Обрання запобіжного заходу : правила гри по новому КПК

Безумовно, подією 2012 року у сфері карного права і, мабуть, юриспруденції як такої стало прийняття законодавчим органом України нормативно-правового акту, що кодифікував, покликаного змінити Карно-процесуальний кодекс України зразка 1960 року новим, по-європейськи гуманним Карним процесуальним кодексом України (далі - КПК України)який, за словами розробників, створений з єдиною метою - служити і захищати.

Намагаючись наслідувати загальні тенденції у світі юриспруденції, якими є гуманність і повага до людської гідності, Верховна Рада України в особі розробників законопроекту з Адміністрації Президента України при розробці КПК постаралася правильно і максимально чесно визначити правила гри, що іменується "обрання запобіжного заходу".

Говорити про те, що глава КПК стосовно заходів припинення і затримання особи зазнала зміни в порівнянні зі своїм попередником, просто не представляється можливим зважаючи на значність і значущість змін.

Перше, що приходить в голову при прочитанні ч. 1 ст. 176 КПК "Загальні стани про заходи припинення" : а куди ж поділася так вподобана українським підозрюваним і звинувачуваним запобіжний захід - підписка про невиїздяка пройшла через усі радянські кінофільми? Куди подівся застарілий пункт про поручительство трудового колективу? Чому після 50-річної перерви в КПК з'явився "домашній арешт"? Хочеться сподіватися, що ці зміни є знаком просування у бік верховенства права, а не ознакою того, що країна повертається до царського режиму (Микола II і його сім'я в 1917 - 1918 роках знаходилися під домашнім арештом спершу в Царському Селі, потім в Тобольську і Єкатеринбурзі). Про вищеперелічений і не лише хотілося б детально поговорити далі.

Так, ч. 1 ст. 179 КПК говорить нам про те, що особисте зобов'язання (яке тепер включає зобов'язання про невиїзд) полягає в тому, що у підозрюваного, обвинуваченого виникає зобов'язання виконувати покладені на нього слідчим суддею, судом такі обов'язки (одній або декількох) :

• прибувати на кожну вимогу до суду або в інший певний орган державної влади;

• прибувати до певної службової особи зі встановленою періодичністю;

• не відлучатися з населеного пункту, в якому особа зареєстрована, проживає або знаходиться, без дозволу слідчого прокурора або суду;

• повідомляти слідчого, прокурора або суд про зміну свого місця проживання і місця роботи;

• утримуватися від спілкування з будь-якою особою, певним слідчим суддею, судом, або спілкуватися з такою особою, дотримуючи умови, визначені слідчим суддею, судом;

• не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом;

• пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності;

• докласти зусилля до пошуку роботи або до навчання;

• здати на зберігання у відповідні органи державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що надають право на виїзд і в'їзд до України;

• носити електронний засіб контролю (далі - ЭСК).

З вищевикладеного ясно, що законодавець вдало модернізував підписку про невиїзд (яка, цілком очевидно, згідно ст. 151 КПК "Підписка про невиїзд" від 28.12.60 р. передбачала тільки обов'язок особи не покидати місце проживання/реєстрації) шляхом об'єднання її із ст. 1491 "Обов'язку, які можуть бути покладені на обличчя при обранні запобіжного заходу, не пов'язаного з утриманням під вартою" від 28.12.60 р., що передубачала можливість покладання на обличчя додаткових зобов'язань, про невиконання яких особу також повідомляли під підпис.

Окремо варто згадати про ЭСК, яке уперше було застосовано в якості додаткового зобов'язання до домашнього арешту в 1983 році в США. Незважаючи на те що цей пристрій використовується правоохоронними органами Росії і Білорусі з 2011 року, в Україні воно доки не сертифікованещо, у свою чергу, згідно п. 1.5 наказу МВС України "Про затвердження Положення про порядок застосування електронних засобів контролю" від 09.08.2012 № 696 робить неможливим його використання і, відповідно, покладання зобов'язання по його носінню на підозрюваного, обвинуваченого.

Варто також звернути особливу увагу на той факт, що законодавець нарешті "витер сльози" і виключив з нового КПК такої раритетный і, на жаль, на сьогодні бездіяльний і даремний вид запобіжного заходу, як поручительство трудового колективу або громадської організації

Трохи детальніше хотілося б зупинитися на такій мірі процесуального примусу попереджувального характеру, як домашній арешт. Суть цього запобіжного заходу полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому покидати житло цілодобово або в певний період доби, а застосовуватися вона може виключно до підозрюваних і звинувачуваних в злочині, за який санкція відповідної частини статті Карного кодексу України передбачає покарання у виді позбавлення волі.

Відразу ж два питання без відповіді або ідеї для маніпуляцій:

Що таке житло в контексті ст. 181 КПК України?

Якщо скористатися визначенням, приведеним в ст. 379 Цивільного кодексу України (житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені і придатні для постійного проживання в них)то під нього підпадає і житловий будинок, в якому знаходиться квартира (див. ст. ст. 380, 382 Цивільні кодекси України). А це, у свою чергу, говорить про те, що особа, якій суд призначив запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, може без обмеження гуляти по багатоквартирному будинку, враховуючи магазини, офіси, паркінг і т. д.

Чи повинен суд враховувати правові підстави знаходження особи, якій суд призначив запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, в конкретному житлі?

Якщо уявити, що особа, що знаходиться під домашнім арештом в орендованому житлі, перестає вносити орендні платежі або з якої-небудь іншої причини втрачає право користування таким житлом або хоче змінити житло, то не зовсім зрозуміло, в якому саме порядку вносити зміни у визначення суду про застосування запобіжного заходу, зважаючи на той факт, що ст. ст. 200, 201 КПК передбачено тільки зміна виду запобіжного або способу його виконання заходу.

Також відкритим залишається питання з таким додатковим обов'язком, який може бути покладений судом на підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого винесено визначення про застосування міри припинення у вигляді домашнього арешту, як утримуватися від спілкування з будь-якою особою, певним слідчим суддею, судом (п. 4 ч. 5 ст. 194 КПК). Враховуючи той факт, що в 21-м столітті спілкування людей не обмежується поштовими голубами і димовими сигналами, а навпроти, існує Інтернет (у тому числі безпровідною і мобільний), здається проблематичним обмеження особи, що знаходиться під домашнім арештом, від спілкування з третіми особами, а тим більше з яким-небудь конкретним іншою особою.

ВИСНОВОК:

Резюмуючи викладене вище, хотілося б сказати одно: скільки завгодно можна критикувати новий КПК, знаходити в нім неточності, лобі правоохоронних органів і т. д., але в порівнянні з Кодексом 1960 р. новий КПК, безперечно, гуманніший.

Денис Демин

юрист Практики міжнародного арбітражу і судового процесу ЮФ "Спенсер і Кауфманн"