Сучасна трансформація кримінального процесу дедалі частіше використовується як інструмент публічної розправи, де використання специфічних, процесуальних норм воєнного стану дає змогу правоохоронцям обходити судовий контроль, здійснюючи безпідставні затримання та тотальні обшуки без попередньої ухвали в порядку статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (надалі - КПК України). Цей процесуальний «бліцкриг» супроводжується зрежисованим медіа-штурмом у соціальних мережах, де вилучене майно та маніпулятивні фото стають декораціями для передчасного вироку громадськості, що грубо нівелює презумпцію невинуватості ще до вручення підозри. А фінальним акордом цієї схеми стає клопотання про тримання під вартою з призначенням завідомо непосильної застави, яка цинічно ігнорує межі ст. 182 КПК України та перетворює запобіжний захід на фактичне відбування покарання без вироку суду, позбавляючи людину не лише майна та репутації, а й конституційного права на справедливий захист.
Виною всього цього можна б було зробити лютий 2022 року, який став переломним моментом в українській історії, де на нашу територію вторглись війська російської федерації, змінивши пріоритети національної політики у бік захисту власної територіальної цілісності та недоторканності. І дійсно, з уведенням воєнного стану значних змін зазнали багато сфер, зокрема і сфера кримінального процесу. При цьому серед проблемних аспектів, пов'язаних із обмеженнями прав, окремо варто говорити про проблеми дотримання прав та свобод людини саме в межах кримінального процесу, де, як відомо, і без того такі права можуть зазнавати суттєвих обмежень.
Як наслідок, безпрецедентна спроба адаптування норм КПК України до викликів воєнного часу неминуче зачіпає системний аналіз правової конструкції основоположних прав і свобод. Тому деякі новели особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного стану стали справжньою «процесуальною конституцією» як для кримінальних адвокатів, так і всіх юристів у цій сфері після початку повномасштабної війни, адже це суттєво обмежило класичні засади змагальності на користь оперативності досудового слідства.
Висвітлюючи питання щодо аналізу відступу України від дотримання прав особи, гарантованих, насамперед, статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передусім зупинимося на систематизації тих змін, які було запроваджено Законом України від 03.03.2022 р. № 2111-IX «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про попереднє ув'язнення» щодо додаткового регулювання забезпечення діяльності правоохоронних органів в умовах воєнного стану», а також сьогоденні реалії судової практики щодо застосування непомірного розміру застави, що виходить далеко за межі ст. 182 КПК України.
1. У цьому контексті пропоную звернути увагу на деякі особливості застосування норми п. 2 ч. 1 ст. 615 КПК України, якою визначено делегування повноважень слідчого судді прокурору.
Запровадження механізму, передбаченого ст. 615 КПК України, без перебільшення є найбільш революційною та дискусійною зміною, що радикально трансформувала архітектоніку досудового розслідування. Проте хотілося б вірити, що визначаючи цю норму, логіка законодавця базувалася на принципі «ultra posse nemo obligatur», що у перекладі - ніхто не зобов'язаний робити неможливе.
Тому очевидно, що законодавець мав на увазі виключно обґрунтовані випадки об'єктивної неможливості виконання слідчим суддею своїх функцій, регламентованих статтями 140, 163, 164, 170, 173, 206, 219, 232, 233, 234, 235, 245 - 248, 250 та 294 КПК України. Такий екстрений перехід повноважень щодо санкціонування обшуків, тимчасового доступу, арешту майна та проведення негласних слідчих (розшукових) дій до прокурора має бути зумовлений лише непереборними обставинами, такими як: безпосереднє ведення бойових дій, обстріли, окупація територій або повне руйнуванням систем зв'язку, електропостачання тощо.
Водночас передачу повноважень слідчого судді прокурору слід розуміти виключно як інструмент виживання системи в умовах хаосу, а не як «дозвіл на процесуальне свавілля». Як тільки хаос впорядковується, суд має одразу відновити свою роботу, повноваження прокурора миттєво «стискаються» до початкових, передбачених нормами КПК - і все.
А відтак адвокатам необхідно завжди звертати увагу на те, що делегування повноважень слідчого судді є винятком, а не правилом, а тому прокурор може реалізувати ці права тільки за умови реальної неможливості звернення до суду. Отже, якщо суд працює у штатному режимі, а прокурор сам підписав дозвіл на обшук - це пряма підстава для визнання доказів недопустимими.
