" судом апеляційної інстанції ним, серед іншого, повинна надаватися оцінка обґрунтованості обвинувачення, яка може відрізнятися від висновків суду першої інстанції.

Підсумовуючи викладене вище, вважаємо, що рішення Конституційного Суду України, окрім вирішення конкретного питання права в межах конституційної скарги, фактично створює для законодавця необхідність системних змін до КПК України, які аж ніяк не обмежуються ст. 392 КПК України. Сподіваємося, що рішення апеляційних судів у найближчому майбутньому зможуть надати відповіді на питання практичної реалізації цього рішення.

Подготовлено специально для Платформы ЛІГА:ЗАКОН
Связаться с редактором

Войдите, чтобы оставить комментарий
Рассылка новостей
Подписаться