Відступлення від правових позицій Верховного Суду: найважливіші рішення 2023 - 2024 років

У швидкоплинних реаліях сьогодення ані правовідносини, ані відповідне законодавство, яке їх регулює, не стоять на місці. Очевидно, що і судова практика має "йти в ногу з часом" задля правильного розуміння правовідносин та актуального застосування норм. З іншого боку, єдність та сталість судової практики, які покликаний забезпечувати Верховний Суд, завжди лишались однією з вічних проблем юриспруденції. Саме тому так важливо бути обізнаним з актуальними правовими позиціями Верховного Суду, особливо у випадках відступу від попередньо висловлених, що, будемо об'єктивними, відбувається досить часто.

Враховуючи викладене, проаналізуємо найважливіші рішення 2023 - 2024 років, у яких Верховний Суд відступив від попередніх правових позицій.

Щодо можливості апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви, поданої в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України

Правова позиція Верховного Суду говорить, що ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень-відповідачем на виконання рішення суду не підлягають апеляційному перегляду, оскільки не належать до переліку ухвал, зазначених в статті 294 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України").

Однак у постанові від 13 березня 2023 року у справі № 440/2582/20 Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав вирішила відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки зазначила, що "обмеження права на апеляційний перегляд ухвали про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, суперечить гарантованому Конституцією України та закріпленому у статті 2 КАС України засадничому праву на апеляційний перегляд справи, який включає і право на апеляційне оскарження ухвал з процесуальних питань".

Верховний Суд виходив з того, що "хоч така ухвала не зазначена у переліку ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, який наведено в статті 294 КАС України, це не слугує безапеляційним аргументом щодо неможливості такого оскарження". Зокрема, Суд звернув увагу на те, що "заява у порядку статті 383 КАС України не містить позовних вимог, а її розгляд не передбачає прийняття рішення суду, тому вона не може належати до категорії ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, оскільки прийняття рішення суду з цього приводу не передбачається. Водночас така ухвала не може бути оскаржена разом із рішенням суду, оскільки змістовно пов'язана лише з рішенням суду у попередній справі, яке набрало законної сили, оскарженню не підлягає і повинно бути виконане безумовно".

Безумовно колегія суддів також врахувала висновки Конституційного Суду України у Рішенні від 01.03.2023 № 2-р(II)/2023, яким КСУ визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), приписи частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України у тому, що вони роблять неможливим апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України.

Беручи до уваги все вищевикладене, Об'єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від попередньо викладеного висновку та вказала, що ухвала про відмову в задоволенні заяви, поданої на підставі статті 383 КАС України, може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Щодо початку обчислення строку звернення до суду з позовом про зобов'язання нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строку виплати пенсії та правових наслідків пропуску такого строку

Так, у цій категорії справ мало місце неоднакове застосування одних і тих самих норм КАС України та Закону України № 2050-ІІІ від 19.10.2000 "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".

У частині постанов Верховний Суд вказував, що отримання позивачем листа, яким йому відмовлено у виплаті компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати частини пенсії, донарахованої на виконання рішення суду, не може змінювати момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, з якого він почав вчиняти дії щодо реалізації свого права. Водночас мала місце протилежна правова позиція, згідно з якою саме з моменту отримання листа-відповіді, яким відмовлено у виплаті компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати частини пенсії, донарахованої на виконання рішення суду, розпочався перебіг шестимісячного строку для звернення до суду.

У постанові від 2 квітня 2024 року у справі № 560/8194/20 Верховний Суд дійшов висновку, що "нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати зокрема і пенсії, проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити її, і не потребує оформлення відмови окремим рішенням. Тому особі, права якої порушені невиконанням обов'язку нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати, достовірно відомо про час та розмір виплаченої заборгованості".

Як наслідок Верховний Суд відійшов від попередньо викладених позицій та сформулював сталий підхід до обчислення строків звернення до суду з позовом у спорах зазначеної категорії справ. Суд вказав, що "особа з першого дня наступного місяця після отримання заборгованості з виплати пенсії за попередні періоди вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, і саме з цього дня починається перебіг шестимісячного строку звернення з позовом. При цьому отримання листа від територіального органу Пенсійного фонду України у відповідь на заяву не змінює час, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав. Це лише свідчить про час, коли особа почала вчиняти активні дії щодо реалізації свого права на отримання компенсації, тому з вказаної дати не може розпочинатись відлік строку звернення з позовом до суду".

Щодо розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, передбаченої Законом України № 3551-XII від 22.10.1993 "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" під час воєнного стану

Спірним питанням у цій поширеній категорії справ була виплата такої допомоги в розмірі, встановленому Законом № 3551-XII, або ж її виплата в суттєво зменшеному зафіксованому розмірі згідно з Порядком використання у 2022 році коштів державного бюджету, передбачених для виплати щорічної разової грошової допомоги ветеранам війни і жертвам нацистських переслідувань, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 540 від 07.05.2022 "Деякі питання виплати у 2022 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань".

Так, Верховний Суд у постанові від 1 грудня 2022 року у справі № 580/2869/22 виснував, що право особи на виплату щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік у розмірі відповідно до статті 13 Закону № 3551-XII "може бути тимчасово обмеженим в умовах воєнного стану, оскільки враховуючи скрутне фінансування, прийняття Кабінетом Міністрів України рішення щодо тимчасових розмірів грошової допомоги не є звуженням права на соціальний захист і лише покликане фінансово забезпечити заходи правового режиму воєнного стану в Україні". Тоді колегія суддів дійшла висновку, що у 2022 році виплата щорічної разової грошової допомоги до 5 травня має здійснюватися у розмірах, визначених в додатку до Порядку, затвердженого постановою № 540.