У цьому контексті слід виокремити ризик виникнення так званої «процесуальної атрофії правосуддя», адже відсутність чітких законодавчих критеріїв щодо неможливості звернення до суду створює підґрунтя для перетворення екстреного механізму на інструмент обходу судового контролю. Це породжує небезпеку звикання системи до спрощених процедур, де органи досудового розслідування можуть сприймати воєнний стан як легітимну можливість для нівелювання «судового фільтра». У такому разі прокурор фактично перетворюється на одноосібного арбітра власної діяльності, що фундаментально суперечить засадам змагальності та ставить під загрозу ефективність захисту прав людини.
Тому, на мою думку, потрібно внести правку до пункту 2 частини 1 статті 615 КПК, яка б прямо забороняла прокурору підміняти суддю, якщо для роботи останнього немає реальних перешкод.
|
Семен Підлужняк |
Для прикладу, достатньо було б зазначити, що «прокурор може приймати рішення тільки тоді, коли він може довести, що звернутися до слідчого судді було об'єктивно неможливо за причин обстрілів, відсутності зв'язку або фізичну недоступність суду».
Тому для адвокатської спільноти ключовим аспектом захисту стає перевірка самого факту реальної неможливості звернення до суду. При цьому, якщо територіальна підсудність змінена, суд працює у штатному режимі, навіть у сусідньому регіоні, а прокурор власноруч підписує дозвіл на обшук - це теж може свідчити про штучне уникнення судового контролю. Така ситуація є прямою підставою для визнання отриманих доказів недопустимими в розумінні ст. 87 КПК України, як таких, що отримані внаслідок істотного порушення прав людини.
Виникає питання: в чому ж все таки цей аспект є фундаментальним для професійної діяльності адвоката?
По-перше, ефективний інструмент для визнання доказів недопустимими. У ситуаціях, коли процесуальні дії, наприклад, обшук, санкціонуються прокурором у відносно стабільних регіонах, таких як Київ, Львів, без належного обґрунтування, адвокат отримує беззаперечний аргумент для застосування доктрини «плодів отруєного дерева». Відсутність об'єктивних перешкод для звернення до слідчого судді нівелює законність постанови прокурора, що дає змогу стороні захисту успішно вимагати вилучення таких результатів із доказової бази під час судового розгляду.
По-друге, встановлення стандарту обґрунтованості процесуальних рішень. Такий підхід змушує сторону обвинувачення відмовитися від формального посилання на воєнний стан. Прокурор стає суб'єктом обов'язку доказування екстремальності обставин. А звідси випливає, що кожна постанова має містити вичерпний перелік фактичних даних, зокрема: тривалість повітряної тривоги, відсутність енергопостачання в суді, фізичне руйнування інфраструктури, що перетворює суб'єктивне рішення на об'єкт правової перевірки та посилює персональну відповідальність посадової особи.
І по-третє, протидія ерозії правових гарантій і конституційних прав. Суворий контроль за застосуванням ст. 615 КПК України запобігає перетворенню воєнного стану на універсальну ширму для системного ігнорування прав людини. Адвокатська пильність у цьому питанні гарантує, що правосуддя в тилових регіонах залишатиметься правосуддям, а не його спрощеною імітацією, зберігаючи базові засади кримінального процесу навіть у складні часи.
LIGA360 - простір для впевнених рішень адвоката. Оновлення, аналітика, документи - усе під рукою.
2. В умовах сьогодення слід завжди задаватись питанням дотримання принципу правового порядку, якщо той чи інший захід обмежує права людини. Відповідно до стандартів правової держави такі обмеження мають бути детерміновані критеріями чіткості, необхідності у демократичному суспільстві та пропорційності поставленій легітимній меті.
А про яку тоді мету говорити щодо розміру застави при застосуванні до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, якщо розмір застави є апріорі недосяжним для підозрюваного? У такому випадку він втрачає свою функцію забезпечення процесуальної поведінки та перетворюється на інструмент фактичного позбавлення волі. В українському суспільно-політичному дискурсі така ситуація влучно схарактеризована тезою: «розмір застави - це вирок».
І дійсно, окремим аспектом процесуальної експансії під час воєнного стану став підхід до визначення розміру застави. Попри те, що відповідно до ч. 5 ст. 182 КПК максимальний розмір застави для особливо тяжких злочинів не повинен перевищувати 300 розмірів прожиткового мінімуму, що з урахуванням змін у законодавстві та розміру прожиткового мінімуму становить трохи більше одного мільйона гривень, у резонансних справах ми бачимо космічні суми застав у сотні мільйонів гривень. З цією метою судді часто використовують абзац, що дозволяє перевищувати визначені законом межі застави у «виняткових випадках». Однак в умовах війни цей термін став надто розмитим.
