"Платите, що потурбували…"

I. Про правову природу старанного збору

Слід визнати, що визначення поняття старанного збору в Законі України "Про старанне виробництво" відсутнє. Адже, як учили підручники ще радянського цивільного права, "дати наукове правильне визначення - означає розкрити предмет його суті".

Єдиної думки про праву природу старанного збору немає: його розглядають і як оплату боржником здійснення державним виконавцем юридично значущих дій, яка стягається в примусовому порядку, і як штрафну санкцію за невиконання в добровільному порядку вимог старанного документу.

Відсутність розуміння природи старанного збору також позначається і на єдності правозастосовної і судової практикимова про яку піде далі. Розділилися і думки авторів статті в цьому питанні.

Думка 1: Ігор Миколаїв (к. ю. н., юридичний радник Центру комерційного права)

Старанний збір - категорія украй дивна, та і з'явився він в українському законодавстві, швидше за все, для виконання головним чином фіскальній функції. Не можна виключати і вірогідність того, що законодавець, вводячи норми про старанний збір, хотів наділити цей інститут також стримуючою функцією. Щоб попередити випадки безпідставного звернення стягувача до державної репресивної машини примушування зобов'язаної особи (боржника), що відмовляється добровільно виконати присуджене зобов'язання, до його виконання.

Перше припущення виглядає розумним з точки зору прагнення будь-якої держави наповнювати казну усіма доступними способами. Але дивною, якщо врахувати той факт, що ці норми розміщені в системі не податкового законодавства, а процесуального, регламентуючого процедуру виконання судових рішень.

У цьому сенсі вірогіднішим виглядає друге припущення. Тоді ми отримуємо ситуацію, при якій старанний збір за своєю природою повинен співпадати з судовим збором. Але чи можливо це? Держава, одного разу узявши плату у вигляді судового збору, зобов'язалася надати судові послуги (т. е. послуги із захисту (відновленню) порушеного, оспорюваного або такого, що не визнається права). Виходячи з цього посилання, можна було б припустити, що з моменту отримання судового рішення послуги зроблені в повному об'ємі і належної якості. Але це не так. Мало хто (а в майнових спорах - практично ніхто) звертається до суду за папером. Отримання судового рішення - це лише один з етапів на шляху захисту порушеного права. І частенько не головний. Звертаючись до суду, кредитор застосовує встановлену державою процедуру, маючи на увазі іншу мету, а саме - задоволення своїх майнових (чи інших - у разі немайнової суперечки) домагань. Отримати таке задоволення в судовій процедурі неможливо, оскільки здійснюється воно в іншій процедурі - примусового виконання.

Процедурами примусового виконання традиційно є старанне виробництво (у разі наявності одного боржника, одного кредитора і достатності майнової маси у боржника для погашення його зобов'язань) або банкрутство, що іменується ще конкурсним процесом (у разі збігу (множинності/конкурсу) кредиторів по відношенню до одного боржника, коли виникає конкуренція за право обернути стягнення на його майно і припущення про те, що майна не вистачить для задоволення усіх кредиторських вимог).

Якщо судовий збір - плата за надані державоюв особі його судової системи, послуги із захисту порушеного права, то ця плата повинна припускати і надання послуг з примусового стягнення, інакше за що ж тоді було сплачено? Але парадокс полягає в тому, що, отримавши задоволення вимог на папері (у вигляді судового рішення), кредитор не знайшов захисту свого права і його відновлення. Для реалізації ж підтвердженого судовим рішенням права кредитор вимушений знову заплатити старанний збір, звернувшись за примусовим виконанням в процедуру старанного виробництва, і, об жах!!!, знову заплатити судовий збір, звернувшись в процедуру банкрутства! Але ж кредитор вже платив!

Виникає питання: якщо підтвердження в судовому процесі факту порушення права і його відновлення (а вірніше сказати, спроба відновлення, адже ще абсолютно не відомо, чи є у боржника майно для задоволення заявлених до нього майнових домагань) - це дві самостійні, не пов'язані між собою послуги, то наскільки справедливий встановлений розмір плати за такі послуги? Особливо актуальне це питання у світлі того, що ринок надання судових послуг і послуг з примусового виконання судових рішень в Україні монополізований державою. Слід зауважити, що якість послуг, що надаються, також залишає бажати кращого.

Виходить, що держава само створила монопольний ринок послуг, само визначило порядок їх надання і само ж визначає розмір плати за їх надання! Без всяких сумнівів, це породження этатистско-тоталитарной системи, що дісталося нам як пострадянська спадщина, необхідно демонтувати і ввести в нього елементи ринку - послуга повинна виявлятися якісно і за справедливу плату. У свою чергу, плата за судові послуги і за послуги з примусового виконання судового рішення (у існуючій системі - старанний збір) повинні виконувати компенсаторну функцію.