Однак у постанові від 13 червня 2023 року у справі № 560/8064/22 Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду дійшла висновку про необхідність відступити від висновків, викладених у вищевказаній постанові Верховного Суду у справі № 580/2869/22.

Вирішуючи питання можливості Держави в умовах воєнного стану звужувати обсяг окремих соціальних пільг шляхом зменшення розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, Суд дійшов висновку, що визначення Урядом у своїй постанові менших, ніж у Законі № 3551-ХІІ, розмірів щорічної допомоги до 5 травня у 2022 році "свідчить про неналежне виконання соціальних зобов'язань та підриває довіру до Держави, оскільки порушується суть конституційних гарантій".

Верховний Суд наголосив, що Уряд в додатку до Порядку № 540 визначив інші, ніж у Законі, розміри щорічної допомоги до 5 травня, що свідчить про "невідповідність такого нормативного акта положенням Закону № 3551-XII, який має вищу юридичну силу, а відтак положення цього Порядку щодо визначення розмірів такої щорічної разової грошової допомоги не можуть бути застосовані у відносинах її виплати у 2022 році".

Щодо наявності підстав вважати факт оскарження наказу про проведення перевірки "спором про право" у розумінні частини четвертої статті 283 КАС України у справах за позовом контролюючого органу про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2023 року у справі № 640/17091/21 судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду відступила від попередніх висновків Верховного Суду та сформувала новий, згідно з яким наявність спору про право в розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України (якою врегульовано підстави для відмови у відкритті провадження за заявою податкового органу підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту) "має вбачатися саме на етапі вирішення питання про відкриття провадження. При цьому оскарження платником податків наказу про проведення перевірки чи дій щодо її проведення не може розглядатися як "спір про право".

Верховний Суд наголосив, що оскарження наказу про проведення перевірки є запереченням обставин, що зумовили звернення податкового органу з відповідною заявою, однак не є спором про право в розумінні пункту 2 частини четвертої статті 283 КАС України і не перешкоджає розгляду заяви про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків. При цьому "обґрунтованість причин відмови у допуску посадових осіб податкового органу до проведення податкової перевірки з боку платника податків входять до предмета доказування у таких справах".

Щодо включення в оновлену (у зв'язку із підвищенням грошового забезпечення поліцейських) довідку про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсії сум індексації цього грошового забезпечення діючих поліцейських

Так, у справі № 580/1974/23 суди першої та апеляційної інстанцій виходили із відсутності правових підстав для виготовлення та надання оновленої довідки про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсії позивача, визначеного станом на листопад 2019 року, з обов'язковим включенням до розміру цього грошового забезпечення суми індексації, оскільки постановою № 988 та Порядком № 260 не передбачено встановлення такого додаткового виду грошового забезпечення, як індексація грошового забезпечення для перерахунку пенсії, а також через те, що об'єктом здійснення індексації є дохід позивача у формі пенсії, а не розмір грошового забезпечення за посадою, прирівняною до тієї, яку обіймав позивач на момент звільнення.

У постанові від 30 січня 2024 року судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду підтримала вищевказані висновки судів, чим відступила від попередньо висловленої Верховним Судом позиції та сформувала нову. Верховний Суд наголосив на двох основних моментах:

по-перше, "об'єктом здійснення індексації доходів особам, зокрема, які проходили службу в органах внутрішніх справ, пенсія яким призначена згідно із Законом № 2262-XII, є їх дохід у формі пенсії, а не розмір грошового забезпечення діючого поліцейського за прирівняною посадою до тієї, яку вони обіймали на момент звільнення з відповідних органів";

по-друге, "суми індексації грошового забезпечення поліцейських не належать до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та не підлягають зазначенню у довідці про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсій для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) при її формуванні".

Щодо затвердження меж історичного ареалу міста Києва та правомірності проведення в історичному ареалі столиці будівельних робіт без погоджень та дозволів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури України)

Питання закріплення меж історичного ареалу міста Києва згідно з історико-містобудівним опорним планом міста Києва, який входить до складу "Генерального плану міста Києва" та проєкту планування його приміської зони на період до 2020 року", затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, полягало в тому, що останнє нібито суперечить статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини". Так, в деяких справах (наприклад, № 826/5755/17, № 640/21505/18), Верховний Суд виходив з того, що затверджені межі історичного ареалу міста Києва відсутні, тому надання дозволів на проведення робіт на пам'ятках місцевого значення належить до повноважень органу охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, а не Міністерства культури України.

Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 31 січня 2023 року у справі № 640/8728/21 колегія суддів дійшла висновків, що визначені у Генеральному плані міста Києва зони охорони й межі історичного ареалу м. Києва слід визнавати затвердженими й такі повинні враховуватись суб'єктами господарювання під час здійснення містобудівної діяльності, оскільки:

по-перше, "Генеральний план міста Києва та проект планування його приміської зони на період до 2020 року, у якому наявний історико-архітектурний опорний план (науково-проектна документація) з інформацію про зони охорони і межі історичного ареалу, є діючим і ніким не скасованим";

по-друге, станом на час прийняття "Генерального плану міста Києва, Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, який визначає процедуру розробки та затвердження зон охорони і меж історичного ареалу, ще не набув чинності".

Відтак Верховний Суд виснував, що "будівельні та будь-які інші роботи в межах історичного ареалу населеного пункту не можуть здійснюватися без отримання дозволу від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини", що свідчить про обов'язковість отримання дозволу Мінкульту при будівництві в межах історичного ареалу столиці.

Отже, наведені вище рішення, де Верховний Суд відступив від попередньої правової позиції, лише підтверджують важливість "тримати руку на пульсі" та слідкувати за актуальною судовою практикою, а також активно відстоювати правову позицію клієнта в суді, оскільки навіть стала практика може змінюватись.

Олександр Матохнюк,

молодший юрист юридичної фірми Asters