Як наслідок, маємо безальтернативність, тобто ситуацію, коли суд не залишає вибору між кількома варіантами дій, фактично застосовуючи лише один найсуворіший запобіжний захід. І при цьому чомусь не береться до уваги те, що тримання під вартою без права застави за законом передбачене лише для обмеженого переліку злочинів, передбачених ч. 4 ст. 183 КПК України.
Останнім часом тенденція щодо посилення жорсткості запобіжних заходів під час воєнного стану проявляється в економічних чи посадових злочинах, адже коли у таких справах встановлюється застава, яку неможливо внести, ми в черговий раз маємо справу з фактичною безальтернативністю чи то з метою тиску на бізнес за допомогою правоохоронних органів, чи то політичною розправою, яка прихована за юридичною формулою.
Тому для адвоката важливо акцентуватись на тому, що застава, розмір якої завідомо є непідйомним для підозрюваного, прирівнюється Європейським судом з прав людини до відсутності права на звільнення.
У контексті визначення розміру застави слід звертати увагу на практику ЄСПЛ, зокрема справу «Істоміна проти України» (Istomina v. Ukraine, заява № 23312/15 від 13.01.2022 року, п. 25), де Суд зазначив, що гарантія, передбачена пунктом 3 статті 5 Конвенції, має на меті забезпечити не відшкодування будь-яких збитків, завданих внаслідок правопорушення, а лише присутність підозрюваного на судовому засіданні.
Тобто за такою логікою: якщо сума застави виходить за межі ст.182 КПК України і не співвідноситься з майновим станом особи та фактичними доходами, на яке правоохоронними органами накладено арешт, вона перетворюється на каральний інструмент, а не запобіжний захід. І такі випадки не поодинокі.
А відтак без фінансового моніторингу та підтвердження реальних статків підозрюваного застава умовно в «500 мільйонів» є лише законним способом безстрокового тримання особи під вартою.
Позиція захисту має бути такою, що сама лише кваліфікація злочину, наприклад, за ч. 4 ст. 190 КК України, не є автоматичною підставою для виходу за межі розміру застави, визначеного у ст. 182 КПК України. І саме суд мав би реально перевірити обґрунтованість доводів слідчого, детектива, прокурора про те, що лише застава понад встановлені межі закону здатна стримати ризики, і при цьому майновий стан підозрюваного дійсно дозволяє внести більшу суму.
Отже, для адвоката важливим є аналіз та доказування майнового стану свого підзахисного в контексті того, що застава, яка виходить за межі, визначені статтею 182 КПК України, є об'єктивно неможливою для внесення, а її метою має бути саме забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного і вона не може бути інструментом «превентивного покарання» чи механізмом «викупу свободи».
Саме на адвоката покладається завдання щодо формування змістовної доказової бази, здатної спростувати припущення сторони обвинувачення про необмежені ресурси підзахисного. У змагальному процесі захисник має діяти на випередження, подаючи суду довідки про доходи за відповідні періоди, докази набуття майна задовго до інкримінованих подій або, навпаки, документальні підтвердження відсутності ліквідних активів.
Особливої ваги у стратегії захисту набуває висвітлення таких фактів, як арешт всього майна, включаючи активи близьких родичів, що позбавляє підзахисного та його сім'ю реального доступу до будь-яких коштів; кредитні зобов'язання та борги, що виникли, зокрема, у результаті господарських спорів та спланованого правоохоронцями «паралічу бізнесу» підзахисного; вимушена нерентабельність підприємств, що зумовлена специфікою воєнного стану та процесуальним тиском.
Вкрай переконаний, що саме за слідчими суддями стоїть обов'язок вимагати від сторони обвинувачення вичерпних і конкретних доказів того, чому встановлений законом стандартний максимум є недостатнім у кожному окремому випадку. Будь-яке перевищення цієї межі має бути обґрунтоване не лише тяжкістю інкримінованого злочину, а й реальними фінансовими спроможностями особи, щоб застава не перетворилася на завуальовану безальтернативність тримання під вартою.
Зрештою, у часи масштабних історичних викликів важливо пам'ятати, що справжня міцність держави вимірюється не суворістю репресивного апарату, а її здатністю зберігати антропоцентричність правосуддя та людяність навіть у найважчі періоди існування. Лише через неухильне дотримання архітектоніки прав людини, навіть в умовах воєнного стану, Україна зможе підтвердити свій статус правової держави, де закон слугує справедливості, а не політичній чи процесуальній доцільності.
Семен Підлужняк,
адвокат Grain Law Firm
Юридична практика вимагає точності, а точність починається з даних. LIGA360 забезпечує юриста актуальними документами, оновленнями, алгоритмами дій і судовою практикою. Отримайте персональну презентацію, щоб адаптувати інструменти під свої завдання.