Але як визначити цю "найсправедливішу плату"? Особливо коли йдеться про надання публічних послуг, де не допускається повною мірою вільна конкуренція. У випадку із старанним збором вихід можливий тільки один - встановлення тарифів за кожну конкретну дію виконавця. А щоб у стягувача не було спокуси даремно розбурхувати систему (наприклад, пред'являти старанний документ, щоб насолити боржникові, піддавши його впливу з боку виконавця, наперед знаючи, що у боржника немає майна, на яке може бути обернене стягнення, не маючи навіть надії на отримання хоч би частини задоволення своїх домагань), необхідно встановити аванс. Сплативши його, стягувач буде стриманий і розумний у своїх діях, а виконавець отримає плату за свої послуги. В даному випадку аванс має бути спрямований на покриття конкретних дій виконавця і його витрат, пов'язаних з виконанням. Наприклад, стягувач, бажаючи дізнатися, чи є у боржника майно для покриття боргу, присудженого судовим рішенням, авансує дії виконавця з перевірки майнового положення боржника. З'ясувавши майнове положення боржника, стягувач прийме рішення про те, чи продовжувати дії із стягнення (у разі виявлення майна) або зупинитися (якщо буде встановлено, що майна, на яке може бути обернене стягнення, у боржника немає). У разі успіху авансові платежі мають бути компенсовані стягувачу за рахунок майна боржника. Встановлення тарифів в даному випадку гарантує, що розмір такої компенсації буде прогнозованим і справедливим для боржника.

Встановлення ж в Законі "Про старанне виробництво" старанного збору у відсотках до суми боргу не є справедливим. Виходить, що в одному випадку виконавець для стягнення боргу виконує безліч дій, витрачає масу часу і сил, а в іншому - виставляє платежку, гроші списуються з рахунку боржника і усе - стягнення закінчене. І у першому, і в другому випадках буде стягнутий старанний збір в однаковому розмірі. А це не справедливо.

Можна, звичайно, сказати, що боржник сам винен: треба було добровільно виконати судове рішення. У такому разі старанний збір є покаранням для боржника за його недбайливість, тобто виконує каральну функцію. Але це неможливо, оскільки покарання завжди застосовується індивідуально, за винні дії і припускає можливість уповноваженого правоприменителя вибрати розмір і вид такого покарання. Воно ніколи не може бути наперед встановлене в законі для неодноразового застосування по відношенню до невизначеного кола осіб, та ще і з чіткою вказівкою на його розмір, який не може бути змінений правоприменителем.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що старанний збір - це плата за послугу з примусового виконання судового рішення. Її розмір і спосіб встановлення в чинному законодавстві визначені несправедливо. Ці норми підлягають ревізії, а систему надання судових послуг і послуг з примусового виконання судових рішень, так само як і порядок визначення плати за них, слід модернізувати і підпорядкувати інтересам забезпечення ефективного цивільного обороту.

Старанний збір повинен складатися з тарифів за зроблені виконавцем конкретні послуги (досконалі дії), авансуватися вони повинні стягувачем і компенсуватися за рахунок майна боржника. Судові послуги і послуги з примусового виконання судового рішення мають бути доступними і якісними. На цьому ринку слід ліквідовувати державну монополію. І передусім за рахунок розширення повноважень третейських судів і створення системи недержавного виконання судових рішень.

Думка 2: Андрій Авторгов (адвокат, до. ю. н., партнер СЮФ "Агентство з питань боргів і банкрутства")

Природно, що найдешевшим способом виконання судового рішення є його добровільне виконання. Необхідність застосування державою засобів примусу до виконання судового рішення - наслідок неповаги до встановленою державою правилам. Також природно, що боржник несе відповідальність, яка настає для нього у разі невиконання старанного документу без поважних причин у встановлений для добровільного виконання термін.

У законодавстві про старанне виробництво така відповідальність передбачена у вигляді сплати старанного збору.

Якщо звернутися до Податкового кодексу України, то частина друга статті 6 Кодексу говорить про те, що збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, який стягується з сбороплательщиков з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок здійснення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами і особами юридично значущих дій.

Проте в старанному виробництві боржник в результаті здійснення державним органом відносно нього юридично значущих дій ніякої спеціальної вигоди не отримує.

Також сумнівно, що послуги можуть опинятися в примусовому порядку. Навряд чи боржник бажає надання послуг, внаслідок яких він буде позбавлений частини свого майна.

Візьмемо ситуацію із сплатою суми боргу боржником після початку примусового виконання шляхом перерахування суми боргу на рахунок стягувача без яких-небудь дій державного виконавця з виконання судового рішення. В цьому випадку виявиться, що "послуги" з виконання судового рішення не зроблені, а платити старанний збір боржникові необхідно. Аналогічна ситуація відбувається і у разі відгуку стягувачем старанного документу.

Таким чином, напрошується висновок, що старанний збір - це вид майнової відповідальності боржника, штраф, який стягається з боржника, що не виконав судове рішення в строк для добровільного виконання, і який обчислюється в процентному відношенні до суми невиконаного судового рішення або до його частини або в законодавчо певній сумі (для немайнових рішень).

II. Про судову практику

Так, у своїй постанові від 05 квітня 2012 р. у справі № 14/54 Вищий господарський суд України (далі - ВХСУ) вказав, що для ухвалення рішення про законність стягнення старанного збору необхідно достовірно встановити, що рішення було виконане саме Державною старанною службою (далі - ГИС).

ВХСУ порахував, що закінчення терміну на добровільне виконання само по собі не може бути достатньою основою для стягнення старанного збору, оскільки ГИС не здійснено дій, спрямованих на виконання рішення т. до. боржник судове рішення виконав добровільно шляхом взаємозаліку вимог.

Суд дійшов висновку, що оскільки примусове виконання в порядку, передбаченому Законом України "Про старанне виробництво", не здійснювалося, то не було і підстав для стягнення старанного збору. Аналогічну позицію ВХСУ можна побачити, ознайомившись з постановою від 20.10.2011 р. у справі № 32/306.

Відміняючи рішення нижчестоячих судів, ВХСУ вказав, що судами попередніх інстанцій залишена без уваги відсутність здійснення органом ГИС заходів примусового виконання (як те: звернення стягнення на майно і грошові кошти боржника, вилучення у боржника певних предметів і передачі їх стягувачу і т. п.), що, за переконанням колегії суддів касаційної інстанції, у свою чергу, не дає підстав для стягнення старанного збору.

Повертаючись до позиції, висловленої Ігорем Николаевымможна дійти висновку, що ВХСУ справедливо вважає, що у випадку якщо "послуги" з виконання не надавалися, основи для стягнення старанного збору відсутні.

Практика ж Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) в питанні стягнення старанного збору суперечлива. Так, в деяких визначеннях ВАСУ висловлена позиція практично аналогічна наведеним вище постановам ВХСУ.

Проте у визначенні від 21.02.2012г. у справі До-36102/10 ВАСУ, залишаючи в силі постанову першої інстанції і відміняючи постанову апеляційною, вказав, що старанний збір стягається у разі пропуску боржником терміну для добровільного виконання незалежно від того, добровільно або примусово стягнуті грошові кошти. Більше того, суд дійшов дуже спірного висновку, що "стягненням в старанному виробництві вважається також добровільна сплата боржником грошових коштів на виконання рішення суду про стягнення засобів".

Тепер поговоримо про практику Вищого спеціалізованого суду України по розгляду цивільних і карних справ (далі - ВССУ).

Точку зору Андрея Авторгова про те, що насправді третя пропозиція статті 28 Закону України "Про старанне виробництво" слід розуміти так, що у разі перерахування торби боргу на рахунок стягувача або відгуку стягувачем старанного документу слід керуватися другою (!), а не першою пропозицією цієї ж статті, ніхто з колег не розділяв.

Проте ВССУ у своєму визначенні від 14.03.2012 року у справі № 6-47892ск11 вказав, що відповідно до ч. 1 статті 28 Закону України "Про старанне виробництво" в випадку відгуку стягувачем старанного документу старанний збір слід стягати не у розмірі 10 % від суми, вказаної в судовому рішенні, а у розмірі 40 НМРГ.

У тому ж визначенні ВССУ дійшов висновку, що по правовій природі старанний збір є адміністративною відповідальністю (штрафом) за порушення вимог вказаного Закону, зокрема на порушення термінів, встановлених для самостійного виконання рішення.

Таким чином, позиція Андрія Авторгова про те, що старанний збір - це вид майнової відповідальності боржника, штраф, який стягається з боржника, що не виконав судове рішення в строк для добровільного виконання, також має право на існування і знаходить своє відображення в існуючій судовій практиці.

III. Висновки

- визначення поняття старанного збору в Законі України "Про старанне виробництво" відсутнє;

- відносити старанний збір до зборів в розумінні НК України не можна;

- судова практика в питаннях правомірності стягнення старанного збору суперечлива;

- стягнення старанного збору не справедливе:

- до боржника, що виконав судове рішення шляхом перерахування грошових коштів на рахунок стягувача,

- у разі, якщо стягувач відкликав старанний документ

- у разі укладення мирової угоди між стягувачем і боржником

- у разі солідарного стягнення боргу по одному судовому рішенню з декількох боржників.

Виходом з ситуації може бути тільки внесення відповідних змін до Закону України "Про старанне виробництво" і законодавчого визначення терміну "старанний збір".